Багато українських дітей потребують терапевтичної допомоги, але психологів не вистачає

З першими вусами та бейсболкою Богдан Левчиков виглядає як типовий підліток. Однак його життя, як і життя цілого покоління маленьких українців, позначене війною. Його батько, Станіслав, професійний військовий, загинув, захищаючи Харків лише через кілька тижнів після вторгнення Росії в Україну у 2022 році. Рідне місто Богдана, Балаклія, було зруйноване; там не залишилося дітей його віку. Про це йдеться у спецрепортажі Deutsche Welle, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Там просто нічого не залишилося»

З березня по вересень 2022 року російські війська окупували Балаклію, розташовану у Харківській області. Фронт зараз знаходиться за 70 кілометрів.

«Ми з мамою повернулися через кілька днів після звільнення міста. Там не залишилося дітей, не було відкритих магазинів, просто нічого не було», – згадує Богдан.

З 26 000 мешканців повернулися лише деякі, більшість з них літні люди.

Молодь раніше зустрічалася у скейт-парку та на березі річки, але обидва місця були заміновані росіянами.

«Відтоді міни прибрали, але кажуть, що там ще досі небезпечно», – додає Богдан.

Крім того, все його життя вже небезпечне, і ніщо не таке, як до війни. Заняття проводяться лише онлайн, а попередження про повітряну тривогу лунають постійно.

Богдан та його мати Ірина мали б ховатися в укритті. Однак нещодавно у його матері діагностували рак на запущеній стадії, і вона занадто слабка, аби спуститися дев’ятьма прольотами сходів. Тож вони вдвох розстелили матрац у вузькому коридорі своєї квартири, єдиній кімнаті без вікон, а отже, відносно безпечній.

«Ми звикли справлятися самостійно. Ми хороша команда», – каже Богдан із посмішкою.

Дистанційне навчання

Майже мільйон учнів в Україні навчаються виключно або переважно онлайн. Це почалося на початку 2020 року з пандемії коронавірусу, потім спалахнула війна – майже шість років повсякденне життя молодих українців здебільшого проходило перед комп’ютерами. Це схоже на нескінченну ізоляцію, яка особливо відчувається у Харківській області. За офіційними даними, там було зруйновано або пошкоджено понад 840 навчальних закладів.

Саме тому в регіоні розпочалося будівництво підземних шкіл, де діти навчаються позмінно. Євангеліна Тутуріко з вересня 2025 року відвідує таку школу, розташовану на глибині кількох метрів під землею та без доступу до денного світла. Незважаючи на це, 14-річна дівчина у захваті.

«Мені дуже подобається, бо я знову можу безпосередньо спілкуватися зі своїми однокласниками», – наголошує Євангеліна.

Її школа відповідає стандартам радіоактивного сховища, а важкі броньовані двері захищають від зовнішнього світу.

«Ми, мабуть, одне з найбезпечніших укриттів у всій Україні», – з гордістю каже директорка школи Наталія Теплова.

Заняття спортом на свіжому повітрі заборонені через російські атаки, але плавання дозволено. Величезний комплекс басейнів радянської епохи в Харкові, який був сильно пошкоджений бомбами у 2022 році, знову відкритий з 2024 року.

«Вода та плавання можуть вилікувати все. Спочатку два роки пандемії коронавірусу, потім чотири роки війни; діти божеволіють», – каже вчителька плавання Аюна Моросова.

Багато дітей потребують допомоги, але мало психологів

Багато молодих українців потребують терапевтичної підтримки, але психологів надто мало. Уряд відкрив 326 «центрів психічної стійкості» для дітей та батьків по всій країні, і у 2026 році планується відкрити ще 300.

Психолог Марина Дудник щойно провела три години на ігровому майстер-класі поблизу Харкова із приблизно 50 дітьми віком від 6 до 11 років. Вона хоче допомогти їм висловити свої почуття.

«Війна має величезний вплив на емоційний добробут молоді; ми всі живемо у стресі», – каже вона, поки її команда пакує необхідні бронежилети.

Діти відчувають великий страх і невпевненість, а юнаки і молодь страждають від самоушкодження та суїцидальних думок.

Костянтин Косік страждає від тиків, непритомності та мігрені.

«Я постійно нервую і роздратований. Це через війну», – каже 18-річний хлопець, який вивчає міжнародне право в Ірпінському університеті.

Костянтин родом із Донецької області, де з 2014 року тривають бої. У своєму рідному місті Авдіївці, яка перебувала в оточенні, йому довелося місяцями ховатися у підвалі, поки над землею вибухали ракети.

«Я знаю війну зі шести років. Для маленького хлопчика спочатку це було дуже захопливо: танки, солдати. Коли я став достатньо дорослим, аби зрозуміти, що відбувається, це вже не було так смішно. У певному сенсі це мене загартувало. Але я б волів мати нормальне щасливе дитинство із друзями», – підсумував Костянтин.