Журналісти, які звикли працювати над розгорнутими сюжетами, соціальними темами та розважальними історіями, миттєво стали військовими кореспондентами та редакторами

Пів року тому, 24 лютого, життя мільйонів людей в Україні раптово змінилося. Росія напала на Україну і назвала це «спеціальною військовою операцією». Звичайне життя перевернулось догори дригом, і люди роздиралися між тим, залишати свої домівки чи ні. Журналісти, які звикли працювати над розгорнутими сюжетами, соціальними темами та розважальними історіями, миттєво стали військовими кореспондентами та редакторами. Про це йдеться у спеціальному репортажі RTЄ, повідомляє Foreign Ukraine.

На момент заснування сайту Babel.ua у 2018 році він нагадував онлайн-журнал.

Але коли почалася війна, для київської спільноти незалежних журналістів усе одразу змінилося.

Редактор «Бабелю» Антон Семиженко зазначив: «Ми розуміли, що наша робота потрібна як ніколи, тому що люди справді потребують інформації. Вона вкрай важлива для їхнього виживання після того, як почалася війна, повномасштабна війна.

«Все змінилося, тому що людям потрібно було побачити, де відбуваються повітряні нальоти, де знаходяться російські війська, скільки у них ресурсів, що буде наступним джерелом небезпеки і як ви можете себе убезпечити», – пояснює Семиженко.

Babel, як відносно молодий колектив процвітав, і реклама приносила доходи. Ці доходи впали, коли почалася війна. Зараз компанія більше покладається на гранти та пожертви читачів.

Семиженко – керівник англомовної версії сайту. Він сподівається, що це охопить більшу аудиторію та збільшить пожертви читачів, оскільки люди в Україні «не стали багатшими» і мають інші фінансові пріоритети, «як пожертви на армію».

Він високо оцінює відданість журналістів в Україні зараз.

«Вони сміливі. Вони забувають поспати. Вони забувають поїсти», – підкреслює Семиженко.

До вторгнення Семиженко був репортером, який подорожував країною, а зараз став редактором, щоб допомогти зібрати більше інформації для ефективнішого оновлення в прямому ефірі.

Семиженко родом із Херсона, який наразі окупований російськими військами, але він не стикався з нападами чи контратаками, які здійснюються в його рідному регіоні, оскільки зараз перебуває у Києві.

Проте він може описати, як це було, коли Росія наступала на столицю.

«Я це чув, коли був у Києві в перші дні війни. Це точно чули всі. Але боїв я не бачив», – сказав він.

Семиженко допоміг своїм родичам втекти з Києва, коли він перебував під загрозою російської окупації на початку вторгнення. Вони поїхали в маленьке село біля румунського кордону, з двору якого відкривався вид на Карпати.

«Це було крихітне село з дерев’яними будинками, грунтовими дорогами та кіньми. Але стільниковий зв’язок був достатньо хорошим, щоб транслювати відео і зробити все, що було потрібно», – сказав він.

Семиженко вирішив, що з меншою кількістю повітряних сирен і перебоїв і хорошим інтернет-з’єднанням він зможе працювати там краще, ніж якби залишився в Києві.

Він працював цілодобово, сім днів на тиждень, без різниці вдень і вночі, і його вдячно годували рідні, у яких він залишався до середини квітня.

«Я майже нічого не пам’ятаю з цього часу. А весну більшість українців не пам’ятають, по-перше, через стрес, а по-друге, через постійну роботу. Це було як величезний мурашник, який намагався вижити і захиститися. Спочатку ми не думали, що війна триватиме місяцями, але згодом, коли зрозуміли, що це довга історія, то вирішили мати стабільніший розклад», – пояснив він.

У ті перші дні SMM-менеджер «Бабель», який живе за Києвом, опинилася під російською окупацією.

Її село захопили досить швидко, тому вона два тижні жила в підвалі без електрики та під постійними обстрілами.

Раз на день вона намагалася вирватись на вулицю, щоб отримати сигнал мобільного, і написати або подзвонити колегам і повідомити, що вона в безпеці.

Вона втекла до Чехії, а потім повернулася до Києва, де колись оселилася та поділилася своїми враженнями з колегами в подкасті.

«Отже, ми всі знали набагато більше подробиць про те, як поводилися росіяни. На щастя, вона вижила, тому що багато людей з її села – ні», – сказав Семиженко.

З першого дня війни редакцією для колективу «Бабель» став бар в одному з центральних районів Києва. Семиженко розповів, що підвал бару за міжнародними стандартами класифікується як бункер, оскільки будівля раніше належала західному посольству.

Співробітники штабу розповіли, що коли поблизу були обстріли та вибухи, вони помітили це лише тоді, коли зі стелі впала фарба.

Саме сюди оселився головний редактор видання зі своїм собакою. Там була кімната, заповнена матрацами, і там спало приблизно 16 людей.

Поки не було коктейлів, працівники бару та журналісти готували сотні харчових пайків для територіальної оборони, як правило, картопляне пюре з курячими стегенцями.

Як і Семиженко, інший редактор «Бабеля» Юліана Скібіцька походить із регіону, який безпосередньо постраждав від війни.

Запоріжжя частково окуповане російськими військами, а деякі села, де пройшло її дитинство, знищені.

Скібіцька вже майже десять років живе в Києві, але вся її родина залишилася в Запоріжжі.

Це не перший її досвід війни. У 2014 році, коли їй було 22 роки, Скібіцька поїхала на Луганщину, де тільки почалася війна.

«На той момент частина області вже була звільнена від російських і сепаратистських військ. А в іншій частині точилися запеклі бої», – сказала вона.

Незважаючи на те, що раніше вона працювала на передовій, Скібіцька, не хоче туди повертатися.

«У мене є досвід такої роботи, але зараз ситуація сильно відрізняється від 2014 року. Я не впевнена, що мене не вб’ють», – сказала вона.

Скібіцька розповіла, що лише коли працювала над матеріалом про захоплені райони Київської області, зокрема Бучу, Ірпінь та Бородянку, вона зрозуміла, наскільки велика небезпека та яку ціну заплатили українські війська, щоб зупинити наступ Росії.

Ветеран, який у лютому захищав Бучу, пройшов всю війну на сході з 2014 року, але каже, що ніколи не бачив нічого подібного тому, що відбувалось на Київщині.

«Били з усіх снарядів, це був град. Я думав: підніму руку і її відріжуть», – розповів їй Володимир Щербінін.

У звільнених селах Чернігівської області Скібіцька допомагала розбирати зруйновані обстрілами будинки.

«Мені розповіла місцева жителька, як п’яний російський військовий погрожував їх усіх розстріляти. Інші розповідали, як у селі Ягідне російські солдати майже три тижні змушували всіх жителів жити в підвалах», — згадує Скібіцька.

Висвітлення війни в режимі 24/7 може емоційно вплинути на команду. Для керівництва, безпека їх персоналу є пріоритетом. І якщо комусь потрібен час поза ноутбуком, його заохочують зробити перерву.

Кореспондент Каміла Грабчук розповіла, що особливо інтенсивною була робота в лютому та березні, коли вона намагалася бути в курсі всього, що відбувається.

Але тепер вона відчуває напругу, коли працює на сході України, де тривають активні бої та масові обстріли.

Грабчук розповідала про життя та смерть у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській та Харківській областях, а раніше – у Київській області.

«Там, де небезпечніше, адреналін допомагає. Але коли я на кілька днів опиняюся у відносному спокої, у Києві чи Дніпрі, емоційно стає важче. Довго хочеться плакати, тому що до цього я довго стримувалась. Також відчуваю, що після таких відряджень я стаю більш агресивною і роздратованою. Але кілька днів спокійного сну і приємного дозвілля – і я повертаюсь до нормального життя», – розповіла Грабчук.

Оскільки російські війська відступили з Києва, команда Babel знову працює зі своєї редакції.

Але попри повернення до столиці відчуття нормальності, редактор Антон Семиженко завдяки своїй роботі постійно в курсі того, що відбувається на передовій, тому завжди залишається обережним.

«Одна-дві повітряні тривоги на день – це як дитяча гра. Так, ракети все одно падають, тому ви не можете почуватися в повній безпеці, ви завжди повинні знати про якусь атаку. Я завжди буду знати, де найближчі укриття, коли йтиму до кав’ярні», – зазначає він.