У той час як безпосередні пріоритети продовольства, невідкладної медичної допомоги та захисту будуть вирішені, надто багато українських дітей перебувають у стані стресу, депресії та дезорієнтованості

Є дві речі, які зараз потрібні Україні. По-перше, ця смертоносна війна на виснаження та руйнування має закінчитися. По-друге, молоде покоління українців має бути здоровим, освіченим, життєстійким та готовим взяти на себе величезне завдання щодо відновлення своєї країни. Я не можу коментувати, що знадобиться для встановлення міцного миру в регіоні, хоча мої друзі з відповідним досвідом кажуть, що це, принаймні, можливо. Але я багато знаю про те, що буде потрібно дітям та молоді України, починаючи безпосередньо зараз.

Про це йдеться у колонці Ірвіна Редленера, доктора медичних наук, аналітика громадської охорони здоров’я, старшого наукового співробітника Колумбійського університету та клінічного професора педіатрії в Медичному коледжі Альберта Ейнштейна на сторінках NBC News, повідомляє Foreign Ukraine.

За оцінками ЮНІСЕФ, з початку війни майже дві третини українських дітей було евакуйовано з оточених східних міст до відносно безпечних міст, таких як Львів на заході країни або взагалі за межі України в країнах, що приймають біженців, переважно в Польщі.

Я подорожував регіоном у квітні та травні, бажаючи на власні очі побачити, як справи на місцях в умовах цієї дуже серйозної кризи для мільйонів українських дітей.

Першим на порядку денному у Львові було відвідування лікарні для дітей-жертв війни. Навіть будучи завідувачем педіатричним відділенням інтенсивної терапії на початку моєї кар’єри, я не зовсім підготувався до того рівня дитячого травматизму, який побачив протягом кількох годин у цій установі.

Я бачив 10-річну дівчинку з важкими осколковими пораненнями голови та правого плеча. Її фізичне одужання тривало, але вона бачила, як її батьки були вбиті російськими солдатами безпосередньо біля їхнього багатоквартирного будинку в передмісті Одеси. Я навіть не можу припустити, як і коли відбудеться її психологічне одужання.

А ще були 11-річні близнюки, гарні діти, які виявились серед десятків поранених чи вбитих, коли, за словами українських офіційних осіб, російська ракета потрапила до залізничного вокзалу в Краматорську.

Ці історії несамовиті, але за стінами лікарні діти, які пережили війну, стикаються з іншим набором проблем, які можуть фактично протидіяти довгостроковому майбутньому України. Занадто багато дітей перебувають у стані стресу, депресії та дезорієнтованості, і багато з них не відвідували школу з початку вторгнення.

Притулки для дітей та сімей біженців у Варшаві та дітей внутрішньо переміщених осіб у Львові заповнені дітьми, які перебувають у незнайомій атмосфері. Більшість батьків не конфліктують, а мами борються за те, щоб підтримувати бадьорість духу і вигадувати, як забезпечити себе предметами першої необхідності на довгий час, знаючи, що багато міст, з яких вони тікали, цілком можуть виявитися непридатними для життя протягом багатьох років, якщо не десятиліть.

Варто відзначити, що співробітники, які обслуговують ці сім’ї в обох містах, напрочуд турботливі, але внутрішня сила не є невичерпною, навіть для найстійкіших матерів та дітей. Час, зрештою, підточує здатність майже будь-кого долати постійні негаразди.

Жорстока реальність така, що системи охорони здоров’я та реабілітації Львівської області, її школи та можливості соціальної підтримки, які були перевантажені до війни, важко пораються з потребами. Львівська область тепер має забезпечити майже 2 мільйони внутрішньо переміщених дітей та дорослих, які з кінця лютого знайшли там притулок. Лише Варшава прийняла щонайменше 300 000 українців, збільшивши своє населення на 17% за останні три місяці.

Хоча я сподіваюся, що завдяки гуманітарним організаціям, таким як ЮНІСЕФ, Save the Children, Міжнародний медичний корпус та іншим, дбатимуть про невідкладні пріоритети в галузі продовольства, невідкладної медичної допомоги, захисту та житла. А от де переміщені українські діти отримають психіатричну допомогу, якої вони потребують? А як же безперервність освіти? Чи зможуть школи Львова чи Варшави та інших населених пунктів прийняти сотні тисяч дітей, які приїхали зі сходу України?

У притулках для біженців за межами України ще однією проблемою є мовні бар’єри, а не лише існуючі класи та кількість вчителів. Системи дистанційного навчання на основі Інтернету, якими діти користувалися під час війни, безумовно, можуть допомогти. Але у багатьох дітей немає доступу до планшетів чи ноутбуків. Навіть для тих, хто має апаратне забезпечення, обмаль доказів, що підтверджують використання та ефективність дистанційного навчання як заміну навчання в класі.

Щодо підтримки психічного здоров’я, то всі вчителі, медичні працівники та політичні лідери, з якими я розмовляв у Львові, висловлювали стурбованість тим, що так багато дітей внутрішньо переміщених осіб, які зараз перебувають у притулку в регіоні, отримали психологічні травми. Діти в страху за своє життя втікали від російської жорстокості, втратили близьких та друзів та нудьгували за батьками, які пішли воювати.

У варшавській середній школі я познайомився з українськими підлітками, котрі мовчки страждали, вже виявляючи ознаки посттравматичного стресу, такі як проблеми зі сном, дисоціація та депресія.

Велика проблема з неминучою руйнацією, викликаною війною, полягає в тому, що діти, які втрачають позиції в навчанні або страждають від стійкої, невиліковної психологічної травми (або від того й іншого), можуть мати серйозні проблеми з можливістю вести продуктивне та успішне життя в майбутньому.

Це викликає занепокоєння, тому що після закінчення війни, окрім масштабного та витратного фізичного відновлення України, всі українці мають бути готовими та здатними взяти на себе відповідальність за це.

Хоча проблеми, які стоять перед дітьми України, є величезними, варто нагадати собі, що вони не є непереборними. Нова організація Ukraine Children’s Action Project, співзасновником якої я став разом із моєю дружиною Карен, працює з лідерами у Варшаві та Львові, щоб продумати стратегії, які можуть змінити ситуацію на краще для дітей, які, не маючи власного вибору, були кинуті у світ дезорієнтації, страху та стресу.

Але я маю наголосити, що ці проблеми мають вирішуватися міжнародними організаціями, які співпрацюють із місцевими органами влади. Я багато разів зустрічався з мерами Львова та Варшави, а також із членами їх адміністрацій. Мер Львова Андрій Садовий працює над безліччю вражаючих планів щодо розміщення переміщених українців, які знайшли притулок у його місті. А динамічний мер Варшави Рафал Тшасковський сповнений рішучості надати належну підтримку українським біженцям, особливо дітям, які там влаштувалися.

Отже, ось що потрібно зробити у майбутньому.

Почнемо з того, що існує спільна згода стосовно залучення більшої кількості вчителів та фахівців у галузі психічного здоров’я. Однак, усі такі фахівці повинні вільно володіти українською мовою та мати спеціальну підготовку для роботи з дітьми, які отримали психологічну травму.

По-друге, кожна українська дитина-переселенець шкільного віку має бути зарахована до школи або на якісну програму дистанційного навчання. Проект Ukraine Children’s Action Project підтримуватиме розвиток спеціальних шкіл у Варшаві та Львові, призначених для надання повного спектру комплексної підтримки (соціальні послуги, консультування, харчування тощо) для дітей із переміщених осіб.

Крім того, літні програми підтримки з тією самою місією, що й спеціально створені школи, принесуть користь багатьом дітям.

Врешті-решт, багато дітей, які були евакуйовані у безпечне місце із зон бойових дій, можуть мати невиявлені чи недоліковані проблеми зі здоров’ям, які заважають навчанню. Такі проблеми включають проблеми із зором, поведінкові проблеми та навіть почуття голоду.

Хорошою новиною тут є те, що програми, які використовуються в Children’s Action Project, входять до програм, які ми з Карен розробляли понад 35 років у рамках Дитячого фонду здоров’я. Іншими словами, ми вже маємо ініціативи, спрямовані на виявлення та усунення так званих «медичних бар’єрів для навчання».

Але чи залишається це амбітним порядком денним? Так. Оскільки нагальніші потреби українських дітей, зі зрозумілих причин, стають пріоритетними, вирішення проблеми їхнього психічного здоров’я та доступу до освіти є не менш важливим. Україна не може дозволити собі втратити покоління дітей, якщо вона хоче забезпечити повоєнне майбутнє, повне надій та можливостей.