Російська авіація опинилась у скрутному становищі через масове застосування безпілотників в Україні

У процесі російсько-української війни, яка триває вже 55 місяців і постійно еволюціонує, Повітряно-космічні сили (ПКС) РФ адаптувалися до оперативних умов, за яких мета встановлення панування у повітрі виявилася недосяжною, а також накопичили цінний бойовий досвід. Головною зміною, яку не передбачала довоєнна авіаційна доктрина Росії, стало масове застосування безпілотників; цей процес організовує (хоча й навряд чи належним чином концептуалізує) новостворене командування Сил безпілотних систем — окремий рід військ Збройних сил РФ. Про це йдеться в аналітичній статті Павла Баєва, професора Інституту дослідження проблем миру в Осло і старшого позаштатного наукового співробітника Інституту Брукінгса на сторінках видання Французького інституту міжнародних відносин, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Значний акцент на масовому виробництві та масштабному використанні тактичних і далекобійних безпілотників неминуче обмежив обсяг ресурсів, які виділяються на модернізацію російської тактичної та дальньої авіації. Остання, зокрема, зазнала непоправних втрат і деградації авіапарку, тоді як ефективність ударів крилатими ракетами суттєво знизилася. Ключовою новою спроможністю тактичної авіації РФ став досвід завдання ударів плануючими авіабомбами, проте здатність забезпечувати ефективну підтримку наземних військ залишається обмеженою.

Революція у військовій справі, зумовлена розвитком безпілотних технологій, триває, але, як продемонструвала повітряна атака США та Ізраїлю на Іран, роль сучасних військово-повітряних сил залишається визначальною. Паралельні процеси модернізації та деградації в російських ПКС створюють складний виклик для європейських країн, ефективною протидією якому є постійне нарощування спроможностей держав-членів НАТО.

Руйнівна авіаційна атака США та Ізраїлю на Іран, яка розпочалася 28 лютого 2026 року й тривала до укладення угоди про припинення вогню 8 квітня 2026 року (з поновленням ударів влітку), продемонструвала колосальний наступальний потенціал сучасної авіації — можливості, яких Росія так і не змогла реалізувати у тривалій війні проти України, яка почалася 24 лютого 2022 року. Війна з Іраном довела, що сама лише авіація не здатна забезпечити перемогу над рішучим супротивником, тоді як війна в Україні показала: масштабні наземні операції не можуть досягти вирішального успіху без ефективного застосування авіації.

На початковому етапі війни Росія мала величезну перевагу над Україною за всіма складовими авіаційної могутності, однак досягти панування у повітрі їй так і не вдалося. Навіть через 4,5 роки Росія зберігає кількісну перевагу в авіаційній техніці та засвоїла чимало уроків; попри це, вона не може діяти в українському повітряному просторі чи забезпечувати ефективну авіаційну підтримку військ, що ведуть запеклі бої вздовж лінії фронту протяжністю у 1250 км. Нездатність Росії перетворити свою перевагу в авіації на вирішальний чинник для успішного бліцкригу стала несподіванкою для багатьох західних експертів.

Ще однією несподіванкою стало масове застосування безпілотників, що зумовило необхідність перегляду визначення авіаційної могутності та переосмислення способів застосування як її традиційних, так і новітніх складових. Нині ключовим питанням є спроможність російських Повітряно-космічних сил (ПКС) — попри завдані війною втрати та водночас проведену модернізацію, — а також їхнього основного компонента, Військово-повітряних сил (ВПС), і новостворених Сил безпілотних систем (СБС) створювати загрози для найвразливіших держав-членів НАТО у потенційних конфліктах найближчого майбутнього.

Складність аналізу цього питання зумовлена не лише дефіцитом достовірних даних, посиленням цензури в Росії, але й очевидними відмінностями у розвитку окремих елементів авіаційної могутності, внаслідок чого процеси модернізації та деградації переплітаються у мінливу та неоднорідну картину. Безперечно, Росія досягла значних успіхів у тактичному застосуванні безпілотників у «зоні ураження» та у здійсненні масованих комбінованих ударів із використанням дронів і ракет по українських містах.

Водночас очевидно, що ці здобутки не забезпечили російським військам реальної переваги у наземних операціях і не зламали волю супротивника до опору; ба більше, до середини 2026 року Україна здобула нові переваги у можливостях застосування авіації. Менш очевидним є негативний вплив на інші спроможності Повітряно-космічних сил (ПКС) РФ, оскільки значний акцент на нарощуванні виробництва тактичних і далекобійних безпілотників посилив проблеми з модернізацією тактичної авіації та призвів до суттєвого занепаду стратегічної авіації РФ. Достовірних даних про цей дефіцит інвестицій обмаль, проте глибока криза в цивільному авіабудуванні слугує показовим прикладом цієї ситуації.

Досвід тривалої війни вимагає серйозних змін як у стратегічних настановах щодо застосування авіації у бойових діях, так і в доктринальних положеннях про роль і склад повітряних сил у військовій організації Росії. Російські Повітряно-космічні сили (ПКС) продемонстрували здатність навчатися, але водночас і дивовижну здатність «не» навчатися — і Крим слугує тут яскравим прикладом. Ідея створення «Криму-фортеці», неприступної для ворожих посягань, була зруйнована ще у вересні 2023 року, внаслідок українського ракетного удару по штабу Чорноморського флоту РФ у Севастополі, що змусило перебазувати більшість російських бойових кораблів до Новоросійська.

Попри це, російське командування продовжує розміщувати цінні авіаційні засоби на кількох аеродромах у Криму, де вони неодноразово й успішно уражаються влучними українськими ударами. Опір навіть найнеобхіднішим реформам у громіздкій російській військовій бюрократії залишається сильним, але головною причиною неспроможності вчитися на помилках є небажання їх визнавати. Це узгоджується з наполяганням Кремля на обґрунтованості та незмінності цілей «спеціальної військової операції», внаслідок чого запит на інноваційне військове мислення фактично відсутній.

Величезний розрив між стратегічними цілями, сформованими на основі цих поглядів, і наявними спроможностями став причиною невдачі у досягненні початкових цілей війни; цей розрив не вдалося подолати навіть на п’ятий рік війни, попри впровадження певних коректив. Прагнення Росії до статусу «великої держави», який мала б зміцнити війна проти України, неминуче передбачає наявність потужної авіації, що переважає сили супротивника, однак спроможність реалізувати ці амбіції суттєво знизилася.

Подібно до того, як уявлення про «великодержавність» зберігається ще з радянських часів, погляди на потужність авіаційної складової збройних сил ґрунтуються на концепціях епохи холодної війни, доповнених різноманітним сучасним досвідом (зокрема, набутим під час інтервенції в Сирію) та сформованими під впливом невиразних уявлень про неоднозначні результати війни у Перській затоці.

У стратегічних настановах Росії щодо розвитку власних спроможностей зазвичай ігноруються обмеженість ресурсів і занепад промислової бази, проте їхня загальна спрямованість на майбутнє протистояння з європейськими союзниками по НАТО є цілком очевидною. Отже, розрив між уявленнями та реальними спроможностями не лише зберігається, але й набуває нових рис; деякі з них — зокрема ті, що стосуються розвитку Космічних військ або системи стратегічного попередження (обидві структури входять до складу Повітряно-космічних сил РФ) — залишаються поза межами цього стислого аналізу.