Країна-агресор зазнала багатьох зовнішньополітичних поразок на пострадянському просторі

Через 30 років після розпаду Радянського Союзу цей процес ще далекий від завершення. Офіційно, звичайно, СРСР припинив своє існування в 1991 році. Проте, Москва так і не змирилася з втратою імперії і останні 30 років боролася за те, щоб скасувати вердикт історії. Ця боротьба між російським реваншизмом і зусиллями колишніх радянських республік з побудови власних держав сформувала політичний ландшафт пострадянського світу на ціле покоління, але є ознаки того, що тепер ця хвиля може рішуче повернутися проти Кремля. Про це йдеться в аналітичній публікації редактора Атлантичної Ради в Україні Пітера Дікінсона на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

2020-ий рік виявився катастрофічним для Володимира Путіна і його мрії про неформальну імперію. Це повинен був бути рік тріумфального позування, в якому переважали б події, приурочені до 75-ї річниці перемоги Радянського Союзу над нацистською Німеччиною. Замість цього Путін проводив більшу частину свого часу далеко від громадськості, поки Росія боролася зі спалахом коронавірусу. У більш широкому колі сусідів також не було приводів для радості, оскільки інтереси Росії на пострадянському просторі зазнали низку невдач.

У Центральній Азії заворушення в Киргизстані привели до падіння проросійського уряду. Це викликало побоювання щодо подальшого падіння впливу Кремля в регіоні, де Москва вже конкурує зі зростаючою присутністю Китаю.

У Молдові проросійський президент зазнав поразки від прозахідного кандидата на президентських виборах в країні. Новообрана президентка Молдови Майя Санду – саме той політик, якого побоюється Москва. Англомовний економіст, який здобув освіту в Гарварді і прагне до членства в Європейському Союзі та закликала Росію вивести свої окупаційні війська з підтримуваного Кремлем сепаратистського молдавського регіону Придністров’я.

Нищівного удару по інтересам Росії було завдано і в регіоні Південного Кавказу, де підтримка Туреччини дозволила Азербайджану провести переможну шеститижневу війну проти союзника Кремля, Вірменії. Зрештою Путіну вдалося укласти мирну угоду, яка дозволила Росії розгорнути миротворчу місію в зоні бойових дій, але це не може приховати того факту, що Москва була змушена змиритися з присутністю конкуруючої держави в регіоні, де раніше безроздільно керувала понад століття. Участь Туреччини в азербайджано-вірменській війні стало переломним моментом в пострадянській історії, яка змінила баланс сил на Південному Кавказі і зруйнувала ілюзії щодо здатності Росії диктувати «правила гри» в межах колишнього СРСР.

Якщо події в Азербайджані стали шоком для Росії, то події в сусідній Білорусі були ударом в спину. Протестний рух, що виник за останні чотири місяці після провальних президентських виборів в Білорусі 9 серпня 2020 року, можливо, не носить геополітичного характеру, але продемократичні вимоги мітингувальників є анафемою для Москви, яка надалі боляче переживає розпад Радянського Союзу і розглядає народні повстання, як пряму загрозу авторитарної моделі Кремля.

Лідери опозиції в Білорусі перестали переконувати Росію у власній миротворчій налаштованості, але в Москві мало сумнівів в тому, що демократична Білорусь неминуче повернеться в бік Заходу, якщо цьому не завадять фізично. Тому Путін неохоче втрутився, щоб підтримати білоруського диктатора Олександра Лукашенка, надавши фінансові кошти і команди радників, а також публічно пообіцявши задіяти російські сили безпеки в разі потреби.

Кремлівські політики розуміють, що, підтримуючи вкрай непопулярний і жорстокий режим Лукашенка в Мінську, вони налаштовують проти Росії мільйони білорусів. Однак в цивілізаційному змаганні за серця і розум, яке розігрується в пострадянському світі, Москва просто немає відповіді на привабливу перспективу демократії в європейському стилі. Це залишає Москві кілька життєздатних варіантів, крім застосування сили.

Нездатність Росії продавати себе як привабливу альтернативу Заходу була найбільш очевидна в Україні. Під час дебатів 2013 року до запропонованої Україною Угоди про асоціацію з ЄС, Москва майже не намагалася просувати відносні переваги тісніших відносин з Росією. Замість цього Кремль розв’язав односторонню торгівельну війну і обурювався жахливими наслідками, в той же час підтримуючи недотепну кампанію проти ЄС, яка включала гомофобію на дитячих майданчиках і залякування одностатевими шлюбами. Поки українці готувалися ухвалити найважливіше геополітичне рішення за всю пострадянську епоху, Росії нічого було запропонувати, крім антизахідної нісенітниці і погано завуальованих погроз.

Убогість нинішнього становища Росії не є таємницею для Путіна. Не маючи можливості запропонувати чітке бачення майбутнього, він відповів боротьбою за минуле. Хоча рожева радянська ностальгія і міфологія про Другу світову війну добре працюють всередині самої Росії, вони не відповідають повсякденним сподіванням, властивим іншим країнам СРСР, серед населення, де відносно небагато розділяють почуття ураженої імперської гордості сучасної Росії.

Зовнішньополітичні поразки, яких зазнала Росія у 2020 році вписуються в набагато більшу схему відступу Росії, яка почалася з 1991 року. Віхи на цьому шляху включають членство країн Балтії в ЄС і НАТО і дві пострадянські революції в Україні. Нещодавня вірмено-азербайджанська війна і триваюче національне пробудження Білорусі також заслуговують місця в цьому списку.

Цей відступ буде тривати до тих пір, поки Москва не навчиться відмовлятися від імперських поглядів на пострадянський світ. Опора Росії на силу дозволила створити прокремлівські анклави в Україні, Грузії та Молдові, але вона також відштовхнула десятки мільйонів пострадянських громадян. Продовження такої контрпродуктивної політики – це дурість вищої категорії. Замість цього, Росія повинна відмовитися від примусу, на користь переконання. Побудова взаємовигідних партнерських відносин із сусідніми країнами не є чимось природним для Кремля, російські політики повинні цьому навчитися, якщо вони хочуть уникнути, таких катастрофічних для себе років, як 2020-ий.