Якщо і є якийсь урок, який Путін та його кремлівська рать мали засвоїти протягом семи років після Революції гідності, то це те, що анексія Криму та війна на Донбасі лише зміцнили рішучість українського народу покинути орбіту Росії та прагнути до тісніших відносин із Заходом

Чи запам’ятається 2021-ий, як рік, коли президент Володимир Путін припинив розмовляти з керівництвом України і вирішив силоміць повернути її в орбіту Росії. Він спровокував серйозну воєнну паніку у березні-квітні 2021 року, але з невідомих причин вирішив не нападати на вразливу й меншу за розмірами сусідню країну. Тепер Путін знову перекидує війська до кордону з Україною. Держсекретар США Ентоні Блінкен прогнозує, що Росія може встановити пастку для України, щоб навмисно спровокувати вторгнення. Досвідчені експерти попереджають, що ймовірність війни зараз може бути вищою, аніж навесні. Путін також активізував свою риторику про Україну впродовж 2021 року. Він відверто натякнув, що його терпіння стосовно Києва на межі. Ретельний аналіз діяльності російського лідера щодо України засвідчив, що майже усі необхідні компоненти й підстави для військового втручання або уже є, або уже з’являються. І короткотривалі, і довготривалі індикатори свідчать про те, що Київ та Вашингтон мають вагомі причини для занепокоєння. Про це йдеться в аналітичній публікації Євгена Румера, старшого наукового співробітника й директора російських та євразійських програм у Фонді Карнеґі за міжнародний мир та Ендрю Вайса, віце-президента з досліджень Росії та Євразії у Фонді Карнеґі за міжнародний мир, – повідомляє Foreign Ukraine.

2021-й: достатньо успішний рік для Путіна

Незважаючи на поширену думку про негативні наслідки пандемії та внутрішньополітичні катаклізми, 2021 рік, насправді, виявився для Володимира Путіна достатньо успішним. Але усе починалось із мінорної ноти: у Москві вважали нову адміністрацію США недружньою до Росії загалом, і до Путіна, зокрема. Президент США Джо Байден – переконаний трансатлантист і рішучий прихильник України. Коли Байден прийшов до влади, пролонгація нової угоди щодо нерозповсюдження озброєння було єдиною позитивною, хоча й прогнозованою подією у двосторонньому американо-російському порядку денному.

Риторика кампанії Байдена про те, щоб змусити Росію заплатити за свої провини – наприклад, її втручання у президентські вибори в США у 2016 та 2020 роках, спроба вбивства опозиційного політика Олексія Навального та кібератака SolarWinds зумовила очікування погіршення американо-російських відносин на рівні офіційних осіб. У Вашингтоні підкреслювали першочергову важливість налагодження стосунків з Китаєм. Путін вирішив провести масштабне розгортання військ на кордоні з Україною, щоб подати цілеспрямований сигнал до Києва та Вашингтона. Для Києва цей сигнал означав: я можу вас розчавити і ані США, ані Європа жодним чином вам не допоможуть. Для Вашингтона цей сигнал означав: уважніше дивіться на Росію, як на велику державу, яку не можна ігнорувати і яка здатна створювати проблеми у вразливих точках світу, де вона має переваги.

Путін, вочевидь, отримав те, що бажав – зустріч віч-на-віч з Байденом у Женеві, недвозначне визнання статусу Росії, як «гідного супротивника» і відновлення діалогу із США у таких питаннях, як кібернетична та стратегічна стабільність, поклавши край тривалій паузі після незаконної анексії Криму у 2014 році.

Про рішення адміністрації Байдена відмовитись від санкцій щодо газопроводу «Північний потік-2» стало відомо у травні 2021 року. Це була довгоочікувана новина для Кремля, яка викликала розчарування у Києві, Центральній Європі та деяких політичних колах США, посиливши протиріччя всередині НАТО та Євросоюзу.

А на внутрішньоросійському фронті, парламентські вибори у вересні 2021 року, підсумки яких завжди були прогнозованими, тим не менш, виявились приголомшливими. Незважаючи на погіршення соціально-економічних умов, російське суспільство залишається здебільшого пасивним та байдужим до політики. Проте, дедалі репресивніший Кремль не ризикує. Він легко розчавив залишки політичної структури Навального і привів до парламенту правлячу партію у складі конституційної більшості.

Кремль також здобув ще одну важливу перемогу, змусивши Google та Apple грати за його правилами та активізував зусилля щодо утисків свободи слова та відкритого доступу до Інтернету всередині Росії. Нобелівська премія миру за 2021 рік була присуджена російській газеті, а не ув’язненому Навальному, що звільнило Кремль від будь-яких ускладнень зі сторони міжнародної спільноти.

Довгоочікувані зусилля США та ЄС у боротьбі зі змінами клімату та просування глобального енергетичного переходу також наштовхнулись на величезні перешкоди. Європейська енергетична криза та зростання цін на природний газ нагадали західним політикам, що за ворожі відносини з Росією доведеться заплатити у доволі неочікуваних формах, які безпосередньо загрожують тендітній світовій економіці та їх власному внутрішньополітичному становищу. Фінанси Кремля несподівано збільшились, оскільки ціни на нафту вперше з 2018 року перевищили 80 доларів за барель. Завдяки жорсткій фіскальній політиці Путіна, вигідна для російського бюджету ціна нафти складає 40 доларів за барель. Коли ціни зростають вище цього рівня, то наповнюються величезні валютні резерви Кремля (які зараз складають понад 620 млрд доларів) або його резерви на «чорний день». Цей непрогнозований прибуток дозволяє російському уряду фінансувати низку програм з модернізації збройних сил, а також корпоративного та соціального забезпечення. Усі ці приємні новини блокують менш радісні події для Кремля, на кшталт руйнівних наслідків пандемії.

Розкол у внутрішній політиці США видається для Кремля ознакою слабкості. Це зміцнює думку у кремлівських колах про те, що Сполучені Штати зараз перебувають у глибокому занепаді – це наратив, який пропагують російські офіційні особи, ЗМІ та аналітики. Ця вервиця успіхів, безперечно, додала Кремлю та Путіну почуття самовпевненості. Внутрішня ситуація в Росії нормальна, порівняно з іншими успішними країнами.

Європа замість того, щоб виключити вуглеводні зі свого енергетичного балансу у гонитві за «зеленим майбутнім», просить більше російської нафти та газу. США занепокоєні тим, як енергетична криза сприяє зростанню інфляції, і розуміють, що вони повинні ставитись до Росії, як до конкурента.

Довга історія успіху

Для кремлівської еліти, якій не вистачає скромності чи атрибутів гарного життя, довгий перелік перемог Путіна впродовж понад 20 років підживлює відчуття історичної місії та особистого відкуплення. Справді, коли Путін прийшов до влади наприкінці 1999 року, Росія, на думку багатьох експертів, була «на колінах».

За 20 років біля керма, російський лідер здійснив приголомшливий поворот. Він впорядкував неспокійну внутрішню політику. Він зміцнив фінанси російського уряду, уникаючи реформ, які можуть стимулювати вкрай необхідне економічне зростання, але й створити джерела непередбачуваності.

Навпаки, для путінської системи – самозахист означає мінімізацію потенційного впливу майбутніх економічних катаклізмів та посилення західних санкцій. Він перебудував російську армію у потужну силу, яка здатна домінувати на периферії країни та проводити експедиційні місії за кордоном, наприклад у Сирії. Він інвестував у новітнє озброєння, яке викликає занепокоєння у Вашингтоні та наражає на ризики усю Європу.

Він рішуче зупинив розширення НАТО на схід. Він налагодив стратегічне партнерство з Китаєм, яке посилює вплив Росії на світовій арені та її військовий потенціал проти їх спільного ворога – США. Він відновив роль Росії, як важливого гравця на Близькому Сході та у Східному Середземномор’ї, висуваючи амбітні геополітичні вимоги у багатьох віддалених куточках світу.

А незаконною анексією Криму, він закріпив за собою статус так званого «собирателя русских земель» – першого вождя після Сталіна, який розширив територію країни. Він зробив усе це і навіть більше, незважаючи на неодноразові заяви зарубіжних та російських експертів про те, що Росія – це держава, яка зменшується чи просто, за словами покійного сенатора Джона Маккейна «АЗС, яка замаскована під країну».

Незавершена справа

Внутрішньополітична та зовнішньополітична траєкторія російського лідера передбачає, що, вступаючи у своє третє десятиліття біля керма і наближаючись до свого сімдесятиріччя, він думає про власну спадщину. З урахуванням конституційних змін, внесених у 2020 році, немає жодних формальних обмежень на його наміри керувати Росією до 2036 року, якщо не довше.

Але є одна незавершена справа, якої досі не вистачає у переляку досягнень Путіна, якщо він хоче зміцнити свою репутацію лідера, який повернув колишню велич Росії. Ця незавершена справа – відновлення панування Росії над ключовими частинами її історичної імперії. Немає пункту у цьому порядку денному важливішого, ніж повернення України до складу РФ. Для російського президента та його команди відновлення слов’янського центру колишньої імперії – у якійсь формі, не обов’язково як СРСР 2.0 – не лише геополітичне завдання. Це також пов’язано з поколіннями, стратегією та особистістю.

Дедалі більше з’являється свідчень того, що Путін був щирим, коли назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Він повертався до цієї теми у тій чи іншій формі протягом багатьох років із різних приводів.

Ностальгія поколінь та розчарування

Радянський режим був добрим для покоління Путіна, тобто нинішнього керівництва Кремля. Це чоловіки віком від шістдесяти до сімдесяти років, чиї батьки належали до «найбільшого покоління» Радянського Союзу, яке билося, мало не програло, а потім виграло війну проти нацистської Німеччини. Власне кажучи, минуле Путіна є типовим в цьому контексті: він народився в сім’ї скромних батьків з робітничого класу у повоєнному Ленінграді (нині – Санкт-Петербург), вступив до престижного університету та розпочав багатообіцяючу кар’єру, особливо для людини, яка не має сімейних чи політичних зв’язків у КДБ, елітній установі та ключовій опорі радянського режиму. Він навіть здійснив закордонне турне – не просто відрядження в капіталістичну країну, а тільки до Східної Німеччини, яка все ж таки принесла йому матеріальні блага, недоступні більшості радянських громадян.

Все це було зруйновано в 1991 році, залишивши перспективне покоління державних службовців Путіна, розгубленими, які прагнуть повернутися до старих добрих часів стабільності, престижу і визнання своєї країни наддержавою. Для цього покоління протистояння із Заходом розпочалося не у 2014 році; це розпочалось у 1960-х роках.

Хоч як це важливо, ностальгія поколінь за старою імперією має міцне стратегічне обґрунтування, яке передбачає, що політика Росії щодо своїх сусідів навряд чи кардинально зміниться навіть після того, як покоління Путіна піде зі сцени.

Стратегічна провінція – буфер між центром Росії та могутніми європейськими супротивниками – довгий час була критично важливою вимогою для безпеки російської держави.

Цей пошук стратегічної провінції визначав політику Кремля з часів Петра Великого, а то й раніше. Стратегічна глибина врятувала Росію від поразки у 1812 році, коли армія Наполеона захопила Москву, і в 1941 році, коли гітлерівські війська підійшли майже до воріт радянської столиці.

Після розпаду СРСР та розширення НАТО, Росія втратила цю стратегічну провінцію. Її відновлення є важливою вимогою російської безпекової політики, яка пережила століття революції та змін уряду. Згодом досягнення у галузі військових технологій і кіберінструментів можуть вплинути на значення, яке російські лідери надають стратегічній провінції, але загалом, це ймовірно, залишиться головним пріоритетом.

Коштовниця в короні

Жода частина Російської та Радянської імперій не відігравала більш важливої ролі у стратегії РФ щодо Європи, ніж перлина корони – Україна. Країна важлива для безпеки Росії з багатьох причин: її розмір та населення; її становище між Росією та іншими великими європейськими державами; її роль як стрижня імперської економіки Росії та Радянського Союзу; та її глибокі культурні, релігійні та мовні зв’язки з Росією, особливо з історією Києва як «колиски російської державності».

І жодна частина Радянського Союзу не зіграла більшої ролі у його розпаді, ніж Україна. Проголошення незалежності України після невдалого перевороту у серпні 1991 року, яке було підтверджено на референдумі 1 грудня 1991 року, означало кінець Радянського Союзу. СРСР не міг існувати без України, найближчого і найважливішого партнера Росії в радянському будівництві. Умови розлучення були узгоджені через тиждень лідерами Росії, України та Білорусі.

Цей час є особистим

Таким чином, Україна є осередком як поколінь, так і стратегічного спрямування російської зовнішньої та безпекової політики. Для Путіна це також особисте. Це пов’язано з тим, що протягом двох десятиліть він неодноразово, але безуспішно намагався повернути Україні її закономірне, на його думку, місце в орбіті Росії. Перша можливість зробити це, була в Путіна у 2004 році, коли Україна обирала нового президента. Тоді вибір був між двома кандидатами – Віктором Ющенком, орієнтованим на Захід, та Віктором Януковичем, орієнтованим на Росію. Кремль розгорнув тотальну пропагандистську кампанію на підтримку Януковича. За кілька тижнів до голосування, Ющенко був отруєний діоксином, ледь не помер і його обличчя було понівечене. Винуватця замаху на його життя остаточно не встановлено. Фальсифіковані вибори було зірвано Помаранчевою революцією, і, зрештою, було призначено нове голосування, за підсумками якого переміг Ющенко. Це було серйозною невдачею для Путіна, який особисто втрутився, щоб схилити шальки терезів на користь Януковича.

Однак Путін ледь не помстився у 2010 році на наступних президентських виборах в Україні, на яких переміг його ставленик Янукович. Але перемога обернулася розчаруванням. Янукович виявився неприємним партнером для Путіна. Серед іншого, він брав участь у переговорах з ЄС щодо низки важливих угод, спрямованих на зміцнення зв’язків України з Європою, тоді як Путін намагався надалі повернути Україну до економічної та політичної орбіти Росії.

Остаточного удару по амбіціях Путіна було завдано 2014 року, коли Янукович, зіткнувшись із масовими акціями протесту, втік з країни, і до влади прийшов новий прозахідний уряд. Кроки Путіна з анексії Криму та розв’язання війни на сході України зміцнили його внутрішню спадщину та зберегли тактичний вплив. Але у стратегічному плані вони дали зворотний ефект із погляду посилення прозахідної орієнтації України та міжнародної ізоляції Росії.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що Україна – це єдина найважливіша незавершена справа, оскільки російський лідер обмірковує свій порядок денний на період свого перебування при владі і свою спадщину.

Ключовий момент?

Одержимість Путіна Україною досягла безпрецедентного рівня у 2021 році. У липні він опублікував довгий трактат про Україну, який нагадував історичний, політичний та безпековий предикат для вторгнення – якщо це колись стане необхідним.

Суть великої статті можна звести до кількох ключових моментів:

• Україна не була і ніколи не буде незалежною державою;

• Україна – невід’ємна частина Росії, яка не має чіткої етнічної ідентичності, культури, релігії та мови – сама її назва походить від російського слова «периферія»;

• Територіально те, що нині є незалежною Україною, не має історичної основи та складається із земель, подарованих Російською імперією та Радянським Союзом;

• Україна завжди процвітала, коли була частиною Росії, і страждала, коли не була її частиною;

• Незалежність України завжди надихалася та підтримувалась ворогами Росії, які використовували її як зброю проти Росії.

Заяви Путіна після публікації цього сумнозвісного й неточного переосмислення історії України та її відносин з Росією відобразили нове відчуття невідкладності, яке відсутнє в його попередніх заявах із цього приводу. В останні кілька місяців президент Росії охарактеризував діяльність НАТО в Україні та зростання військового потенціалу України як загрозу безпеці Росії та «червону лінію». Важко знайти інший випадок, коли російський лідер використовував цей термін щодо України чи інших контекстів.

З того часу риторика Путіна проти України, як знаряддя ворогів Росії була підхоплена та посилена російськими офіційними особами. Пропаганда, яка спонсорується державою, варіюється від нічної критики України з російського телебачення до нещодавньої статті колишнього президента Росії Дмитра Медведєва. Більше не має сенсу вести переговори з українськими лідерами, писав Медведєв, бо вони є лише маріонетками в руках своїх західних спонсорів, зацікавлених в Україні лише як знарядді для стримування Росії.

Посилена кремлівська риторика разом із подальшими повідомленнями про пересування російських військ на кордоні з Україною порушує тривожне (але надто знайоме) питання: чого хоче Путін?

Не черговий заморожений конфлікт

Політичне вирішення конфлікту на сході України було важкодосяжним, оскільки інтерпретація Москвою поспішно узгоджених Мінських угод 2015 року про припинення вогню виявилася неприйнятною для Києва і навпаки. Дипломатичні зусилля на високому рівні, такі як Нормандський процес на чолі з Францією та Німеччиною не досягають своїх цілей. Санкції США та ЄС не змогли змінити стратегічний розрахунок Росії щодо України. Взяті разом ці фактори дозволили деяким спостерігачам легко дійти висновку, що в протистоянні на сході України навряд чи щось зміниться в найближчому майбутньому і це більш-менш нагадуватиме інші пострадянські заморожені конфлікти на периферії Росії.

Але Україна не схожа на жодну іншу колишню радянську країну. Якщо дивитись із Кремля, ситуація на сході України не викликає сумнівів. Путін та інші російські лідери, як і раніше, щиро стурбовані можливістю того, що Україна зрештою приєднається до НАТО, хоча західні лідери, такі як Байден, заявили, що Україна ще не готова до цього. Більш важливим для Кремля є той факт, що обороноздатність України, ймовірно, невпинно зростатиме незалежно від того, що відбувається на шляху до членства в НАТО.

Не менше занепокоєння Кремля викликає перспектива якісного оновлення апарату безпеки України в таких галузях, як розвідка, кібернетична та політична підривна діяльність щодо Росії, і все це завдяки щедрому фінансуванню та постійним партнерським відносинам зі Сполученими Штатами та Сполученим Королівством. Нещодавнє використання турецьких безпілотних літальних апаратів (БПЛА) засвідчило, що Україна здатна використати нові можливості, які привертають увагу Москви. Роль Туреччини особливо чутлива з огляду на її участь у поразках на полях битв, від яких з 2019 року страждають підтримувані Росією збройні сили в Лівії, Сирії та Нагірному Карабаху.

Майже зникнувши відразу під час Революції гідності на початку 2014 року, формується міцніша українська держава. Незважаючи на свої обмеження, український опір військовій інтервенції Кремля та його кампанії тиску не дозволяє Москві контролювати невелику частину регіону Донбасу та Кримського півострова.

Але Путін, або не може, або робить вигляд, що не розуміє, що Україна не відповідає його образу авторитарної клептократії чи, по суті, східноєвропейській версії Афганістану, де уряд і сили безпеки, що підтримуються США, практично миттєво здалися під узгодженим тиском. Той факт, що президент України Володимир Зеленський переміг чинного на той час президента Петра Порошенка на вільних та справедливих виборах у 2019 році, схоже, не вкладається у голові у Путіна.

Кремль дедалі частіше розглядає Україну як західний авіаносець, припаркований навпроти Ростовської області на півдні Росії. Зараз Україна є одним з найбільших реципієнтів військової допомоги США, і цей факт, напевно беруть до уваги в російському безпековому істеблішменті.

Без сумніву, розвідувальний апарат Росії уважно стежить за діями західних урядів на українській землі. Такі зусилля у сфері безпеки, політики, інформації та кіберпростору мають виглядати дедалі загрозливішими та дестабілізуючими для Кремля, який сам не звертає уваги на той факт, що всі ці дії є побічним продуктом помилкового нападу Путіна на колись дружню сусідню країну.

Страх війни на початку 2021 року став нагадуванням і Києву, і Вашингтону про те, що Росія зберігає домінуюче становище під час ескалації конфлікту за будь-якого мислимого сценарію конфлікту. Пересування військ в районах вздовж російсько-українського кордону викликають почуття занепокоєння і непередбачуваності щодо намірів Кремля.

За обмеженого – у кращому разі – стратегічного попередження та інших проблем, що конкурують за увагу західних лідерів, перешкоди, з якими стикаються потенційні військові дії Росії, можуть здатися Путіну керованими.

Розмірковуючи про немислиме

Було б ризиковано припускати, що Путін примирився зі статус-кво або він не бажає знову змінити кордони України. Страх перед війною навесні 2021 року та інцидент у Керченській протоці 2018 року виявили межі підтримки України з боку Заходу та послужили яскравими ілюстраціями того факту, що ані НАТО загалом, ані США, ані будь-який інший член альянсу не готові ризикнути війною з Росією через Україну.

Аналогічно досвід західних аналітиків у 2013–2014 роках у прогнозуванні дій Кремля в Україні має сприяти смиренню щодо нашої здатності передбачати дії Росії. Рішення Путіна анексувати Крим і розпочати неоголошену жорстоку війну на Донбасі вийшло далеко за межі того, на що очікувала більшість спостерігачів, зокрема й ми.

Більше того, хоч би яким холодним і розважливим здавався Путін, не можна забувати один аспект його темпераменту – це схильність діяти емоційно і різко атакувати, навіть якщо це не завжди має «сенс» для сторонніх спостерігачів. З одного боку, Путін, безсумнівно, думає про свою спадщину як один з найвпливовіших правителів Росії; він захоче, щоб ситуація в Україні була врегульована до того, як він піде з влади, у будь-якому разі. З іншого боку, Зеленський з 2020 року вжив низку заходів – наприклад, придушення близького друга Путіна Віктора Медведчука та його медіахолдинги – які, поза сумнівом, викликають лють у Путіна як на особистому, так і на геополітичному рівні. Зеленський також знущався з Путіна і різко відповів на його довгий трактат про Україну. Цілком можливо, що Україна та її партнери вже перейшли деякі червоні лінії Путіна, можливо, неусвідомлено.

Якщо перспектива повторного вторгнення Росії в Україну реальна і стратегічна мета полягає в тому, щоб примусити Київ до політичної та геополітичної капітуляції, то як Путін добиватиметься цього? Які оперативні цілі він поставив перед собою?

Є чотири потенційно великі сфери, в яких Кремль може підштовхнути до порушення статус-кво, переламати негативну траєкторію, яка стоїть перед зазначеними вище інтересами Росії, і спробувати досягти своєї мети – зробити Україну слухнянішою. Вони перелічені нижче у порядку ймовірності та ваги пов’язаних з ними втрат.

1. Обмеження на військову діяльність в Україні та за її межами

Риторика Путіна останніми місяцями почала зображати експлуатацію або поглинання (російською мовою – освоєння) території України ворожими іноземними державами як неприйнятну загрозу безпеці Росії. Проте США та їхні союзники навряд чи погодяться вести переговори щодо чітких обмежень того, що вони можуть і не можуть робити в Україні. Вони не дозволять Росії позначити Україну як заборонену зону або накласти обмеження на види озброєнь, які можуть постачати українським військовим. Тим не менш, Москва могла б спробувати використати своє загрозливе військове розгортання та інші форми тиску, за винятком прямого втручання, для штучного підвищення напруженості в регіоні та навколо нього та для того, щоб зробити партнерів України більш нерішучими та свідомими.

Такий тиск, за підтримки публічних та приватних повідомлень, дозволив би Кремлю викликати занепокоєння з приводу того, що може статися небезпечна подія, якщо Захід не дослухається його побоювань.

У відповідь менш агресивні члени НАТО (наприклад, Німеччина) можуть шукати способів заспокоїти ситуацію та закликати Захід до більшої стриманості. Подібні неузгодженості в західному таборі, звичайно, корисні для Кремля.

Водночас провокаційні дії Кремля у березні та квітні 2021 року засвідчили, що його кампанія тиску може зрикошетити найнесподіванішим чином. Російське брязкання зброєю активізувало ослаблення підтримки України Заходом і зміцнило аргументи на користь активізації співпраці США/НАТО з Києвом у галузі оборони та більш помітних військових дій та присутності США/НАТО у Чорному морі та у різних прифронтових країнах НАТО.

У підсумку, ослаблення західних санкцій – це тема, яку піднімають лише найвідданіші прокремлівські голоси в політичних колах ЄС.

2. Примусове виконання Мінських угод

Обурення Кремля щодо семирічного невиконання Києвом Мінських угод, які він нав’язав Києву під дулом пістолета, може призвести до того, що Кремль застосує силу, аби змусити Київ виконати їх, а це тривалий час було політично нездійсненним для українських лідерів.

Зокрема, російське бачення повного виконання Мінських домовленостей тягне за собою серію кроків щодо федералізації України, надання широкої автономії квазідержавам, які контролюються Росією на Донбасі і, таким чином, формальному закріпленню нейтрального статусу України і, можливо, припинення її існування як суверенної країни. (Москва слабко замаскувала надії на те, що інші регіони України прагнутимуть аналогічних переговорів з центральним урядом).

Залежно від масштабу того, що вирішить зробити Кремль, він може припустити (можливо помилково), що ризики керовані і що адміністрації Байдена буде складно заручитися підтримкою Європи для запровадження нових санкцій.

Наприклад, легко уявити сплеск насильства вздовж лінії зіткнення у відповідь, якщо Україна завдасть додаткових збройних ударів безпілотниками по позиціях Росії. Як альтернатива, Москва може спробувати частково розширити контрольовану нею територію на сході України під приводом захисту цивільного населення від українських атак або використати загрозу більшого вторгнення, щоб змусити українські сили покинути певні райони. Українські військові, можливо, не зможуть стримати навіть обмеженого російського наступу через лінію дотику. Відсутність рішучості Заходу боротися за Україну може навіть завдати політичного удару лідерам, які публічно заявили про підтримку України.

3. Подолання провалля

На початкових етапах конфлікту висловлювалися припущення, що Росія може спробувати розширити контрольовану нею територію. Обговорення було зосереджено на можливому захопленні каналу, який постачає важливі водні ресурси на Кримський півострів, в портове місто Маріуполь або на територію, яка залишилася контрольованою Україною вздовж узбережжя Азовського моря аж до Криму, що могло б створити сухопутний міст на півострів. (Зараз Крим з’єднаний з Росією одним мостом, збудованим у 2018 році).

Будь-яке таке вторгнення напевно створить довгострокову проблему з управління та підтримання безпеки на нещодавно захоплених територіях. На відміну від попереднього сценарію, пряме розширення зони окупації може призвести до додаткових санкцій США і ЄС – можливо, скасування проекту газопроводу «Північний потік – 2», секторальних санкцій проти російських нафтогазових компаній або обмежень для державних банків.

Проте стандартні припущення Заходу (наприклад, що Путін – раціональний суб’єкт і ніколи не піде на ризиковані кроки) не проливають великого світла те, як, насправді, ситуація розглядається з погляду Кремля.

4. Повномасштабна війна

Як описано вище, прихильність Путіна до України часто набуває емоційного, духовного та метафізичного відтінку. Його заяви не відповідають дійсності, не кажучи вже про те, як Україна розглядається більшістю західних чи російських спостерігачів. Цілком можливо, що дії Зеленського та інших гравців останніми місяцями просто натиснули надто багато кнопок Путіна.

За загальнодоступними оцінками, українським військовим дуже складно буде захищатись від будь-якої великомасштабної військової операції з боку Росії. Деякі песимістично оцінюють її можливості.

Таких систем як американські протитанкові ракети Javelin не обов’язково буде достатньо, щоб Кремль не наважився обчислити вартість військових дій. Деякі аналітики припускають, що Кремль може організувати швидкий військовий напад, щоб зламати хребет українським військовим та змусити їх відступити за Дніпро. Це дозволить Кремлю контролювати те, що зазвичай називають «лівобережною Україною», включаючи історичну частину Києва, який, за оцінкою Путіна, є невід’ємною частиною великої російської держави. Імовірно, Кремль може навіть спробувати встановити у Києві маріонетковий уряд та оголосити свою «місію виконаною».

Але є всі підстави сумніватися в тому, чи Кремль готовий взяти на себе відповідальність з утримання такої величезної території та управління нею. Українські сили та повстанські групи напевно намагатимуться зробити будь-яку операцію в цьому напрямку якомога витратнішою.

Навіть якщо вона буде поставлена ​​перед фактом, адміністрація Байдена, ймовірно, підштовхне Західну Європу до кроків, щоб покарати Кремль і заспокоїти союзників в НАТО, стурбованих подальшими діями Росії.

Що робитиме Путін?

Ці чотири можливі варіанти дій не вичерпують можливості Путіна. Їх усіх поєднує одна спільна риса: для стороннього спостерігача, не зануреного у думки Путіна, всі вони не мають великого сенсу.

Деякі з них, такі як варіант повномасштабного наступу, напевно спричинять нові великі витрати. Інші, навіть якщо вони відносно незначні з точки зору додаткових придбань землі, наприклад сухопутний міст у Крим, також не будуть безкоштовними. Але вони, напевно, зміцнять колективну свідомість України, що Росія – смертельний ворог, і для України не може бути повернення в орбіту Росії. Це переконання, напевно, буде підкріплене будь-яким курсом дій, викладеним у попередніх абзацах.

Якщо і є якийсь урок, який Путін та його кремлівська рать мали засвоїти протягом семи років після Революції гідності, то це те, що анексія Криму та неоголошена війна на Донбасі лише зміцнили рішучість українського народу покинути орбіту Росії та прагнути до тісніших відносин із Заходом. Зрозуміло, що Кремль не засвоїв цей урок, а це означає, що він керується іншою логікою і до його нинішнього брязкання зброєю треба ставитися серйозно.