У той час, як Україна обмежується «класичними» атаками проти російських військових, Росія «тотально» націлена на збройні сили, інфраструктуру та населення України

У процесі війни в Україні, стратегії Києва та Москви дедалі більше розходилися. Спочатку Росія прагнула застати Україну зненацька, використовуючи сучасну армію у деяких стрімких маневрах, які призвели б до швидкої і рішучої перемоги. Проте, з часом її армія серйозно здеградувала, й вона дедалі більше покладається на артилерійські обстріли й масові піхотні атаки для досягнення проривів на полі бою, водночас нарощуючи інтенсивність атак на українські міста. У районах, які окупують її війська, вона прагне нав’язати «русифікацію» і жорстко розправляється з тими, кого підозрюють у шпигунстві й саботажі або просто в інакодумстві. Про це йдеться в аналітичній публікації Лоуренса Фрідмана, почесного професора військових досліджень у Королівському коледжі Лондона на сторінках Foreign Affairs, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Україна була більш новаторською у своїй тактиці та більш дисциплінованою у її виконанні. Завдяки зростаючим надходженням західної зброї та гнучкому командуванню, їй вдалося повернути деякі райони, окуповані російськими військами. Водночас, вона веде бойові дії на власній території і не має змоги проникнути вглиб Росії. Отож, тим часом як Україна обмежилася нападами на російських військових, Росія націлена на Україну загалом: її збройні сили, її інфраструктуру та її населення. Ці протилежні підходи — «класичне ведення війни» України й «тотальна війна» Росії — глибоко коріняться у війнах ХХ століття. У процесі того, як війна в Україні досягає річниці, вона почала надавати значне розуміння того, як ці два види ведення війни можуть застосовуватись у сучасних конфліктах — і як вони, ймовірно, вплинуть на суперництво між Києвом та Москвою найближчими місяцями.

Два види війни

Класичний спосіб ведення війни, який домінував у військовій думці до Першої світової війни, зводився виключно до боїв. Стратегія була зосереджена на тому, аби привести армію у бойову готовність; тактика стосувалася самих бойових дій. Перемога визначалася тим, яка армія займала поле бою, кількістю ворожих солдатів, убитих або взятих у полон, і кількістю знищеної техніки. Таким чином, битви визначали результат воєн. Цей підхід був підкріплений законами воєнного часу, які регулювали поводження з полоненими та цивільними й передбачали, що переможений ворог прийме вердикт битви.

Ще до Першої світової війни було багато причин сумніватися в тому, наскільки точно ця модель війни відображає реальність, особливо через те, як вона наполягала на поділі цивільної та військової сфер. Проте, класична модель продовжувала формувати очікування напередодні Першої світової війни. Однак, цей конфлікт перетворився на тривалу війну на виснаження, у процесі якої економічна і промислова міць стала грати набагато важливішу роль, аніж просто результати бою. А здатність авіації завдавати ударів по ворожих містах поставила під сумнів концепцію окремого поля бою, відокремленого від громадянського суспільства. Люди та майно стали природними цілями.

Обґрунтування нанесення ударів по населених пунктах було простим: задля ведення бойових дій армії використовували цивільну інфраструктуру. Заводи з виробництва боєприпасів залежали від цивільної робочої сили. Коли урядам було потрібно більше військ, вони закликали цивільних осіб. Іншими словами, коли ціла країна воювала, невинних не лишалось. Більше того, уряди, які приймали рішення про війну та мир, залежали від підтримки населення. Вразливі громадяни, які страждаючи від безперервних бомбардувань, можуть налаштуватися проти війни настільки, що зажадають капітуляції своєї власної сторони. Багатьом стратегам, бомбардування міст здавалося набагато простішим шляхом до перемоги, аніж перемога у битвах. Таким чином, війна стала тотальною, що призвело до масових повітряних нальотів Другої світової війни та рішення США скинути дві атомні бомби на Японію у 1945 році. Після цього мирних жителів щадили тільки у війнах, які тривали недовго і велися далеко від міст.

Але три події змусили західних стратегів змінити своє уявлення про тотальну війну. По-перше, логіка тотальної війни призвела до ядерної катастрофи. Якщо цього потрібно уникнути, необхідно було знайти спосіб стримання воєн. По-друге, зростало усвідомлення того, що напади на цивільних осіб є контрпродуктивними. До такого висновку дійшли дослідження, проведені відразу після Другої світової війни з вивчення наслідків стратегічних бомбардувань союзників, а потім більш пізній досвід війни у В’єтнамі, в ході якої зусилля з пошуку і ліквідації комуністичного В’єтконгу призвели до численних жертв серед цивільного населення.

Третьою подією стала поява у 1970-х роках високоточних боєприпасів. В принципі, різке поліпшення точності наведення, що забезпечується такою технологією, означало, що більше не було виправдань для побічної шкоди. Операції можна було б проводити таким чином, щоб уникати цивільних осіб і завдавати ударів лише по військових цілях. За допомогою високоточної зброї з’явилася можливість відродити класичну війну, зосередившись на підриві військової організації супротивника за допомогою глибоких ударів і швидких маневрів. Такий був урок, засвоєний Сполученими Штатами з рішучої поразки іракських військ у першій війні у Перській затоці.

Тим не менше, хоч ця доктринальна зміна була очевидною при плануванні нещодавніх Західних військових інтервенцій, класична стратегія ведення війни часто відходила на другий план, щойно ці війни перетворювалися на кампанії проти повстанців, як в Іраку та Афганістані. В обох конфліктах Сполучені Штати та їх союзники докладали зусиль, аби уникнути заподіяння шкоди цивільному населенню, аби зберегти їх підтримку та уникнути розпалювання заколоту, проте ці зусилля, як правило, слабшали, коли їх власні сили піддавалися ризику. Для Західних сил додатковим джерелом напруженості було те, що місцеві громади часто вважали їх небажаними гостями, особливо коли вони підтримували уряд, якому — саме тому, що він покладався на іноземну підтримку — бракувало легітимності з боку населення.

Російська жорстокість, українська стриманість

У свою чергу, протягом десятиліть після закінчення холодної війни Росія так і не відмовилася повністю від моделі тотальної війни, навіть тоді, коли застосовувалися боєприпаси з високоточним наведенням. У Сирії, наприклад, російські війська продемонстрували, що уникати цивільних цілей — це питання вибору, а не технології, оскільки вони навмисно атакували лікарні повстанців. Навіть ближче від дому Росія використовувала нещадну тактику, особливо у чеченських війнах 1990-х років і у першому десятилітті цього століття, в ході яких Москва застосовувала грубу силу безпосередньо до цивільних районів і міст.

Зараз Росія робить те ж саме в Україні. Однак, цього разу вона має справу з дедалі організованішою та професійною армією. У міру того як Кремль дедалі більше розчаровувався у своїй кампанії з окупації країни, він вдавався до регулярних нападів на українське громадянське суспільство й економіку. Вони включали наведення ракет на Київ та інші міста, руйнування житлових комплексів, а іноді й цілих містечок, атаки на енергетичну інфраструктуру України і тривалі облоги, такі як Маріуполь навесні, Сіверодонецьк влітку й Бахмут зовсім недавно. Це операції, що включають артилерійські обстріли, які перетворюють міста на руїни та змушують їх населення до втечі.

Незважаючи на максимальні цілі Росії в Україні, можна стверджувати, що вона не веде тотальну війну, тому, що Росія утрималася від застосування ядерної зброї — головного символу сучасної тотальної війни. Насправді, ядерна зброя вже відіграла вирішальну роль у встановленні меж конфлікту. На початку війни президент Росії Владімір Путін послався на ядерну загрозу, аби застерегти країни НАТО від прямого втручання. Водночас його бажання уникнути війни з Північноатлантичним союзом утримало його від застосування ядерної зброї в менших масштабах всередині України і від наказів про напади на сусідні країни НАТО. Все ж багато в чому Росія дотримувалася підходу тотальної війни, який вона використовувала в інших конфліктах по завершенню Холодної війни.

Тим часом, Україна дотримується класичного військового підходу. Захищаючи власні міста, фабрики та електростанції, українські військові мають вагомі підстави уникати непотрібних збитків цивільним районам, і їм потрібно економити свої обмежені боєприпаси для високопріоритетних російських військових цілей. Більше того, Київ також був стриманий обмеженнями, накладеними на нього західними постачальниками. Однією зі сфер, в якій це сталося, — і ще одним прикладом стримуючого ефекту загрози тотальної війни — є навмисне обмеження Вашингтоном здатності України атакувати російську територію, принаймні, способами, що використовують західну зброю. Українським збройним силам вдалося завдати кілька ударів по об’єктах на території Росії з використанням безпілотних літальних апаратів і диверсій, але їх було небагато. Примітно, що Сполучені Штати відмовили Україні в артилерії дальнього радіусу дії та авіації, які дозволили б їй завдавати ударів глибше і частіше, хоча наслідки таких атак проти країни такого розміру, як Росія, були б швидше символічними, аніж суттєвими. Результатом цих обмежень є те, що Росія веде тотальну війну на території України, без серйозного ризику зазнати чогось еквівалентного. Протиставлення російського та українського підходів став ще більш різким у міру розвитку війни.

Тотальний опір

Оскільки Україна та Росія були частиною Совецього Союзу до 1991 року, їхні збройні сили мають спільну історію, а також спільний досвід використання техніки совєцього зразка. Однак, з 2014 року Україна поступово перейшла під західний військовий вплив. Цей процес прискорився під час підготовки до вторгнення Росії у 2022 році і ще більше посилився після початку війни. Сполучені Штати та їхні союзники надали Україні різні форми допомоги, включаючи навчання, розвіддані та передові системи озброєння. Хоча Україна застосувала зброю, що дозволяє їй завдавати ударів по російських об’єктах, розташованих далеко за лінією фронту (таким як командні пункти, склади боєприпасів і логістичні вузли) та районах зосередження російських військ, у Росії було мало варіантів, окрім як покладатися на свою артилерію і, після мобілізації, піхотні атаки, покликані зробити беззахисними українські міста.

Посилюючи контраст, російські збройні сили намагалися «русифікувати» райони, що знаходяться під їх контролем, — нав’язуючи місцевому населенню мовні, освітні та валютні вимоги — і використовували тортури і страти, аби придушити український опір. Все це на додаток до повсюдних військових злочинів, які вони вчинили, включаючи викрадення, а також мародерство та сексуальне насильство, які відображають їхній страх перед саботажем та спостереженням, а також недисциплінованість загалом.

Допоки результати російського підходу підтвердили звичну критику стратегії тотальної війни. Напад на громадянське суспільство України ніяк не вплинув на підтримку населенням українського уряду. Натомість, накопичення доказів кричущої поведінки Росії додало Україні ще більшої рішучості для забезпечення звільнення цих територій аби жодна з них не була передана Росії безстроково. Гуманітарні наслідки російських методів також посилили підтримку України Заходом. Крім того, цілі Росії щодо ведення тотальної війни зміцнили українське переконання в тому, що очевидного «компромісного миру» не існує. Російська тактика тотальної війни також не перешкодила українським операціям.

Останніми місяцями Москва наводила силові обґрунтування своїм атакам на цивільну інфраструктуру, пов’язані з відмовою України визнати анексію Росією чотирьох областей на сході України у вересні 2022 року. Ці напади надзвичайно ускладнили життя українців: цивільні особи регулярно гинуть і отримують поранення внаслідок випадкових ударів, а також частих відключень електроенергії у зимові місяці. Проте, українці навчилися пристосовуватися, виводячи з ладу дедалі більшу кількість ракет і дронів за допомогою засобів протиповітряної оборони і знаходячи способи справлятися з цивільними труднощами. Після року війни це ніяк помітно не похитнуло волю України до боротьби.

Повернення танків

Рік війни в Україні ще більше дискредитував підхід тотальної війни. Але що це показало про класичне ведення війни? Тут досвід попереджає, що перемоги на полі бою, необхідні для такого підходу, можуть виявитися недосяжними, коли здається, що оборонні сили мають невід’ємні переваги перед нападниками. У таких ситуаціях армії можуть застрягнути у довгих і виснажливих протистояннях. Можна приголомшити переважаючого ворога, пробивши прогалини в його рядах, але для цього, як правило, потрібно маневрувати бронетехнікою, несподівано атакувати ворога раптовим просуванням, досягати успіху оточенням і змушувати ворога швидко відступати до такої міри, що він врешті-решт не зможе відновити сили.

Такого результату нелегко досягти. В Україні найбільш успішні наступальні операції з обох сторін проводилися в ситуаціях, коли оборона на місцях була слабкою. Успіхи Росії були досягнуті в перші дні війни, коли її війська мали перевагу раптовості і могли швидко пересуватися. На півдні вони зустріли незначний опір, особливо там, де оборона була погано організована, зокрема у Херсоні. Але на півночі вони зайняли передові позиції, які неможливо було утримати, незабаром зіткнулися зі спритною українською обороною і були змушені відступити. Потім, на наступному етапі війни, що почався з битви за Донбас, російські успіхи були незначними, охоплювали вузькі райони, і були досягнуті лише величезними втратами протягом декількох місяців.

Найбільш вражаючий наступ України, у свою чергу, відбувся у вересні 2022 року у Харкові, коли її війська скористалися слабкою та погано підготовленою обороною, тоді як російське верховне командування було зосереджено на Донецьку та Херсоні. Проте, в районах, де російська оборона була підготовлена, а потім посилена додатковими військами, залученими у процесі мобілізації, прогрес України сповільнився. Українські збройні сили були ще більш обмежені настанням зими, оскільки місцевість стала заболоченою. Контрнаступ України задля повернення Херсона розпочався повільно наприкінці літа, і війська змогли досягти прогресу лише тоді, коли їм вдалося відрізати російські лінії постачання, зробивши місто Херсон беззахисним. Воно було евакуйоване у листопаді.

У найближчі місяці напрямок війни також може визначатися зміною балансу вогневої потужності. Коли в України наступного разу з’явиться шанс перейти у наступ, вона отримає більше бронетехніки, включаючи бойові танки Challenger, Leopard і Abrams, поставлені Європою і Сполученими Штатами після тривалих обговорень у січні 2023 року. Що не менш важливо, Київ також отримає машини піхоти, поліпшені засоби протиповітряної оборони, а також снаряди і ракети більшої дальності дії.

Але потрібен час, аби доставити всю цю зброю і провести тренування для українських збройних сил. Водночас Україні доведеться долати новий російський наступ, який по суті є стратегією на виснаження, залежно від готовності Росії піти на великі втрати, аби досягти успіху. Хоча чисельна перевага може дозволити їм просунутися в деяких районах, російські війська ще не продемонстрували здатність використовувати будь-які прориви швидкими ударами вперед. Нині Україна зобов’язана якнайкраще справлятися з цим тиском, стурбована швидкістю, з якою вона витрачає боєприпаси, сподіваючись утримувати свою лінію досить добре, аби, коли і якщо новий російський наступ почне слабшати, у неї була власна можливість перейти в наступ.

Нові можливості України будуть спрямовані на ведення маневреної війни. У перші місяці війни багато західних коментаторів оголошували танки застарілими на підставі значних втрат росіян від протитанкової керованої зброї, дронів і артилерійського вогню. Насправді, є пояснення втрат російських танків, включаючи недотримання їх власної загальновійськової доктрини, яка залишила їх незахищеними. (Іншою причиною слабкості російських наступальних операцій була несподівано обмежена роль російських військово-повітряних сил. Натомість, очевидна вразливість російських літаків до засобів протиповітряної оборони, здавалося, стала додатковим підтвердженням того, що стало визначальною рисою сучасної війни: використання відносно дешевої зброї для виведення з ладу або навіть знищення дуже дорогих систем.)

Тепер саме танки, поряд з більш численними машинами піхоти, складають центральну частину нещодавніх поставок техніки, які Захід погодився відправити Україні. Якщо армії потрібно переміщати вогневу міць із захисною бронею небезпечною місцевістю, тоді дуже схоже на те, що їм необхідні танки. Рідко коли є сенс розглядати будь-які системи, не враховуючи стратегічного контексту в якому вони використовуються, та інших можливостей, доступних обом сторонам. Новий український наступ проти зміцненої російської оборони стане серйозним випробуванням класичного ведення війни у його чистому вигляді.

Невловимі завершення

Основна проблема воєн полягає в тому, що їх легше розпочати, аніж закінчити. Як тільки початкові удари Росії були ослаблені, вона опинилася втягнутою у затяжний конфлікт, в якому вона не наважується визнати поразку, навіть коли шлях до перемоги залишається невловимим. Такі війни неминуче ведуть на виснаження, оскільки запаси техніки і боєприпасів виснажуються, а втрати військ зростають. Зростає спокуса знайти альтернативний шлях до перемоги, атакуючи соціально-економічну структуру супротивника. Росія не відмовилася від цього альтернативного шляху, хоча досі це тільки зміцнювало рішучість України.

Росія наполегливо дотримувалася неефективних і дорогих стратегій, можливо, вважаючи, що врешті-решт позначаться її розміри і готовність піти на жертви. З іншого боку, шлях України до перемоги залежить від відкинення російських військ назад настільки, аби переконати Москву у тому, що вона вступила у даремну війну. Оскільки він не може націлитися на російський народ, він повинен використовувати точність своїх систем дальнього радіусу дії для націлювання на її військових, що робить уразливими лінії постачання Росії, командні мережі і зосередження військ. Росія прагне створити обставини, за яких український народ врешті втратить сили терпіння. Україна прагне зробити позицію російських військових неспроможною. Коли війна вступить у свою наступну, критичну фазу, ці стратегії та протилежні підходи до війни, які вони представляють, постануть перед найсуворішими випробуваннями.

Перекладач: Олександр Колодюк