Ані урядовці Німеччини, ані телебачення Німеччини досі детально не висвітлювали тему сексуального насильства в Україні

Я провела багато часу як журналістка в Україні, а також написала там два романи. У лютому, коли ми з чоловіком-німцем дивилися репортаж CNN про російське вторгнення в Україну, я сказала йому: «Жодна жінка там не є в безпеці». Він кивнув головою. Його бабуся, яка страждала на деменцію, почала розповідати йому історії про Другу світову війну, як у дитинстві вона ховалася у валізі, поки російські солдати ґвалтували німецьких жінок. Про це розповідається в аналітичній публікації німецької журналістки американського походження Саллі Макгрейн на сторінках Die Zeit, повідомляє Foreign Ukraine.

Спочатку я чілялась за надію, що цього разу російська армія не використовуватиме зґвалтування як зброю на війні. Але пізніше з’явилась Буча. Разом із фотографіями зі слідами розправи, яку російські солдати влаштували мирним жителям, були історії, які не супроводжувалися фотографіями: 25 жінок віком від 14 до 24 років були замкнені у підвалі та систематично ґвалтувалися російськими солдатами. Їхні російські викрадачі сказали їм, що вони ґвалтуватимуть їх допоки вони більше ніколи не відчують сексуального потягу і, таким чином, ніколи не народжуватимуть українських дітей. Коли їх врешті-решт звільнили, дев’ять із цих жінок та дівчаток завагітніли.

«Після першої хвилі таких історій у квітні, після Бучі та Ірпеня, міжнародний резонанс пішов на спад. Люди, яким вдалося втекти з Херсонщини, розповідають історії, які подібні на ірпінські та бучанські. Схоже, це нова схема: там, де російські солдати приходять до влади, вони використовують сексуальне насильство, щоб контролювати і залякувати людей. І таким чином, це не тільки ранить безпосередню жертву. Вони ґвалтують матерів на очах їхніх дітей і навпаки», — розповідає Ольга Токарюк, українська журналістка, яка щотижня веде чат у Твіттері, збираючи разом правозахисників і навіть сім’ї загиблих.

Після цих подій у Німеччині, мені важко зрозуміти, як щось подібне може статися з жінками у Києві, який значно ближче до Берліна, ніж Рим — і все ж таки немає більше висвітлення, немає більше обурення, майже немає публічних дебатів. Незважаючи на те, що Німеччина випробувала на власному досвіді, як це бути окупованою російською армією, командир якої дав зелене світло сексуальним тортурам над жінками.

«Німецьке суспільство ще не змирилося з цим досвідом масових згвалтувань. Кількість випадків і рівень насильства були безпрецедентними наприкінці Другої світової війни. Свою роль відіграв і нацистський терор, який передував цим подіям. І тому жінки в Німеччині рідко говорили про це. У мене склалося враження, що жінки-жертви придушили цей травматичний досвід. Все це знову спливло на поверхню лише згодом. Наприкінці свого життя їм довелося боротися з цим», – зазначає історик Арнд Бауеркампер із Вільного університету в Берліні.

Цікаво, якою мірою ця нездатність Німеччини впоратися із сексуалізованим насильством щодо жінок після Другої світової війни викликає нинішню поведінку уникнення. Тому що протягом багатьох тижнів після Бучі німецькі репортажі про це насильство залишалися маргінальними порівняно з репортажами в англомовних ЗМІ. Натомість, основна увага приділяється таким речам, як економіка, а канцлер Німеччини Олаф Шольц розмірковує про природу війни у ​​Твіттері.

У США також інформація  про насильство сексуального характеру на початку війни в Україні становили лише невелику частину.

«І все-таки це недовговічне протистояння ЗМІ було масовішим, ніж у Німеччині. Багато журналістів, переважно жінки, взялися за цю тему і в Україні є багато чудових жінок, які зробили свої історії надбанням громадськості. Для цього потрібно багато мужності. Цифрові технології та соціальні мережі також відіграють свою роль. Нам пощастило, що у нас є багато фотографій, відео та історій від свідків цих подій, які вони можуть публікувати в новинах чи у соцмережах практично в режимі реального часу», – зазначає Дара Кей Коен, політолог з Гарварду та автор книги «Згвалтування під час громадянської війни».

Частина роботи Коен полягає у пошуку в Твіттері повідомлень про сексуальне насильство та згвалтування та накопичення їх для подальшого аналізу.

«Є фотографія оголеної дівчини, що лежить поверх оголених жінок старшого віку. Потім є жінка зі свастикою, яку вигравірували на її тілі. Тим не менше, мине ще деякий час, перш ніж справжність подібних зображень можна буде підтвердити незалежним чином, що є непростим завданням, коли йдеться про зґвалтування під час війни», – каже Коен.

Вона підкреслює, що кожна війна пов’язана з масовими згвалтуваннями. Насправді, масові зґвалтування чинить меншість збройних сил. Навіть на одній і тій же війні є різниця між різними військами, деякі ґвалтують, а деякі ні. Але є певні індикатори, які роблять сексуальне насильство вірогіднішим: ми дізналися з Руанди й таборів для зґвалтувань у Боснії, що деякі війни, які характеризуються геноцидом, пов’язані з масовими зґвалтуваннями. В Україні серед іншого на таку геноцидну мотивацію вказує багаторазово задокументований вислів: «Жоден український чоловік більше ніколи не захоче тебе». Сексуальне насильство ймовірніше там, де солдатів змушують йти на війну. Відсутність згуртованості, що виникає через примус, і бажання принизити супротивника готують грунт для згвалтування.

Коен особливо стурбована тим, що в таких місцях, як Буча, мабуть, не було зроблено жодних зусиль для приховування сексуального насильства.

«Ця навмисна публічність вказує на те, що командування принаймні знає, якщо не заохочує, це насильство і ставиться до нього як до зброї на війні. Там, де солдати залишали голі, посипані презервативами, зґвалтовані тіла, можна припустити, що зґвалтування були частиною стратегічної кампанії, а не поведінкою кількох «білих ворон» чи відсутністю дисципліни. У разі «випадкових зґвалтувань» можна було б припустити, що вони були надзвичайно таємними та приватними, а їх сліди ретельно позначили», – додає Коен.

Більшість злочинів на сексуальному ґрунті скоюються проти жінок у певній віковій категорії — здебільшого жертви віком від 15 до 45 років — але є жертви на обох кінцях кривої Гауса. Насправді, український уряд опублікував кілька повідомлень про зґвалтування немовлят російськими військовослужбовцями, а в Інтернеті циркулює як мінімум одне відео, на якому російський офіцер ґвалтує немовля. Повідомляється, що чоловік сам записав це відео.

Кім Туї Зеєлінгер, ще один експерт із сексуального насильства в контексті збройних конфліктів і переміщень підкреслює, що будь-яка інформація, яка надходить із соціальних мереж, має бути ретельно вивчена. Але вона також наголошує, що під час збройних конфліктів сексуальне насильство спрямоване проти всіх типів людей, навіть проти дітей та немовлят.

«Хоч би як важко було це зрозуміти, але озброєні суб’єкти пристають до дітей та немовлят у віці кількох місяців. Я знаю про такі випадки з лікарні Панці у східній частині Демократичної Республіки Конго та багатопрофільної та спеціалізованої лікарні Айдер у північній Ефіопії. Я пам’ятаю деяких із цих маленьких дітей», – зазначає Зеєлінгер.

Зараз вона є спеціальним радником прокурора у справах про сексуальне насильство під час збройних конфліктів у Міжнародному кримінальному суді, де вона також буде консультантом під час судових процесів, пов’язаних з війною в Україні.

Інші країни демонструють набагато чіткішу позицію, аніж Німеччина щодо сексуального насильства в Україні і однозначно засудили його.

«Згвалтування – це зброя війни. Хоча ми ще не знаємо точних масштабів, вже ясно, що росіяни вважають згвалтування частиною свого арсеналу. Згвалтування жінок на очах у дітей, згвалтування дівчаток на очах у їхніх сімей – це навмисний акт насильства», – написала у Twitter посол Великобританії в Україні Мелінда Сіммонс 3 квітня.

Але навіть незважаючи на те, що ані урядовці Німеччини, ані телебачення Німеччини досі детально не висвітлювали тему сексуального насильства в Україні, я підозрюю, що ця тема зачіпає за живе, принаймні, на особистому рівні. Нещодавно я розмовляла із 70-річною знайомою, яка під час перегляду новин про війну в Україні, згадувала про свою матір. Вона розповіла їй, як однієї ночі під час Другої світової війни почула наближення вантажівки на дорозі. Хоча вона була вагітна, але стрімголов кинулась у придорожню канаву, щоб сховатися. Це виявилася американська вантажівка, а не російська, і солдати відвезли її додому. Німецькі жінки дуже боялись російських солдатів.