Андрій Курков, відомий сучасний український письменник розповів про ситуацію у літературній сфері після початку російського вторгнення

Андрій Курков, відомий сучасний український письменник в інтерв’ю Spiegel розповів про ситуацію у літературній сфері після початку російського вторгнення. Foreign Ukraine пропонує з ним ознайомитись.

SPIEGEL: Чи вплинула війна проти України на вашу письменницьку діяльність?

Курков: Так, з початку російського вторгнення я не можу писати художню літературу, лише нариси та статті. Я був паралізований у перші дні війни, хоч і передбачив її за два місяці. З того часу я більше не можу використовувати метафори, я більше не можу думати про стиль чи красу речень. Я просто намагаюся зробити думки дуже зрозумілими.

SPIEGEL: Хіба це не може бути літературою?

Курков: Можливо. Але я мрію повернутися до роботи над романом, який розпочав ще до війни. Я це ще не зробив. Я й досі не можу відірватися від щоденних новин. Я писатиму про війну тільки після її закінчення, раніше це неможливо.

SPIEGEL: Але ви вже зробили це із «Сірими бджолами»?

Курков: Насправді, я не планував писати цей роман. Це було спровоковано зустріччю. «Сірі бджоли» – про війну на сході, яка йде з 2014 року, це правда. У Києві я познайомився з молодим чоловіком із Донецька, який відкрив там кафе. Він розповів мені, що раз на місяць їздить у прифронтове село, щоб доставити ліки людям, що залишилися там. Там залишилося лише сім родин, решта роз’їхалися, магазинів і аптек більше немає. Ця розмова стала моїм романом про те, що ми називаємо сірою зоною.

SPIEGEL: Дія вашого роману «Самсон і Надія», щойно опублікованого в Німеччині, відбувається у Києві 1919 року. У чому полягає історична тканина цього разу?

Курков: Чотири роки тому я отримав у подарунок від читача близько десяти кілограмів архівних матеріалів більшовицької політичної поліції. Я все читав і вивчав, бо тоді ситуація була дуже схожою на нинішню в Україні. Між 1918 та 1921 роками росіяни робили численні спроби зробити Україну радянською, і їм це вдалося лише 1921 року. Саме тоді я вирішив написати трилогію про той час. Це не лише історичні факти, а й події повсякденного життя.

SPIEGEL: Книга присвячена Всеволоду Євгеновичу Дмитрієву, який «не терпить насильства». Хто це?

Курков: Так, це кумедна історія! То був батько читача, який довірив мені папери. То був його архів. Він був офіцером КДБ, потім працював в українській спецслужбі СБУ і сам хотів написати про цей період. Я знайшов його запис у деяких документах. Він хотів, щоб я присвятив роман батькові.

SPIEGEL: І він ненавидів насильство?

Курков: Так він мені сказав.

SPIEGEL: Це питання турбує і німецьких інтелектуалів.

Курков: Яке питання?

SPIEGEL: Якою має бути реакція на насильство, якщо воно вже є, іноді на це можна відповісти лише насильством. Як це ви бачите?

Курков: Для мене люди, які пишуть відкриті листи до уряду Німеччини про недоцільність постачання зброї в Україну, просто ліві ідеалісти. Їм начхати на майбутнє України. Головне, щоб зброї в Європі було менше.

SPIEGEL: Хіба це не зрозуміло?

Курков: Ні, бо менше зброї – більше насильства – проти українців, щодня. Це вже відбувається сьогодні. Мета Путіна не лише окупувати Україну, а й практично знищити українську ідентичність. І це ми вже знаємо з 1930-х років із Голодомором та масовими депортаціями українських селян. Людей уже сьогодні депортують із Маріуполя чи Мелітополя. Якщо Україна втратить свою незалежність, то все стане лише гірше.

SPIEGEL: Європа вас розчарувала?

Курков: Для мене Європа завжди означала волю. Це простір демократії. Те, що відбувається в Україні, розбудило Європу. І багато європейців тепер розуміють, що їхні політики ставлять хороший бізнес вище за людські цінності.

SPIEGEL: У Німеччині більше людей стурбовані високими цінами на газ?

Курков: Я стежу за цією дискусією і сьогодні знову прочитав, що ціни зросли. Декілька років тому я думав, що така ситуація, як сьогодні, можлива. Газ – це зброя.

SPIEGEL: Ви бачили комедію «Слуги народу» із Володимиром Зеленським у головній ролі?

Курков: Ні. Це не моє почуття гумору. Раніше я не хотів дивитися ці фільми, та й зараз не цікавлюся.

SPIEGEL: Вас цікавила робота Андрія Мельника, колишнього посла у Німеччині?

Курков: Я думаю, що в цій ситуації, під час війни, він добре впорався зі своїм завданням. Я не думаю, що Німеччина допомагає достатньо. Різниця між словами та справами дуже очевидна, коли йдеться про Німеччину.

SPIEGEL: Ви сподіваєтесь на швидкий кінець війни?

Курков: Сподіваюся. І я дуже пишаюся рішучістю моєї країни підтримати мою теорію про дві різні ментальності, про різницю між росіянином та українцем.

SPIEGEL: Яка різниця?

Курков: Український народ більше цінує свободу, аніж стабільність чи гроші. Українці свідомо чи несвідомо розуміють, що без вільної України немає вільних українців. І вони готові за це померти. За цю свободу.

SPIEGEL: Хіба люди на сході не мають іншого менталітету, ніж люди на заході? А хіба вони не українці?

Курков: Ви маєте рацію. Донбас та інші райони на сході завжди були частиною колективного менталітету росіян, і Кремль це підтримував. Один із найпопулярніших там телеканалів — «Ностальгія» із серпом та молотом у логотипі. Там демонструють радянські мистецькі, серіальні та документальні фільми.

SPIEGEL: Як тоді ви можете сподіватися?

Курков: Кордон між колишнім радянським менталітетом колективізму та українським менталітетом уже 20 років поділяє мою країну надвоє. Проте з кожним роком цей кордон зміщувався на схід. Якби не війна, можливо, років через 30 цей кордон був би ідентичний кордону з Росією.

SPIEGEL: Деніз Юсель назвав війну «політикою збройної ідентичності».

Курков: Проти демократії, проти лібералізму, проти всього прогресивного. Так, я бачу також. Кремль дуже чіткий у цьому питанні. А літературний фестиваль, що проходить зараз у Ялті, називається «Велике російське слово» під гаслом «Росія — не Європа».

SPIEGEL: Ваші романи перекладені з російської. Деякі німці називають цю мову своєю справжньою домівкою.

Курков: Я не можу стверджувати, що ця мова є моєю рідною, тому що розмовляю багатьма мовами.

SPIEGEL: 11 мовами, вірно?

Курков: У літературі, однак, я дотримуватимусь російської мови, бо це моя рідна мова. Хоча я розумію, що сьогодні російська мова майже офіційно є мовою ворога. Мабуть, це логічна реакція. Я завжди вважав, що треба захищати росіян від Кремля. Проте в Україні російською розмовляють дедалі менше.

SPIEGEL: З політичних міркувань?

Курков: Так. Але ще й тому, що більшість людей на Сході, яких вбивають росіяни, є російськомовними українцями. Росія спочатку вбиває російськомовних, а потім і всіх інших.

SPIEGEL: Ви – голова українського ПЕН-клубу, який висловився проти виступів із російськими письменниками.

Курков: Це було офіційне рішення переважної більшості, яка проголосувала за таке рішення.

SPIEGEL: Я чув, що ви не зовсім задоволені цим рішенням?

Курков: Я вважаю, що російських інтелектуалів, які були проти Путіна, треба підтримувати. Такі письменники, як Сорокін та Шишкін, вже покарані російською державою. Я не думаю, що ми повинні карати їх також. Не тільки в ПЕН-клубі я перебуваю в меншості через таке ставлення і зазнаю нападів за це.

SPIEGEL: Як вам вдається не допустити, щоб війна позначилася на вашій мові?

Курков: Моя дружина контролює мене. Вона читає мої твори, розмовляє зі мною, а потім каже, що мені треба змінити. Я не хочу інвестувати у ненависть. Українська література вже стала надто воєнною. Якщо так триватиме надалі, то ця війна продовжиться у літературі навіть після її фізичного закінчення.