Для багатьох українців війна з Росією виявилася причиною посилити вживання української мови, а для деяких і зовсім відмовитися від вживання російської мови

Російська мова завжди була рідною для киянки Олени Бондаренко. Все змінилося після повномасштабного вторгнення Росії. Про це йдеться у спеціальному репортажі американського видання The Christian Science Monitor, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Після Бучі, Гостомеля та Ірпеня, я просто не можу розмовляти російською мовою. Це мова агресора і окупанта», – розповідає Анна Пастушок, яка приєдналась до щотижневої україномовної групи у центрі Києва.

Але не всі учасники цієї групи мали однакову мотивацію.

«Для мене українська мова — це українська культура та її плекання, — розповідає Саша Волощик, яка привела на урок свого 5-річного сина Левка і показала домашнє відео, на якому вони вправляються у наголосі у вимові.

Саша родом із південно-східного міста Запоріжжя і у 2017 році вона перейшла на українську мову.

«Коли я перейшла на українську мову, то я не відкидала Росію. Це була просто привабливість української культури та її збереження, а також повага до моєї мови у моїй країні», – пояснює Саша.

Якою б не була їхня мотивація, ці студенти, як і багато інших людей в Україні вирішили перейти від російської мови до офіційної мови своєї країни: української.

В Україні, де багато людей є двомовними, мова, якою люди розмовляють, є особистим рішенням і емоційно насиченою темою під час війни. Російський президент Володимир Путін стверджував, що його вторгнення було виправдано частково захистом російськомовних.

Але для багатьох українців війна з Росією виявилася причиною посилити вживання української мови, а для деяких і зовсім відмовитися від вживання російської мови. Незалежно від того, керовані відразою до Росії чи патріотизмом до власної нації, українці змінюють свою lingua franca – і своє суспільство.

Мова і державність

Клас пані Пастушок, який є частиною безкоштовного 28-денного онлайн-курсу від групи «Єдині» (назва якої українською мовою означає «об’єднані»), є одним із прикладів таких зусиль із поширення використання української мови. Під час розмови учні грають у карткові ігри та запитують пані Пастушок про вимову.

«Людям потрібні не лише знання, але й психологічна підтримка під час переходу, тому що це важко», — каже вона.

За останні 19 місяців курс «Єдиних» вже пройшли понад 102 000 людей.

«Перфекціонізм і збентеження є найбільшими психологічними бар’єрами. Придушення та заборона української мови сягає сотень років. За радянських часів російську мову використовували для просування у кар’єрі, а українську сприймали як меншовартісну та сільську. Цей комплекс неповноцінності, на жаль, досі існує», – розповідає співзасновниця групи Наталка Федечко.

Українська мова стала державною у 1989 році. У 2019 році в Україні було ухвалено новий мовний закон, який зробив українську мову за замовчуванням основною у багатьох соціальних сферах – не лише в державних установах, але й у приватних компаніях. Квоти у кіно, на телебаченні та радіо також сприяли використанню української мови.

«Тенденція полягає у поступовому переході… від російської до української. Це йшло дуже повільно до 2022 року», — каже Володимир Кулик, запрошений науковець Стенфордського університету, який вивчає мовну практику в Україні протягом останніх 20 років.

Останні доступні дані на кінець 2022 року свідчать, що по всій Україні 62,6% респондентів повідомили, що розмовляють вдома українською, 19,2% — обома мовами, 15,8% — російською. Це порівняно з даними 2017 року, коли лише 49,9% українців повідомили, що розмовляють вдома українською мовою, 23,9% повідомили, що розмовляють обома мовами, а 25,8% сказали, що розмовляють російською.

Ймовірно, минуть роки, перш ніж дослідники зможуть судити про вплив війни на вживання української мови.

Наталя Піпа, народна депутатка України, яка працює над україномовним середовищем навчальних закладів, каже, що підтримка української мови зростає, але попереду ще довгий шлях.

«Хоча деякі солдати на передовій в Україні розмовляють російською, всі, хто не служить, повинні мати час для навчання. Мова і державність дуже пов’язані», – каже вона.

«Це також культурна війна»

До вторгнення російська мова була критичною для життя Антона Птушкіна, який виріс у Луганську, неподалік від російського кордону. Пан Птушкін був співведучим популярного російськомовного шоу про подорожі, яке транслювалося в кількох країнах, перш ніж створити власний контент для майже 5,6 мільйонів підписників на YouTube. Бути успішним означало знати російську мову, а Москва пропонувала артистам значно більші зарплати.

Для пана Птушкіна все змінилося 24 лютого 2022 року. Він вирішив перейти на випуски українською мовою, навіть якщо це означало втрату частини аудиторії.

«Для мене це було простою проблемою. У мене немає іншого вибору, тому що для нас це також культурна війна. Це історичний шанс розірвати зв’язки з Росією», – пояснює Птушкін.

Деякі підписники були незадоволені і навіть звинуватили його в тому, що йому заплатили за перехід на українську мову.

А Птушкін каже, що це було «100% свідоме рішення» не робити російського контенту. За його оцінками, трохи менше половини його поточної аудиторії на YouTube складають росіяни.

Українська мова була у підсвідомості пана Птушкіна, але вчитися було непросто через затяжний стрес війни, який, згідно із дослідженнями, впливає на пам’ять і когнітивні навички. Він читав україномовні книжки і нарощував свій словниковий запас.

Понад рік тому пан Птушкін та його приятель Міша Кацурін вирішили зняти YouTube-шоу про їжу в українських містах і говорити українською мовою. Він сподівається, що зростання українського контенту на YouTube допоможе молодим українцям розвивати свої навички.

Різні погляди

Не всі українці відчули потребу відмовитися від російської мови. Дехто, як Ольга Чуєва, тримається цього попри війну.

Пані Чуєва народилася у Білорусі у сім’ї двох етнічних росіян, але після смерті матері її виховували російськомовні родичі в Ялті. Пані Чуєва каже, що ніколи не відчувала прихильності до російського уряду і вона переїхала до Києва у 2014 році після анексії Криму.

Сидячи у своїй квартирі у центрі Києва, де висять українські прапори, пані Чуєва каже, що не повністю перейшла на українську мову.

«Росії не належить моя російська мова. Росія не узурпувала російську мову. І я не хочу відмовлятися від цього, доки не ухвалю таке рішення. Росія вже багато забрала. Мова агресора – їхня. Але для мене є моя російська мова, яка пов’язана з моєю особистою історією і не має нічого спільного з Росією», – каже вона бездоганною українською мовою.

Пані Чуєва не буде розмовляти російською мовою з поваги до тих, хто не хоче її чути, і вона стверджує, що українська мова має бути державною. Але вона також каже, що Україна має бути демократією і люди повинні мати вибір, якою мовою розмовляти. На її думку, більш привабливим для людей буде підхід «м’якої українізації».

«Не потрібно змушувати; потрібно почекати. Це може звучати цинічно; є люди, які не зміняться. Вони виросли в СРСР», – підкреслює Чуєва.

Інші не поділяють таких поглядів.

26-річний Олександр Шевченко – «суперагресивний» щодо мовного питання. Це велика зміна для менеджера з інформаційних технологій, який виріс у східноукраїнському місті Харкові, розмовляючи російською мовою та суржиком – гібридною сумішшю російської та української.

У перший день повномасштабної війни пан Шевченко невдовзі після пробудження почув вибухи. Він почав писати у соцмережах пост російською мовою «про те, які погані росіяни», але зупинився, коли подумав, що висловлювати свою скаргу російською мовою – «неправильно, так бути не повинно».

Натомість, пан Шевченко написав свій пост українською мовою, і тоді почалася його повна зміна. Він переїхав до Львова на заході країни й почав читати українські книжки, слухати українську музику й повністю уникати російської мови. Зараз російською мовою він спілкується лише зі своїм дідусем та бабусею, а також вважає, що люди повинні відчувати відповідальність розмовляти українською мовою. Але на його цинічну думку, якщо люди ще не перейшли на українську мову, то й не перейдуть.

Коли його запитали, чому він, зрештою, зробив перехід, він відповів запитанням: «А хіба могло бути по-іншому?»