Такі бідні російські регіони, як Північна Осетія, постачають непропорційно велику кількість солдатів для російської армії, які масово гинуть в Україні

Війна Росії проти України проявляється у Північній Осетії по-різному. Це віддалений гірський край, який протягом століть постачав солдатів для російських війн. Це помітно в усьому: у військових піснях, які тепер співають у школах; у владних структурах, де працює чимало ветеранів; у звичці виголошувати патріотичні гасла на публіку, а потім пошепки ділитися справжніми почуттями. Це відчувається у гострій нестачі чоловіків — і в масштабах втрат. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

З України повернулося стільки загиблих солдатів, що для їхнього поховання у Владикавказі, столиці регіону, виділили окрему ділянку. На нових надгробках — кольорові фотографії полеглих; їх ретушують, а потім обпалюють у печі за температури 1800 градусів за Фаренгейтом (близько 980 градусів за Цельсієм).

На цьому дедалі більшому цвинтарі похований син 47-річної Оксани Абаєвої. Вона заснувала організацію для жінок, які втратили на війні своїх близьких. Її позиція відображає стан усього регіону, що розривається між глибокою гордістю за участь у боротьбі «за батьківщину» — і болісною скорботою через загибель молодого покоління чоловіків.

Син Абаєвої, Альберт Абаєв, брав участь у повномасштабному вторгненні в Україну в лютому 2022 року. За її словами, він телефонував додому, коли мав таку можливість. Він ніколи не скаржився на холод чи голод у жахливих умовах на передовій. Він обіцяв матері, що повернеться додому.

Менш ніж через місяць після того, як на Київ упали перші ракети, її чоловік, Хетаг Засєєв, також вступив до лав російської армії.

«Він не міг цього витримати. Йому було нестерпно залишатися осторонь, поки Альберт — пасинок, якого він виховав, — воював. — Він сподівався знайти Альберта або принаймні обійняти його, адже ми всі розуміли, що відбувається там, де він перебував», – пояснює Оксана Абаєва.

17 травня 2022 року до її дверей постукали люди у військовій формі й повідомили, що 20-річний Альберт загинув. Її чоловік у цей час був на передовій. Під час їхньої розмови вона вперше почула гуркіт артилерійських снарядів.

Отримавши відпустку, Засєєв самотужки дістався через Україну — пішки, на мотоциклі та велосипеді — до російського військового моргу в Ростові-на-Дону. Він забрав тіло Альберта і повернувся з ним до Владикавказа.

«Звісно, ​​ми всі пережили таке горе. Ми вже не ті, ким були раніше. За ці чотири роки наше життя перевернулося з ніг на голову, розділившись на “до” і “після”», – каже Абаєва.

Президент РФ Володимир Путін роками переконував росіян, що вони ведуть боротьбу за виживання проти фашистського режиму в Україні та його європейських господарів у Києві. Ця пропаганда підготувала ґрунт для того, щоб війна стала нормою — постійною складовою російського життя. І хоча втома зростає, а українські удари завдають дедалі більшої шкоди економіці, Кремль використовує ці атаки як заклик до росіян згуртуватися навколо Путіна та армії.

За словами Абаєвої, Росія має припинити бойові дії лише тоді, коли тих, кого вона називає «нацистами» в Україні, буде переможено.

«Я не хочу, щоб жодна мати ховала свою дитину — ані в Україні, ані тут. Я хочу миру. Я хочу, щоб не було нацизму», – наголошує Абаєва.

Північна Осетія — регіон, де більшість населення сповідує православне християнство і який межує з переважно мусульманськими територіями, — має давню, ще з античних часів, культуру воїнів, якою тут пишаються.

У кожного тут є родич або близький друг, який воював в Україні чи загинув там. У багатьох — навіть не один.

Це відображається у показниках смертності, які, згідно зі звітом забороненої правозахисної організації «Меморіал» (яка базується на даних із газет і соціальних мереж), приблизно на третину перевищують середній показник по країні. Збіднілі регіони, такі як Північна Осетія, постачають непропорційно велику кількість солдатів для російської армії, завдяки чому великі міста залишаються осторонь війни.

Анатолій Бетрузов — 65-річний ветеран трьох воєн. Перша з них була в Афганістані, а остання — на Донбасі (Україна), де у 2015 році — через рік після того, як Росія почала розпалювати там конфлікт, — він отримав тяжке поранення ноги, що залишило його калікою на все життя.

Повторюючи кремлівські наративи про «нацистів» в Україні, він водночас зауважив, що в нинішній війні «немає справедливості», адже гинуть люди, «які не мають до цього жодного стосунку». За його словами, він забороняв своєму 33-річному племіннику їхати в Україну. Проте той усе одно поїхав — як пояснив Бетрузов, через почуття обов’язку — і тепер загинув.

Зелімхан Козаєв, керівник регіонального ансамблю традиційного танцю, який гастролював Європою навіть за часів «холодної війни», а нині опинився в ізоляції: через вторгнення в Україну, адже Росія стала вигнанцем на більшій частині європейського континенту.

Сидячи у своєму кабінеті під портретом молодого Путіна, Козаєв не нарікав відкрито на ізоляцію і не критикував війну. Проте він зазначив, що не заохочує чоловіків зі свого ансамблю йти воювати.

«Не обов’язково всім бігати з автоматами», — вважає Козаєв.

Аза Бірагова, яка працює у відділі кадрів мережі магазинів товарів для дому та саду розповіла, як війна змінила економіку регіону та життя цивільного населення.

У 2019 році вона брала участь у відкритті магазину у Північній Осетії. Раніше там працювало близько 80 чоловіків. У вересні 2022 року, коли Москва оголосила мобілізацію для участі у війні, компанія отримала велику кількість повісток. Інші чоловіки вирішили піти на фронт добровільно.

Вона разом із колегами вирішила скоротити штат до 60 осіб, оскільки розуміла, що знайти достатню кількість працівників буде складно, а через дефіцит чоловічої робочої сили зарплати зросли. Зрештою, за її словами, «усі почали наймати жінок».

Батраз Ілаєв — один із багатьох осетинів, які після участі в бойових діях в Україні перейшли на державну службу. Цю тенденцію Путін заохочує в масштабах усієї країни; вона також проявилася під час нещодавніх парламентських виборів.

Ілаєв розповів про нові житлові проєкти та ініціативи щодо працевлаштування ветеранів. Він згадав про план залучити ветеранів до роботи в кожній школі — як радників із питань «патріотичного виховання».

Усе це — частина кремлівської кампанії, спрямованої на мілітаризацію суспільства: як нинішнього, так і майбутніх поколінь.

Багато осетинів говорили про необхідність захищати Росію у ворожому світі. Такий світогляд частково сформувався під впливом теракту, що стався 22 роки тому у школі № 1 у Беслані.

3 вересня 2004 року, після триденного протистояння з озброєними бойовиками, пов’язаними з повстанським рухом у сусідній Чечні, російський спецназ узяв школу штурмом. На момент завершення облоги загинуло 334 заручники, 186 із яких — діти.

53-річний Тимур Адирхаєв — одним із тих, хто виносив заручників зі школи, а нині є депутатом парламенту Північної Осетії. Він назвав російсько-українську війну глибокою «трагедією», додавши, що цей конфлікт став історично неминучим наслідком того, що західні держави використовують Україну для посягань на Росію.

Школа № 1 тепер перетворилася на музей, від якого стискається серце. На протилежному боці вулиці збудували нову будівлю з тією ж назвою.

Школа відчиняє двері для ветеранів, які проводять лекції для учнів. Ерік Багаєв, волонтер організації, який допомагає родинам загиблих або поранених ветеранів, розповів, що, спілкуючись із дітьми, вони роблять особливий наголос на «любові до батьківщини».

«Якщо, скажімо, в американських коміксах героями є Бетмен і Людина-павук, то ми хочемо, щоб наші діти сприймали військових так само», — зазначив Багаєв.