Більшість біженців зараз працюють нелегально в Україні і багато компаній бояться наймати їх на роботу

Біженцям в Україні дуже важко адаптуватись у нових спільнотах. Крім того, що вони ведуть боротьбу за отримання правового захисту в Україні, але, навіть ті, хто домігся довготривалої легалізації в країні, продовжують наштовхуватись на перешкоди у дорозі до інтеграції. Якщо Україна буде інвестувати більше коштів у програми переселення біженців на початковому етапі, то неминуче виграє у довгостроковій перспективі. Про це йдеться в аналітичній публікації проект-менеджера Еріка Фріца на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Переселення біженців в Україні здебільшого є одноразовим, тобто окремі особи та родини приїжджають в країну в якості студентів чи туристів, нерегулярно перетинаючи кордон чи іншими методами. Після того вони подають офіційний запит для отримання притулку в Державну міграційну службу. Такий процес не вважається незаконним, згідно українського законодавства, якщо люди не перевищили термін свого легального перебування або ж для тих, хто перетинає кордон нерегулярно за умови подання заяви одразу після прибуття в країну.

Правозахисники стверджують, що доступ до цієї процедури блокується від початку.

«Прикордонники іноді відмовляються приймати клопотання про надання притулку й депортують людей ще задовго до того, як хтось дізнається про них», – розповідає Олександра Лук’яненко, юрист правозахисної організації «Право на захист».

Окрім цієї перешкоди є ще багато інших.

В Україні існує формальна юридична процедура для оцінки обгрунтованості кожного клопотання про надання притулку. Цей процес часто забирає багато років, якщо не десятиліть. У підсумку, люди перебувають в юридичній невизначеності, коли вони не можуть легально працювати чи отримувати доступ до соціальних послуг. Зрештою, превалюючій частині претендентів всерівно відмовляють.

Управління Верховного комісара ООН у справах біженців повідомляє, що кожного року лише 100 осіб отримують гарантований захист в Україні, а понад 6000 осіб чекають рішення. Державна міграційна служба спростовує такі цифри і каже про 2400 таких осіб у 2019 році.

Одиницям людей, клопотання яких визнали дійсними надається статус біженця або статус додаткового захисту. За усю історію незалежної України, лише 6000 іноземців коли-небудь отримували який-небудь статус і 5000 з них тепер є громадянами України. А люди, яким відхиляють клопотання, або ж покидають Україну, або ж залишаються тут нелегально, або ж вони оскаржують свої справи і залишаються у правовій невизначеності.

Перший заступник голови Державної міграційної служби Наталія Науменко пояснює низькі показники схвалення клопотань тим, що багато людей просять притулок, коли, насправді, є економічними мігрантами, які намагаються потрапити до ЄС. А кількість людей, які справді заслуговують статусу біженця є невеликою.

Цей аргумент грунтується на гіпотезі, що окремі люди клопочуть про надання притулку в Україні лише для легалізації свого перебування в Україні допоки вони шукають шляхи переїзду у багаті країни Євросоюзу. Хоча не відомо, наскільки це є поширеною практикою. Правозахисники кажуть, що для більшості випадків це немає сенсу і посилаються на незнання українських законів.

Лук’яненко стверджує, що з точки зору логістики немає сенсу приїжджати в Україну лише заради переїзду в ЄС.

«Дуже багато людей прилітають до Києва. Але для чого комусь летіти з Афганістану в Україну, щоб просто потрапити в Німеччину? Вони могли просто полетіти безпосередньо в Німеччину», – каже правозахисниця.

Достовірної інформації про те, як біженці прибувають в Україну, у повному обсязі немає.

Лук’яненко також зауважує, що більшість шукачів притулку в Україні прибувають з країн, які переживають військові конфлікти, або ж де постійно порушуються права людини. 40% поточних справ щодо права на захист стосується людей з Афганістану, Таджикистану, Росії та Бангладеш.

«Люди їдуть туди, де вони будуть у безпеці, або ж туди, де вони мають якихось знайомих», – запевняє Лук’яненко.

Варто підкреслити, що згідно українського законодавства, клопотання про надання притулку негайно втрачає свою силу, коли заявник намагається покинути країну. Хоча досі невідомо, який відсоток людей законно шукає захисту в Україні, можна впевнено припустити, що люди не приїжджають в Україну заради доступу до служб соціальної підтримки. Соціальні служби навіть для легальних біженців в Україні практично відсутні. Вони не отримують грошей, ані на житло, ані на продукти харчування, ані на одяг.

Деякі некомерційні організації розподіляють ті обмежені пожертви, які вони отримують, але державної допомоги немає, як і надійної мережі донорів. Таким чином, біженці об’єднюються у невеликі спільноти й покладаються один на одного заради виживання.

Махмуд, біженець із Сомалі, який мешкає у Києві, каже, що біженці живуть у крихітних переповнених квартирах і працюють там, де можуть, щоб тільки вижити.

«Більшість біженців працюють нелегально, знаходячи будь-яку роботу. Жоден з них не може самостійно сплачувати орендні платежі. І під час пандемії це може бути небезпечна ситуація для життя людей», – вважає Махмуд.

Служби підтримки біженців в Україні навіть близько не зрівняються з такими службами в США. Американські політики десятиріччями лобіюють інвестування у такі програми. Правозахисники стверджують, що політики вимушені щоразу доводити дешевизну та перспективність таких інвестицій для країни.

Біженці в США співпрацюють з місцевим агентством у справах переселенців, яке фінансується Державним департаментом, Міністерством охорони здоров’я та мережею приватних донорів. Ці місцеві агентства дбають про житло, продукти харчування, меблі та інші предмети першої необхідності від імені біженців. Їх програми, зазвичай тривають від 2 до 6 місяців залежно від потреб і скеровані на забезпечення самоокупності. Зокрема, це означає, що біженців підтримують й спонукають до пошуку роботи.

Причина підтримки обидвох партій в США, за винятком нинішньої адміністрації Трампа, полягає в тому, що такі програми розглядаються як гуманітарний та економічний успіх. Біженці часто вирішують проблеми дефіциту робочої сили у своїх нових країнах. У підсумку, вони сплачують більше податків, аніж отримують грошей у перші роки свого перебування в країні.

В Україні, де постійно не вистачає робочої сили, це може бути розумною політикою. Але правозахисники кажуть, що перешкоди на шляху адаптації біженців не лише стосуються державного фінансування соціальних послуг.

«Одним з важливих кроків є просвітництво суспільства про права біженців в Україні. Люди загалом є приємними і багато компаній готові взяти на роботу біженців, але вони не знають законів і бояться негативних наслідків, якщо працевлаштують, якогось біженця з Афганістану та Сомалі, незважаючи на його цінні навики», – пояснює Лук’яненко.