Мирослав Олійник у 15 років покинув школу і вирушив на війну, яку Росія розв’язала на Донбасі після анексії Криму

У свої 25 років Мирослав Олійник уже має десятирічний досвід боїв проти Росії. Як учасник Майдану, він приєднався до «Правого сектору», є переконаним націоналістом, але не бачить для себе майбутнього. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання TagesSchau, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Мирослав Олійник вказує на серію синьо-жовтих графіті на довгій сірій стіні у своєму рідному місті Павлограді. Це останній великий населений пункт перед Донбасом.

«Якби ми знали тоді те, що знаємо сьогодні, все, звичайно, було б інакше», – упевнений Мирослав.

Він – ексцентрична та жива людина. Майже половину свого життя він провів на війні. У 15 років він покинув школу і вирушив на війну, яку Росія розв’язала на Донбасі після анексії Криму.

Дме холодний вітер, Олійник накинув капюшон чорної толстовки на коротке світле волосся. На свою колишню школу він дивиться майже з погордою.

«Режисер тоді не хотів, щоб я розмовляв українською мовою. Режисер був переконаним комуністом і сказав: «Ти, чорт забирай, виродок. Вибирай: або скажи, що більше не говориш українською, або йдеш зі школи», – зазначає Мирослав.

«Правий сектор» ролі не грає

Мирослав приєднався до Майдану у Павлограді, де загальноукраїнський демократичний рух також вивів на вулиці у 2014 році активістів – зокрема, з лав так званого «Правого сектору». Тоді члени «Правого сектора» іноді відкрито відстоювали правоекстремістські позиції, що було довгоочікуваною можливістю для Москви. Досі російська пропаганда спотворює «Правий сектор» і полк «Азов» як масово поширену правоекстремістську загрозу.

«Правий сектор» існує як радикальна націоналістична політична сила, але він не відіграє значної ролі в українській політиці», — наголошує В’ячеслав Лихачов, який вивчає правий екстремізм у Центрі громадянських свобод у Києві.

«Золоті дні» «Правого сектора» припали на 2014 рік, коли він мав певний потенціал, особливо завдяки популярності, яку набув на Майдані та у перші місяці російської агресії на Сході.

Експерт: «Правий сектор» – це швидше військове формування

Під час прогулянки Павлоградом чути ракетну тривогу, але Олійник продовжує незворушно розповідати свою історію. У 2015 році він воював добровольцем на сході України – у віці 16 років. Через рік пішов до армії, до складу якої увійшли добровольчі об’єднання. Він вважає себе українським націоналістом, схибленим на зброї і хотів би бачити при владі правих націоналістів. Тепер усім доведеться разом воювати проти Росії.

«В Україні є люди з правоекстремістськими поглядами, які можуть бути різною мірою радикальними. Але на даний момент вони лише солдати українських збройних сил і немає підрозділу, який би артикулював свою незалежність і виражав би свою незалежність», – зазначає Лихачов.

«Вольфсангель», який використовує полк «Азов», виступає, насамперед, за український опір Росії – не в останню чергу після боїв за Маріуполь. Такі символи, як руни чи сонячне колесо, природно містять компонент неонацистської символіки. Утім, це швидше токсична субкультура воїнів-чоловіків, яка у тій чи іншій формі присутня у кожній армії світу.

«Правий сектор» завжди був політично маргінальною політичною силою. Ідентичність полку «Азов» чи «Правого сектора» визначається здебільшого боротьбою на фронті та меншою мірою політичними ідеологіями. Націоналізм в Україні лише частково є расистським, антиліберальним та антидемократичним, але передусім антиімперським», – вважає німецький експерт з України Андреас Умланд, який досліджує цю тему вже багато років.

«Я знаю, що зі 100 людей виживають десять».

Незважаючи на довгі роки війни, Мирослав Олійник видається відкритим та доброзичливим. Він відверто критикує те, що йому не подобається в армії, і його розповіді приправлені грубими лайками та матюками, особливо коли йдеться про росіян. Війна не зробила його цинічним: після російського вторгнення у 2022 році він був поранений під Попасною, і армія використовувала його як інструктора.

«Я тримаюся подалі від усіх, бо знаю, що з цих 100 людей десять виживуть. Я не хочу ні до кого звикати і мені вже сумно, тому що я дивлюся на них і знаю, що вони помруть», – констатує Мирослав.

Як і багато солдатів, він відкрито говорить про свою найнадійнішу супутницю – смерть. Той факт, що йому доводиться вбивати інших на війні, схоже, не залишає його байдужим. До 24 лютого 2022 року все було інакше: Мирослав хотів поїхати з друзями до Карпат та мріяв стати офіцером. Тепер він не бачить майбутнього.