Співробітники поліції та служб екстреної допомоги уже врятували сотні людей із прикордонної зони Сумської області, доставивши їх углиб України та у безпечне місце

Коли російські літаки почали бомбардувати її прикордонне село на півночі України, Ніна Скоркіна відмовилася їхати. Потім прибула бригада поліції та все одно евакуювала 87-річну жінку під звуки вибухів. Інших літніх та немічних мешканців несли на ковдрах через міст, який був пошкоджений авіаударами. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Президент України Володимир Зеленський заявив, що у березні 2024 року на Сумську область було скинуто близько 200 бомб. Він звинувачує Росію у спробі «спалити вщент українські прикордонні села».

Співробітники поліції та служб екстреної допомоги уже врятували сотні людей із прикордонної зони Сумської області, доставивши їх углиб України та у безпечне місце. Багато з них – мешканці сіл навколо Великої Писарівки.

Ніна Макаренко розповідає, що будинок, який їй довелося покинути, лежав у руїнах.

«Вони розбили наші будинки. Нічого не лишилося», – сказала вона.

Щоки її палали рум’янцем, а губи нафарбовані, але все, що Ніна взяла з собою, це трохи одягу та домашнє варення.

До війни вона регулярно приїжджала до Росії за покупками. Тепер російські війська атакують її дім.

Автобус доставляє евакуйованих до невеликого міста Охтирка, де місцева влада перетворила дитячий садок і школу на тимчасовий притулок.

Тут затишно, з дітьми працюють психологи, багато посмішок та сміху.

Але на розкладачках, розставлених у класі, жінки похилого віку сидять нерухомо і виглядають розгубленими. Вони втратили все, що знали та чим володіли.

Перше, що я чую, входячи до кімнати, це заклик надати додаткову допомогу українським солдатам.

«Дайте їм зброю, щоб відкинути росіян, це все, що ми просимо! Їхні літаки скидають на нас бомби, і нам нема чим їх збити з неба», — каже Валентина.

Наступний спалах люті — це гнів на Володимира Путіна, який розв’язав цю війну і який був офіційно оголошений президентом Росії на п’ятий термін.

«Путін – наш ворог! Він каже, що знищить Україну! Він призначив себе! Що ми йому зробили? Але подивіться, скільки людей тут убили, скільки замучили. Скільки людей втратили руки та ноги. І за що?», – пристрасно розповідає Тетяна та висміює тріумфальне переобрання російського лідера.

Поки Тетяна розповідає, поруч із нею нестримно ридає її літня мати. Озирнувшись, я розумію, що майже всі у кімнаті плачуть.

Багато селян залишили прикордонну зону Сумської області з літа 2023 року, оскільки вона стала небезпечнішою.

Тепер залишитись практично неможливо. На кадрах, знятих поліцейськими рятувальними командами, видно вулиці з окремими будинками у руїнах.

Однією з можливих причин зростання кількості нападів є посилення українських обстрілів Бєлгорода.

Володимир Путін пообіцяв відповісти, ігноруючи той факт, що російські ракети нещадно вражають будинки та цивільну інфраструктуру в Україні протягом двох років.

Мер Охтирки має іншу версію ескалації конфлікту.

«Я розумію, що супротивник хоче створити якусь сіру зону, куди не зможе зайти військова техніка і де люди не зможуть пересуватись великими групами», – припускає Павло Кузьменко.

Є ще одна причина посилення бомбардувань.

Незадовго до повернення Володимира Путіна до Кремля група російських бойовиків оголосила про збройне вторгнення з України – до їхньої власної країни.

Самозвані «сили звільнення» хотіли показати, що Путін втратив контроль над своїм кордоном. Саме тоді, за словами мешканців села, почалися авіаудари по Великій Писарівці.

Вибухи не припинялися ні на мить.

Життя у селі тоді Тетяна описувала як «пекло».

До складу російських збройних сил входять різні люди: від вкрай правих націоналістів до сибірських сепаратистів. Їх об’єднує переконання, що тільки збройний опір може змінити Росію зараз і повалити Путіна.

Чисельність та військова ефективність збройних сил, що базуються в Україні та підтримуються українською військовою розвідкою, невідомі.

У Сумах сім’ї втікають не лише від бойових дій.

У північному регіоні є єдиний працюючий прикордонний перехід з боку Росії, що робить його основним маршрутом для українців, які рятуються від окупації.

Щодня десятки людей із територій, які Росія незаконно оголосила своїми, долають виснажливий шлях, щоб дістатися території, контрольованої Києвом.

Зоя Випирайло та її чоловік Михайло три дні їхали із села на півдні Херсонської області, яке зараз переповнене російськими солдатами.

«Їх так багато. Вони розташувалися у будинках. Вони у полях. Їхні машини їздять всюди. Це було справді страшно», – зізналася Зоя, коли нарешті дісталася приймального пункту.

Вона каже, що життя за умов окупації радикально змінило її: «У мене не було волі. Жодної енергії. Мій дух був зламаний».

Тож вони з Михайлом усе покинули. Вони передали сусідові будинок, у якому прожили 53 роки, і залишили качок, курей та собак.

«Ми хочемо, щоби Херсон був Україною. Дійсно хочемо. Але ми більше в це не віримо», — тихо сказала Зоя і її тіло обвисло від утоми.

Щоб дістатися України, пенсіонерам довелося тягти свої сумки через двокілометрову нейтральну смугу.

Pluriton, група допомоги, яка потім доставляє людей від кордону до об’єкта, де пропонує телефонні дзвінки додому, квитки на потяг, чай та гарячу їжу.

Усі, хто прибуває з окупованої території, проходять перевірку службою безпеки своєї країни.

«Коли я дивлюся на цих людей, то згадую себе. Я не можу знайти слів, щоб пояснити, що їхнє колишнє життя, на жаль, ніколи не продовжиться», – каже Катерина Аріс, керівниця Pluriton.

Зоя Випирайло це знає.

«Коли ми їхали сюди, я заплакала. Я вдихнула свіже повітря, наше українське повітря», — каже пенсіонерка низьким, але напруженим голосом.

Протягом двох років у Херсоні на неї тиснули, щоб вона відмовилася від своєї особистості і отримала російський паспорт.

«Ми українці. Ми хочемо, щоб наша країна процвітала. Щоб наші діти та онуки жили у мирі», — каже Зоя, а потім починає плакати.