У місті встановили одну із найбільших систем опріснення в Європі, яка працює на сонячній енергії і здатна забезпечувати 1,2 мільйона літрів питної води на добу для 250 000 мешканців

Коли на початку 2026 року російські авіаудари вивели з ладу електростанції по всій Україні, більша частина Миколаєва — портового міста на південному сході країни — втратила можливість подавати питну воду до житлових будинків. Однак у східному передмісті міста вода продовжувала текти з кухонних кранів (як це відбувається вже протягом року) завдяки невеликій автономній сонячній електростанції, непомітно розташованій посеред забудови. Про це розповідає Foreign Ukraine із посиланням на Ініціативу Фонду імені Гайнріха Бьолля.

Дві системи наземних сонячних панелей та акумуляторна установка, фінансовані урядом Данії, забезпечують роботу підземного насоса на території об’єкта.

«Сонця [у січні чи протягом цієї зими] якраз вистачає для їхньої роботи», — розповідає Олена Кондратюк, керівниця проєктів організації «Екоклуб», яка допомагає муніципалітетам впроваджувати відновлювані джерела енергії.

Миколаїв, розташований лише за 60 кілометрів від окупованої Росією території, сильно постраждав у 2022 році, коли російська армія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, обстрілюючи місто ракетами та касетними боєприпасами. Обстріли зруйнували житлові будинки, лікарні, школи та заводи. Бомбардування також пошкодило систему централізованого водопостачання, залишивши більшість із приблизно півмільйонного населення міста поблизу лінії фронту без регулярного доступу до води.

«Звісно, ​​я рада, що знову маю проточну воду, і мені байдуже, яким саме чином вона надходить», — каже Ірина, літня мешканка Миколаєва.

До того як сонячна електростанція почала працювати, з її кранів — якщо вода взагалі текла — йшла солона вода, яку брали зі сусіднього лиману. Їй доводилося купувати питну воду або набирати прісну у пластикові ємності з пересувних цистерн і просити сусідів заносити їх до квартири на п’ятому поверсі.

Інші райони Миколаєва — міста, яке є піонером у сфері відновлюваної енергетики в Україні, — також отримують прісну воду завдяки технології розподіленої сонячної генерації.

П’ять систем опріснення, які працюють на сонячній енергії, перетворюють солону або забруднену воду на питну (за умови, що світить сонце). Уночі та у похмурі дні вони живляться від центральної електромережі — звісно, ​​якщо вона працює.

Ця система, одна з найбільших такого типу в Європі, здатна забезпечувати 1,2 мільйона літрів питної води на добу для 250 000 жителів. Протягом 2026 року енергопостачання Миколаївської дитячої лікарні та пологового будинку було стабілізовано завдяки встановленню сонячних панелей; аналогічні заходи впроваджуються ще у десятках закладів по всій країні.

З початку війни Росія невпинно завдає ударів по енергетичній інфраструктурі України — передусім по величезних застарілих теплоелектростанціях та розгалуженій національній електромережі, — намагаючись підірвати обороноздатність країни та зламати дух її народу.

Зима 2026 року стала найважчою: атаки на вугільні, газові, когенераційні та гідроелектростанції, а також на лінії електропередачі й підстанції, призвели до перебоїв з електро- і теплопостачанням на величезних територіях країни в умовах, коли температура повітря опускалася до мінус 20 градусів за Цельсієм.

Багато шкіл та інших установ, які надають суспільно важливі послуги, не змогли відновити роботу після різдвяних свят і залишаються зачиненими й досі. За оцінками економістів, загальна сума збитків, завданих енергетичному сектору України, вже перевищує 56 мільярдів доларів.

Американський еколог Білл Маккіббен стверджує, що автономні джерела енергії в Україні є «відносно невразливими до атак». У нову епоху війни з використанням безпілотників, централізовані та складні енергетичні об’єкти стають «легкою здобиччю для атак дронів».

Менші, «розподілені» джерела генерації, які оснащені акумуляторами та незалежними мережами передачі електроенергії — як-от вітрові електростанції на Миколаївщині, — не лише важче уразити, але й значно швидше відновити після пошкодження.

Це разюче відрізняється від ситуації із нафтопереробними заводами, які є «одними із найскладніших інженерних споруд, коли-небудь створених людством» і які часто займають площу у сотні акрів. Такі об’єкти «наповнені надзвичайно складним обладнанням і легкозаймистими вуглеводнями; достатньо влучити дроном в один кут, як полум’я та руйнування, ймовірно, швидко поширяться на всю територію».

«Вугільна електростанція — це велика цілісна мішень, яку може вивести з ладу одна ракета. Щоб завдати аналогічних збитків потужностям вітроелектростанції, знадобилося б близько 40 ракет. До того ж, як і вітрові парки, сонячні електростанції продовжують працювати навіть тоді, коли частина їхнього обладнання виведена з ладу», — каже Джефф Отам із компанії ДТЕК.

Україна надзвичайно швидкими темпами модернізує свою енергосистему, керуючись передусім міркуваннями енергетичної безпеки, а не захисту клімату.

«Енергетичний перехід України — це не просто гасло. Це трансформація, зумовлена ​​безпековими чинниками, що відбувається в умовах жорстких обмежень. Вона передбачає пріоритетність децентралізації, гнучкості та швидкості відновлення», — зазначає Євгенія Копиця, енергетична аналітикиня Інститут захисту клімату, енергетики та мобільності.

За її словами, в умовах війни відновлювані джерела енергії та локальні електромережі розглядаються як важливі безпекові активи, які здатні підвищити стійкість системи, а для України це означає порятунок людських життів.

Відмова України від викопного палива розпочалася ще до повномасштабного вторгнення РФ: переговори про вступ до ЄС вимагають адаптації до кліматичних критеріїв Євросоюзу, а у 2021 році Україна зобов’язалася повністю відмовитися від вугільної генерації до 2035 року. З міркувань безпеки наразі не оприлюднюються дані щодо обсягів виробництва енергії.

За даними Міжнародного енергетичного агентства, влітку 2025 року Україна досягла значного прогресу у відновленні та зміцненні стійкості своєї енергосистеми. Розгортання потужностей відновлюваної енергетики відбувалося — і продовжує відбуватися — переважно завдяки встановленню сонячних панелей на дахах, будівництву невеликих сонячних електростанцій та систем накопичення енергії на місцях, а також використанню біомаси.

До того як Росія захопила три з них у 2022 році, в Україні налічувалося 34 вітроелектростанції із загальною кількістю близько 700 турбін, а також планувалися нові проєкти. Україна має на стадії готовності вітроенергетичні проєкти загальною потужністю у 7 гігаватів, які можуть бути введені в експлуатацію вже у 2026 році за сприятливих умов. Це дозволило б у понад втричі збільшити поточні потужності країни; для порівняння: у 2022 році вітроенергетика забезпечувала понад 20% виробництва енергії з відновлюваних джерел.

Невпинні хвилі повітряних атак РФ на українську інфраструктуру спонукали до важливого усвідомлення серед нового покоління енергетичних менеджерів, яке цілковито підтримує ідею розподіленої енергетики — і що швидше вона розвиватиметься, то краще.

Хоча війна загальмувала реалізацію масштабних проєктів, як-от встановлення вітрових турбін, домогосподарства, бізнес і державні установи почали встановлювати сонячні електростанції безпрецедентними темпами.

Німецько-українське енергетичне партнерство — платформа для міжурядового діалогу з питань енергетики — оцінює потенціал нарощування потужностей сонячної енергетики в Україні протягом наступних п’яти років як еквівалентний потужності близько 80 ядерних реакторів середнього розміру.

«Приватні споживачі прагнуть будь-яким способом стати незалежними від централізованої енергомережі. Це значною мірою ініціатива знизу, яка наразі має дещо хаотичний характер, — пояснює український енергетичний експерт Андрій Мартинюк.

Він переконаний, що попит на відновлювані джерела енергії зросте ще більше, коли зрештою будуть скасовані величезні державні субсидії для традиційної енергетики.

Цей бум, звісно, ​​зумовлює потребу в системах накопичення енергії, і в цьому напрямку Україна також демонструє стрімкий розвиток. Зокрема, у 2025 році національний оператор енергомережі інвестував у створення потужностей для накопичення енергії обсягом у 0,5 гігавата.

Це вражаючий показник: експерти зазначають, що він становить трохи менше 25% від загального обсягу таких потужностей у Німеччині. Проєкти зі встановлення акумуляторних систем, на реалізацію яких у Європі йде два роки, в Україні втілюються в життя лише за шість місяців.

Відновлювані джерела енергії — не єдиний варіант для розподіленого енергопостачання. Україна розглядає великомасштабні дизель-генератори, установки на біомасі та невеликі газотурбінні станції (зокрема й теплоелектроцентралі) як невід’ємні складові своєї системи розподіленої генерації.

«До розподіленої генерації належать об’єкти потужністю до 20 МВт. Газотурбінні установки мають низку переваг: гарантоване виробництво доступної енергії, швидкий запуск і гнучкість», — пояснює Роман Ніцович з українського аналітичного центру DiXi Group.

Хоч би як Україна прагнула диверсифікувати свою енергосистему, їй усе одно знадобиться централізована електромережа. Потужніші джерела енергії, як-от газотурбінні установки та вітроелектростанції, потребують справної мережі передачі електроенергії, зокрема й підстанцій, які регулярно стають мішенями для російських атак.

Українська стратегія полягає в тому, аби перемістити ці об’єкти під землю — так само, як це зараз роблять зі школами, — убезпечивши їх у такий спосіб від російської зброї.