Солдати, які стали драматургами, розповідають про свої поранення, ампутації, контузії чи полон, а їхні дружини та вдови демонструють свій біль і страхи, які часто затьмарюються труднощами їхніх чоловіків
Селяни перешіптуються, що Марина, біженка з анексованого Криму, тримала під пахвою яйце чорної курки, щоб висидіти злісне створіння, яке виконує бажання. У Марини, головної героїні п’єси «Двадцять один» у крихітному Театрі ветеранів у центрі Києва, є лише одне бажання — щоб її чоловік-солдат Петро повернувся живим. Про це йдеться у спецрепортажі Al-Jazeera, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.
Вона також одержима інкубацією яйця, яке висиділа її курка, перш ніж загинути. Живучи скромно у сільській хаті, Марина гарячково збирає десятки тисяч доларів в Інтернеті, аби придбати безпілотники, зброю та генератори для передової.
Це викуп, який вона думає заплатити за життя Петра огидній жінці в чорному шкіряному плащі, яка уособлює смерть і відвідини якої Марина уявляє.
«Попри вкраплення магічного реалізму, п’єса — це наша реальність. Всього вистачає, можна поплакати, посміятися, подумати», — зазначає акторка Катерина Свириденко, яка грає Марину.
Театр ветеранів, заснований у 2024 році, функціонує як чотиримісячна школа для військовослужбовців, їхніх дружин або вдів, які хочуть стати драматургами.
П’єси, які обговорені та проаналізовані колегами-ветеранами та професійними викладачами, ставлять на сцені після випуску, а потім вони потрапляють в інші українські театри, слугуючи телетерапією для авторів, акторів і глядачів.
Солдати, які стали драматургами, розповідають про свої поранення, ампутації, контузії чи полон, а їхні дружини та вдови демонструють свій біль і страхи, які часто затьмарюються труднощами їхніх чоловіків.
«Не передати словами, як це важко»
Чоловік акторки Свириденко пропав безвісти на передовій у 2022 році, через півроку після початку повномасштабного вторгнення Росії.
«Я не можу передати словами, як це важко. Очікування і неусвідомлення», – зізнається Свириденко, яка одягнена в синьо-білу сукню свого героя.
Але ще більше пригнічує емоційна замкнутість і сумне мовчання її семирічного сина Семена.
«Він дуже рідко дозволяє собі плакати вночі. Дуже рідко», – повідомляє Свириденко.
«Двадцять один» — це автобіографічний твір Ольги Мурашко, публіцистки та активістки, яка збирає гроші на зброю та спорядження, які потрапляють на передову, де й досі перебуває її чоловік.
Сюжет перегукується зі солдатськими дружинами та вдовами.
Колективний катарсис
Театр ветеранів вловлює дух часу, аби майбутні покоління дізналися про війну з перших вуст.
«Ми маємо говорити про війну словами її учасників, очима тих, хто її пережив. Важливо документувати тут і зараз, поки це болить, поки гаряче, пече, поки це щось означає», – наголошує Катерина Вишньова, режисерка вистави.
У 2025 році 36-річний ветеран, режисер-документаліст Олександр Ткачук поставив свою першу виставу «Військова мама».
Написана військовим медиком Аліною Сарнацькою, вистава розповідає про те, як лікарка розривається між лінією фронту та дитиною.
«Акт переживання свого болю на сцені є терапевтичним як побічний ефект мистецтва. Вони усвідомлюють [свою травму], вони ламають її, вони переживають її заново, дозволяють їй пройти крізь себе», – пояснює Ткаченко.
Двадцять один день потрібен яйцеклітині, аби вилупитися, і людському плоду, щоб почалось серцебиття. Ось що знає Марина після того, як пережила втрачену надію та викидні, не встигнувши народити доньку Аліну.
Під час вагітності у 2014 році Марина приєдналася до натовпу на Майдані Незалежності в Києві під час антиурядових протестів, відомих як Революція Гідності. Нинішня війна посилює підліткову розгубленість і бунт Аліни – вона сперечається з матір’ю, бешкетує з буркотливою сусідкою, малює українські прапори на асфальті – і мовчки, відчайдушно чекає на дзвінки чи повідомлення від тата.
Але її тато більше двох тижнів живе без зв’язку.
Тим часом з іншого боку сцени двоє солдатів з його підрозділу намагаються евакуювати вмираючого брата по зброї, але їх вбиває російський удар.
Схвильована хвора Марина кривиться від болю та сліз – як і більшість глядачів.
Саме це режисер Вишньова називає колективним катарсисом.
«Вони досягли унісону, резонансу з Мариною, дихали нею, чекали чоловіка разом з нею», – розповіла вона.
Агонію Марини перериває крик Аліни: «Тато телефонував! Здається, яйце вилупилося!»
І кожен глядач зітхає з полегшенням, хоча сльози не перестають котитися.
Foreign Ukraine 