За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), до 25% населення України – близько 9 мільйонів – можуть страждати від посттравматичного стресового розладу (ПТСР)

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), до 25% населення України – близько 9 мільйонів – можуть страждати від посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Український уряд оцінює, що після закінчення війни, 15 мільйонам людей може знадобитися психологічна допомога, а 3-4 мільйонам – психіатричне лікування. Про це йдеться у спеціальному репортажі польського видання Onet Wiadomosci, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Психічне здоров’я досі є табуйованою темою в Україні. Багато українців, особливо люди похилого віку, сприймають такі проблеми як величезну стигму. Стереотип про те, що жінки повинні бути красивими, а чоловіки сильними та витривалими, досі існує, і той факт, що так багато з них служать у війську, лише підсилює це. Я часто бачу, як українських чоловіків стигматизують, якщо вони виявляють якусь слабкість. А ще гірше, коли виявляється, що вони стали жертвами сексуального насильства, наприклад, з боку російських солдатів. Їм соромно. Вони бояться зізнатися в цьому. Тому вони тримають це в таємниці, що може серйозно вплинути на їхнє психічне здоров’я», – зазначає психолог Хйордіс Лоренц, яка протягом дев’яти років проводила дослідження в Оксфордському університеті, а останні п’ять місяців працює у спеціалізованому центрі лікування ПТСР у Вінниці.

Раптове, непереборне відчуття небезпеки, нав’язливі спогади — чи то наяву, чи у вигляді нічних жахіть — або флешбеки, які створюють враження, що ви знову переживаєте момент. Усі ці симптоми характерні для посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Окрім психологічних захворювань, вони також викликають соматичні симптоми.

«Тіло людини, яка переживає такий епізод, реагує так, ніби на нього нападають. Прискорене серцебиття і дихання, надмірне потовиділення, м’язова напруга — все це покликане мобілізувати людину до боротьби, змусити її перейти в режим виживання. Однак тривале перебування в цьому стані може призвести до хронічного стресу, який, у свою чергу, може вплинути на імунну систему, призвести до хронічного болю та спричинити інші фізичні недуги, які серйозно погіршують функціонування організму», — зазначає Хйордіс Лоренц.

Хоча існує думка, що ПТСР вражає переважно військовослужбовців, які на власні очі пережили жахи війни, він також дуже часто вражає і цивільних осіб — тих, хто живе поблизу фронту, внутрішньо переміщених осіб і тих, хто втратив близьких внаслідок війни. Часто це стосується також дітей та підлітків. Це чітко видно у спеціалізованому центрі психологічної підтримки у Вінниці.

«Більшість наших пацієнтів – це переміщені особи, які бачили та пережили неймовірно жахливі події. Вони відчувають безнадію, жахіття, повторювані спогади, тривогу та ізоляцію від інших людей. Все це нормальні реакції на незвичайні події. Однак, якщо ці стани тривають більше 3-6 місяців, це вказує на посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). З цього моменту стан, ймовірно, погіршуватиметься з кожним днем», – пояснює лікарка Лілія Савченко із спеціалізованого центру психологічної підтримки у Вінниці.

Це питання не лише самого розладу, але й реакції суспільства.

«Існує стереотип, що люди з проблемами психічного здоров’я, особливо з посттравматичним стресовим розладом, є агресивними та більш схильними до скоєння насильницьких злочинів. Однак статистика показує протилежне — вони набагато частіше стають жертвами злочинів. Неефективне подолання проблем часто призводить до зловживання психоактивними речовинами, що може послабити гальмування або спричинити інші проблеми з психічним здоров’ям, що, у свою чергу, може призвести до більшої агресії. І просте завершення війни не вирішить проблему; травма може передатися наступним поколінням», — вважає Хйордіс Лоренц.

Історія життя Антона

На перший погляд, 41-річний Антон не здається особливо примітним: він посміхається і здається спокійним та зібраним. Однак у його обличчі є щось незбагненне. Не відомо, чи це страх, безнадія, або ж рішучість і воля до боротьби.

«Ситуація змінюється хвилями. Наразі у нас хвиля терору. Росіяни запускають один дрон, який годинами кружляє над містом. Українська армія намагається його знищити, і постійно чути постійне гудіння дрона та стрілянину. А ще гуркіт зруйнованих машин або пробитих дерев – ракети, які промахуються повз дрон, можуть завдати великої шкоди», – розповідає Антон.

З неба падають й інші «сюрпризи» — керовані бомби. Вони вражають випадкові цілі, часто цивільні будівлі. Ця кампанія також відбувається хвилями. Антон згадує, що приблизно шість місяців тому настав пік: протягом місяця на Запоріжжя, де він живе, падало від чотирьох до десяти авіабомб. День за днем. А вночі — ракети — у піковий період їх щоночі падало десь 10-15.

«Спочатку кожен вибух паралізував. Я відчував тремтіння, ніби мене пронизувала електрика, і моє серце шалено калатало. Тепер адреналін починає виходити лише тоді, коли дрон або ракета падає близько до нас. За кілька сотень метрів від нашого будинку. Вибухи на відстані більше кілометра не викликають у мене особливої ​​реакції в ці дні — іноді, щонайбільше, я просто бурмочу собі під ніс, непарламентським тоном, як сильно я ненавиджу росіян. І все», — спокійно каже Антон.

Найближчий вибух стався за 100 метрів від його будинку. Він пережив його відносно спокійно. Його мати на власні очі бачила, як бомба вибухнула прямо по сусідству. А потім пережила вибух лише за 30 метрів від свого будинку в Запоріжжі.

«Мати була налякана. Вона втратила лише вікна та двері, але будинок її сусіда, вражений снарядом, просто зник. Один з господарів був усередині. Він загинув миттєво. Але його коти, яких не було на момент удару, вижили. Час від часу вони повертаються до руїн, на місце, де раніше була спальня чоловіка. Моя мама якось запізнилася на трамвай. Вона їхала на роботу. І нервувала, що їй доведеться поспішати на зміну. Коли вона прибула до лікарні, то дізналася, що ракета впала на узбіччя дороги, прямо поруч із трамваєм, на якому вона мала їхати. Удар та осколки пошкодили трамваї. Її колега їхав в одному з них. На щастя, він отримав лише незначні травми та повернувся на роботу через два дні. Але мама довго боялася сідати у трамвай», – розповідає Антон.

Він не має сил боятися за себе, а хвилюється за батьків та власну сім’ю. У нього троє дітей, четверта на підході — саме тому, як єдиний годувальник, він отримав відстрочку від мобілізації.

Наймолодшій дитині вісім років, вона достатньо доросла, аби розуміти, що відбувається в Україні. Антон намагається забезпечити їм хоча б вигляд нормального життя — і восьмирічний, і пара 13-річних близнюків ходять до школи, займаються спортом та іншими позакласними заняттями. Більшість уроків відбувається під землею, але вони до цього звикли — у них також є підземна кімната вдома, куди вони йдуть, коли лунають сирени. Там у них є іграшки та ноутбуки, тому дітям подобається проводити там час. Вони просто не чують більшості вибухів, бо вони відбуваються вночі.

«Вони навіть не прокинулися, коли дрон упав за 100 метрів від нашого будинку. А я був наляканий — я почав тремтіти і у мене від стресу замерзли руки та ноги. Я дві години намагався прийти до тями», – описує свої відчуття Антон.

Він боїться не лише вибухів бомб чи ударів дронів, а й того, що хтось стежить за ним і завдасть шкоди його близьким.

«Був час, коли я прощався з кимось, у мене в голові виринала думка, що це наше останнє прощання. Що я більше ніколи їх не побачу. Ніби я прийняв його смерть чи свою власну, розумієте? Це ненормально. На щастя, я більше не ловлю себе на цьому, принаймні не так часто», – зізнається Антон.

На його думку, так само, як люди з раком приймають невиліковний діагноз, люди, які живуть у країні, що охоплена війною, приймають те, що кожен день може бути їхнім останнім. Але стрес не зникає. Накопичуючись занадто довго, він вибухає у найнесподіваніші моменти.

Для Антона все почалося зі снів — однієї з небагатьох речей, які він не може контролювати.

«Я прокинувся вночі з дивним страхом. Мені знадобилася мить, аби зрозуміти, що мені щось наснилося. Я не пам’ятаю, про що був сон, але це було дуже стресово. Коли я подумав про це пізніше, то згадав, що таких ситуацій було більше. Що я прокидатимуся вранці з дивним вузлом у шлунку. Можливо, мій мозок запускає якийсь захисний механізм, змушуючи забувати свої сни одразу після пробудження», — розмірковує він.

Але Антон не може забути те, що зазвичай відбувається, коли він далеко від дому. Раптом його охоплює паралізуюча тривога.

«Я відчуваю, що навколо мене лунають постріли, вибухають бомби, а я посеред війни — абсолютно непідготовлений. Я не маю уявлення, що робити, де сховатися. Я швидко складаю план дій у своїй голові, думаючи, куди втекти, що робити з дружиною та дітьми, і нервово озираюся. Через мить це минає. Свідомість повертається, і я помічаю, що це не бомба, а трамвай, що проїжджає повз, або сміттяр виконує свою роботу», – каже Антон.

За його словами, коли страх зникає, то настає відчуття безнадії і розпочинається депресія: тоді потрібно багато сил, аби мотивувати себе робити навіть найменшу річ і створити у найближчих враження, начебто усе під контролем.

Історія життя Сергія

43-річний Сергій має лагідний вираз обличчя. Немає жодних слідів його колишньої войовничості — хоча здається досить замкнутим. Він попереджає, що, поки служив в армії, то не воював на передовій і не пережив усіх жахів, які спіткали інших хлопців. Однак він пам’ятає емоції перших днів війни.

«Це було жахливо. Я не знав, що робити», – зізнається Сергій.

У нього було передчуття, що щось вибухне. Влада намагалася заспокоїти ситуацію, і це частково спрацювало, але якийсь внутрішній голос підказував йому, що ось-ось станеться щось погане. Саме цей голос напередодні підказав йому відправити свого старшого, 19-річного сина до батьків у Кам’янець-Подільський. Бо це було ближче до Польщі, безпечніше. Він не поїхав за кордон — його дружині зробили операцію за два дні до початку війни, і вона мала прийти на перев’язку 24 лютого 2022 року. Тож він та його 10-річний син залишилися під Києвом. Їх розбудив звук бомб.

«Було близько 5:00 ранку, і всюди лунали вибухи. Я одразу схопив телефон і зателефонувала сестрі. І вона сказала, що у нас почалась війна! Я поклав слухавку і зайшов у соціальні мережі — там було повно жахливих фотографій і відео вибухів та руйнувань. Я дивився на ці фотографії кілька годин. Ми вирішили, що моя дружина зробить перев’язку, а потім я заберу її та сина до Кам’янця-Подільського, а сам піду до армії. Я був цивільною особою, працював у торгівлі. Я ніколи навіть не тримав у руках зброї. Але це було необхідно, коли бачиш російські літаки над головою і як бомба падає на будинок за 200 метрів, перетворюючи його на руїни», – згадує Сергій.

Він розповідає, як вирушив житомирською трасою до Кам’янця-Подільського. Як він намагався пробиратися крізь затори, заповнені українцями, які панікували, щоб втекти з країни. Як він ночував у підвалі свого двоюрідного брата. Його слова сповнені напруги, страху та невизначеності тих днів. Але є в них і нотка іронії.

Сергія спочатку призначили до підрозділу територіальної оборони. Через місяць він вступив до 36-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ. Спочатку вони були розміщені у Хмельницькому, де проходили швидку підготовку. Через три місяці вирушили до Донецька, а потім до Харківської області. Підрозділ займався переважно мінуванням, аби не пропускати ворожі війська, та захопленням військової техніки, залишеної росіянами, які відступали зі своїх позицій, наприклад, після українського контрнаступу в Харківській області.

Під час служби Сергій отримав серйозну травму хребта.

«Якби влада підготувалася завчасно і побудувала бетонні укріплення, належні окопи та укриття, було б легше. Натомість, нам доводилося носити дерев’яні балки. Одного разу мені так боліло, що я не міг ходити. Я лежав кілька днів, не в змозі рухатися. Мій батько, який був зі мною в батальйоні, сказав мені звільнитись з військової служби. Я все одно не був корисним. Було б краще, якби я звільнився. Через кілька днів ми з батьком покинули військову частину — він поїхав на операцію на серці, на яку давно чекав, а я на реабілітацію у Польщі. Сьогодні я живу із дружиною та молодшим сином в Італії, а старший син залишився в Києві, де працює психологом і допомагає внутрішньо переміщеним особам. Якби це залежало від мене, то я б повернувся до України. Там було б легше, навіть якби мені довелося знову опинитися на фронті. Я б не залишився в Італії. Але в мене є близькі, які залежать від мене. Мій син почувається тут у безпеці і не прокидається від вибухів», – розповів Сергій.

Історія Наталії та Катерини

Наталія сім років тому виїхала з України до Канади і з того часу не поверталася. Про війну вона дізналася від доньки, коли прокинулася та прочитала її повідомлення.

«Це було жахливо. Я не можу цього описати. Друзі та родичі казали, що війна почнеться будь-якого дня, але я їм не вірила. Бо де ж тепер війна? Зрештою, це ж не XV століття», – з емоціями розповідає Наталія.

Вона родом із Донбасу і була там, коли Росія вирішила розпочати війну у 2014 році. Донині вона відчуває страх і паніку, які охопили її, коли дізналася про російську агресію.

«Я ніколи не забуду цей образ. Ми з чоловіком стояли, як заціпенілі перед телевізором, слухаючи, як Путін оголошує про військову операцію в Криму. Я відчувала, що втрачаю позиції. Це було так, ніби земля руйнується – можна було почути, як він від цього відчував себе, ніби це відбувається зараз, а не 12 років тому. Ми почали збирати все необхідне. Ми з маленьким сином сховалися у підземній кімнаті. Ми готували його до чорного дня, який ніколи не настане. Мій чоловік, будучи лікарем і офіцером, пішов добровольцем до армії. Наш інший 16-річний син, поїхав з ним. Я ніколи не забуду той величезний страх — за себе, за шестимісячну дитину, яку я доглядала, за чоловіка та сина в армії, за батьків. Я зрозуміла, що не хочу так жити. Я не хотіла такого життя для них. Ось чому я  вирішила поїхати до Канади. Ми й раніше думали про еміграцію з фінансових причин. Війна лише підсилила це. Неважко ухвалити таке рішення, коли у тебе такі сусіди», – пояснює Наталія.

У Канаді вона та її чоловік знайшли роботу та нових друзів. Новина про те, що у лютому 2022 року Росія напала на Україну, повернула страх, від якого, як вона думала, втекла у 2014 році. Тільки тепер цей страх був вдвічі сильніший.

«Кілька ночей ми з чоловіком не спали ні на мить, постійно розмовляючи по телефонах, перевіряючи, як далеко росіяни просуваються, в яке місто вони заходять. І чи зайшли вони вже в село моєї матері. Я майже одразу написала своїм друзям та родичам. Я надіслала їм нашу адресу в Канаді та сказала, що вони можуть приїхати до нас у гості. Ми раді всім, навіть якщо їм доведеться спати на підлозі», – запевняє Наталія.

Незважаючи на те, що вона живе за тисячі кілометрів від фронту, її психологічний стан не можна назвати стабільним.

За словами психолога Катерини Бікір, це нормально.

«Люди, які живуть в Україні, перебувають у режимі виживання. Звичайно, вони втомилися та виснажені, але діють певною мірою на автопілоті. Для українців, які емігрували, все по-іншому. Початковий шок від війни вщух, адреналін виріс — і з’явився простір для роздумів та споглядання. Вони можуть спостерігати за війною здалеку, відстежувати пересування росіян та краще розуміти, що насправді відбувається. Багато з них глибоко емоційно залучені та переживають це інтенсивно. Їхні найсильніші емоції вивільнилися — їх замінили зневіра та депресія», – пояснила Бікір.

Вона точно знає, про що говорить, адже сама пережила стрес і тривогу війни. 25 лютого 2022 року, наступного дня після початку повномасштабної російської агресії, Катерина забрала трьох дітей і покинула Україну — спочатку поїхала до Чехії, а потім до США. Психолог пережила те, з чим стикаються багато українців, розкиданих по всьому світу.

«Коли ми перетнули кордон, то я одразу почала плакати. Величезне напруження, яке мене тримало, зникло, але настав страх. Я фізично в безпеці, але що далі? Що буде зі мною і дітьми? Де ми будемо жити? Що ми будемо робити? Яке майбутнє нас чекає? Це неймовірно важкий досвід для багатьох українців. Вони опиняються в чужій країні. Вони не мають уявлення, що робити. Як відмовитися від минулого та розпочати нове життя за одну ніч?», – риторично запитує Бікір.