Вони рятують тяжко поранених військовослужбовців у боях і мирних жителів, які потрапили під ракетні обстріли

Близько 70% персоналу цієї лікарні вже втекли — покинули Україну чи прямували на захід у відносно безпечне місце, подалі від лінії фронту. Діти Валентини та Аркадія Глущенко благали їх зробити те саме — втікати, кинути роботу, «залишитися живими». Але навіть коли російські військові наближаються, а їхні позиції тепер знаходяться приблизно за сім миль від цього східноукраїнського міста, двоє лікарів відмовляються втікати. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Washington Post, повідомляє Foreign Ukraine.

«Якщо генерал втече зі шпиталю, що буде з армією? Я мушу допомагати людям. Не має значення, військові вони чи цивільні. Не має значення їх стать, віра чи статус», – розповідає Аркадій.

Подружжя Глущенко належать до невеликої кількості мирних жителів, які бажають залишитися в цьому анклаві на сході України, де загроза захоплення влади Росією стає дедалі ближчою.

За останні кілька тижнів російські збройні сили досягли великих територіальних успіхів, відтіснивши українських солдатів із ключових позицій та використовуючи артилерію для знищення інфраструктури в невеликих містах по дорозі.

У Сєвєродонецьку точаться вуличні бої. Інші прилеглі міста, зокрема Лисичанськ і Бахмут, зазнали інтенсивного обстрілу. Російські збройні сили також націлилися на Слов’янськ — місто, яке проросійські бойовики деякий час контролювали під час наступу на Донбас у 2014 році. На той час вони проникли до шпиталю, зрештою використовуючи частину його як свою базу, оскільки українські лікарі намагалися використати приміщення для лікування багатьох поранених мирних жителів.

Коли російських солдатів нарешті витіснили українські війська, у будівлі панував безлад.

«Двері були вибиті, а скрізь був бруд, — згадує Аркадій.

Цього разу, коли місто досі знаходиться в руках українців, співробітники лікарні, які залишилися, уникають думок про найгірший сценарій і натомість повністю зосереджені на поставленому завданні.

62-річний Аркадій та 58-річна Валентина познайомилися у цій лікарні кілька десятків років тому. Він був амбітним ординатором-першокурсником; вона була його медсестрою в операційній. Вони одружилися у 1984 році, того ж року і ще через чотири роки вона народила сина. Аркадій умовив Валентину повернутися до медичного інституту, щоб стати лікарем. Вона зосередилася на гінекології, поки він працював хірургом і дбав про їхніх синів. Валентина у юному віці зрозуміла, що їй доведеться йти на особисті жертви заради своєї кар’єри. Вона зазначає, що працювала так багато змін, що не бачила, як ростуть її діти. Зрештою її підвищили до директора лікарні. Аркадій став директором хірургії.

Подружжя пережило важкі часи на зорі незалежності України. На початку 1990-х, згадує Валентина, вони півроку сиділи без зарплати. Вони працювали позмінно у лікарні, обмінюючи овочі зі свого городу на їжу та припаси.

Але вони ніколи не могли собі уявити, в яких обставинах зараз перебувають, оскільки лікують мирних жителів, переважна більшість яких поранена внаслідок обстрілів. Вони та інші співробітники, які вирішили залишитись, продовжують лікувати пацієнтів, незважаючи на величезний ризик нападу з боку Росії.

Дмитро Смирнов, 27-річний радіолог, який працює в лікарні, дізнався через Telegram, що його будинок у сусідньому окупованому Росією місті Лиман було зруйновано.

У Слов’янську залишається дедалі менше вагітних, багато з яких переїхали у безпечніші міста, розташовані подалі від лінії фронту. Коли три тижні тому одна жінка народила недоношену дитину, не було лікаря-неонатолога для її лікування. Натомість, Валентина знайшла для матері та дитини місце в машині швидкої допомоги з тяжко пораненим солдатом. Усіх троє було доставлено разом у Дніпро.

Співробітникам шпиталю довелося пристосовуватись до нової реальності воєнного часу. У підвалі лікарні вони влаштували операційну у бункері, яка готова прийняти пацієнтів для більшості серйозних операцій чи пологів.

За відсутності проточної води співробітники миють руки водою із пластикових пляшок. Коли минулого тижня відключили електрику, вони поспішили перевезти багатьох літніх пацієнтів у лікарні, розташовані подалі від лінії фронту, побоюючись, що вони більше не зможуть належним чином піклуватися про них, і усвідомлюючи необхідність звільнити більше ліжок для невідкладних пацієнтів. Коли на вулицю під’їхала вантажівка з водою, співробітники кинулися наповнювати цебра та інші ємності.

Проте, за словами Аркадія, це краще за умови 2014 року, коли доводилося збирати дощову воду.

Приблизно в 10 милях на південь, у місті Краматорську, деякі лікарі справляються з аналогічними умовами і потоком поранених солдатів.

Михайло Скляр розпочав свою ординатуру у лікарні №3, сподіваючись потихеньку відточувати основи медицини травм, займаючись лікуванням побутових травм та інших найпоширеніших нещасних випадків.

Натомість, йому було відведено роль військового лікаря, який рятує тяжко поранених військовослужбовців у боях, і мирних жителів, що потрапили у гущу подій, зокрема отримали важкі поранення від ракетних обстрілів. У квітні він відреагував на жорстокий обстріл залізничного вокзалу його міста, внаслідок якого загинули десятки людей, зокрема й діти.

«Люди лежали у коридорі. На підлозі було багато крові. То був повний бардак. Кожен співробітник був стурбований кожним пацієнтом», – згадує Скляр.

Він надає першу допомогу солдатам, пораненим на полі бою, до їхнього переведення на більш оснащені бази у Дніпрі. Часто він навіть не дізнається про долю людей, яких лікує.

Наприклад, солдата середніх років на ім’я Роман, якому прострілили ліву легеню. Йому знадобилася трубка в грудну порожнину, і наступного дня його мали перевести в Дніпро. Він неглибоко дихав у своєму ліжку, його груди були покриті бинтами. У коридорі поряд із його палатою в картонній коробці разом із покинутим букетом квітів лежала закривавлена ​​уніформа.

Пізніше того ж дня ще один солдат прибув машиною швидкої допомоги, його закривавлене обличчя було перев’язане бинтами після поранення осколками.

Найкращий друг Скляра, 26-річний Дмитро Олексюк, теж травматолог. Ці двоє вибудували свої графіки, щоб працювати разом і підтримувати один одного у найважчі дні. У день теракту на вокзалі, за словами Олексюк, «першою привезеною дитиною був 4-річний хлопчик, який не мав ноги».

Страждання, яке приходить при лікуванні таких випадків, це почуття, яке мало хто розуміє.

«Ми можемо спілкуватися один з одним і відкриватись більше один одному», – сказав він про Скляра.

У Скляра виникають змішані почуття з приводу лікарів, які раніше вирішили втекти. Деякі живуть у відносній безпеці, коли він проводить так багато часу в лікарні, лікуючи поранених та майже не взаємодіє із зовнішнім світом.

«Ви почуваєтеся зовсім інакше, аніж до війни. Я ніколи не побачу медицину такою, якою я її бачив раніше… іноді ти двірник, медсестра та лікар одночасно. Таке почуття, що життя триває без тебе. Ви знаєте, що робите важливу роботу, але відчуваєте, що багато пропустите», — сказав він.