Підхід організації Save Ukraine до порятунку іноді критикується міжнародними організаціями, але результати їх роботи красномовні – станом на кінець лютого 2026 року, їм вдалось повернути 1162 українських дітей

Ростислав Лавров знав, що йому потрібно втекти. Він застряг у російській військово-морській академії в окупованому Криму, куди його відправили у віці 16 років після того, як російські війська захопили рідне місто в Херсонській області України. Школа навіть намагалася видати йому нове – російське – свідоцтво про народження, щоб закріпити перетворення Ростислава на росіянина. Він був рішуче налаштований не допустити цього. Тож одного дня у жовтні 2023 року, за словами Лаврова, він вийшов зі свого гуртожитку та вирушив у таємну подорож назад до України. Про це йдеться у спецрепортажі CNN, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Зараз Лавров, якому 19 років і який живе в Києві, є одним із приблизно 2000 українських дітей та підлітків, які повернулися на батьківщину після того, як були примусово депортовані до Росії, Білорусі чи окупованих регіонів України. Багатьом з них, як і Лаврову, довелося виїхати таємно, оскільки вибратися з дозволу Росії практично неможливо.

Україна згуртувала світ навколо цього питання, створюючи міжнародні коаліції, аби спонукати Росію до співпраці. Але її успіх був обмеженим. Менше чверті із 2000 дітей, які повернулися на сьогодні, повернулися офіційними каналами: 83 за допомогою Катару та 19 за схемою, яку очолювала перша леді США Меланія Трамп.

План втечі Лаврова розроблявся три місяці, коли він нарешті востаннє переступив поріг російської школи. Йому вдалося таємно зв’язатися із волонтерами з організації Save Ukraine, яка рятує дітей, що опинилися у пастці Росії та на окупованих територіях. Вони взялися за роботу, організовуючи йому втечу.

«Я вибрав день, коли в мене були (заняття) в іншій будівлі. Я став зранку, одягнув форму та зробив усе як завжди, аби вони подумали, що я йду вчитися. Я нічого не взяв із собою, аби не привертати уваги. Я нервував на контрольно-пропускних пунктах, але намагався зберігати спокій і не показувати цього», – розповідає Ростислав.

Він не впевнений, скільки саме часу йому знадобилося, аби дістатися до території, яка контролюється Україною, але оцінює це у два дні. Пізніше він дізнався, що подорож була, можливо, навіть ризикованішою, ніж він думав – російська влада оголосила його зниклим безвісти та оголосила в розшук.

Микола Кулеба, засновник організації Save Ukraine та колишній дитячий омбудсмен України, заявив, що втеча Лаврова не була незвичайною.

«Це як спецоперація для кожної дитини. Ми не співпрацюємо з російською владою чи будь-якими посадовцями на окупованих територіях, бо це справді небезпечно. Як тільки Москва дізнається, що Україна хоче певну дитину, вона зробить усе можливе, щоб запобігти її поверненню», –стверджує він.

Юлія Дворниченко на власні очі відчула таке нібито російське перешкоджання. Її розлучили зі своїми синами, Данилом, якому тоді було 17 років, та Марком, якому було 9 років, коли її заарештували у 2021 році у Торезі, окупованому проросійськими сепаратистами з 2014 року. Звинуватили в тому, що вона була українським шпигуном. Вона вдова, і її нового партнера заарештували разом з нею, тому сказали, що її дітей відправлять до російського дитячого будинку, якщо вона не підпише неправдиве зізнання – що вона й зробила.

Через півтора роки її звільнили після обміну військовополоненими. Марк ще був у Торезі із другом сім’ї, а Данило переховувався в Москві, куди він утік, коли стало зрозуміло, що йому загрожує призов до російської армії.

Опинившись на контрольованій урядом території України, Дворниченко негайно почала працювати над їх поверненням, отримавши допомогу від українського уряду.

Російська влада спочатку повідомила їй, що Марка, якому зараз 11 років, повернуть після обміну військовополоненими. Вона провела тиждень у пункті обміну на півдні Запорізької області, але Марк так і не з’явився. Потім офіс Уповноваженого з прав людини Росії висунув нові умови для його повернення, попросивши Дворниченко особисто приїхати та забрати його – варіант, який Україна відхилила, враховуючи ризик повторного арешту.

Зрештою, за словами Дворниченко, «єдиним варіантом було те, щоб Данило поїхав до Тореза та забрав Марка, але для цього довелося зібрати купу документів. Вона возз’єдналася із двома хлопчиками майже через два роки після тієї хаотичної ночі її арешту.

«Це були не ті діти, яких я пам’ятала. Марк дуже виріс, у Данила була борода, він уже був дорослим чоловіком. Це було водночас радісно і сумно. Сумно, бо час було втрачено», – констатує Юлія.

Кулеба наголошує, що підхід організації Save Ukraine до повернення дітей іноді критикується міжнародними організаціями, які стверджують, що потрібен офіційний механізм між Києвом і Москвою.

«Ми роками чекали на офіційний механізм, тому нам доводиться робити це неофіційно. Ми побудували підземну залізницю, аби знайти та врятувати цих дітей», – повідомив Кулеба.

Станом на кінець лютого 2026 року, Save Ukraine повернула 1162 українських дітей.

Дарія Касьянова, одна із провідних захисниць прав дітей в Україні та голова Української мережі з прав дитини, пояснила, що співпраця з міжнародними організаціями може бути складною, «тому що існує багато стандартів, багато обмежень та викликів».

І вона, і Кулеба стверджують, що деякі міжнародні стандарти, такі як необхідність співбесіди з кожною дитиною та встановлення її найкращих інтересів перед поверненням до України, просто непрацездатні за даних обставин.

«Це може бути небезпечно для цих дітей, тому що у більшості випадків вони справді травмовані, багато хто зазнав насильства, зокрема сексуального, тому ми впевнені, що це варто робити лише після повернення (до України) або коли дитина досягне безпечної третьої країни», – вважає Касьянова.

У лютому 2026 року вона чекала новин про операцію з повернення двох українських дівчаток з Криму, незаконно анексованого Росією. Кожна така місія – це балансування між поверненням дитини та забезпеченням безпеки волонтерів, які супроводжують кожну неповнолітню, оскільки для батьків стало надто ризиковано подорожувати туди.

«Це може бути небезпечно для дитини та для нашої команди», – підкреслює Дарія.

Кількість дітей, яких повернула її команда, зараз становить 341.

Кабінет міністрів України виявив 20 000 дітей, яких було примусово депортовано або незаконно перевезено до Росії, Білорусі або окупованих регіонів України. Багатьох з них спрямували до таборів перевиховання або усиновили російські сім’ї.

У 2023 році Міжнародний кримінальний суд (МКС) видав ордер на арешт російської дитячої омбудсманки Марини Львови-Бєлової та президента Росії Володимира Путіна за їхню ймовірну роль у схемі депортації українських дітей до РФ.

Цифра 20 000 включає лише дітей, про яких знає Україна, і організація «Save Ukraine» продовжує виявляти нові випадки викрадення дітей до Росії.

Багатьох було забрано з дитячих будинків або шкіл-інтернатів у хаосі перших днів повномасштабного вторгнення РФ, а деякі не мають живих родичів, які б їх шукали.

Команда Save Ukraine, що складається із 30 осіб, використовує всі доступні інструменти, аби спробувати їх знайти, від опитування дітей, які повернулися, про інших, з якими вони могли зустрітися в Росії, до використання методів розвідки з відкритих джерел та кампаній у соціальних мережах на YouTube і TikTok. Команда навіть намагається контактувати із дітьми в онлайн-відеоіграх.

Але Кулеба визнав, що їм дедалі важче переконати викрадених дітей, що їхній дім знаходиться в Україні. Чотири роки – це довгий термін, особливо для наймолодших.

«Ці діти ростуть і їх отруює пропаганда. Багатьом з них промили мізки, і їх справді важко переконати, що в Україні немає нацистів», – каже Кулеба.

За словами Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, понад 1,6 мільйона українських дітей живуть на територіях, окупованих Росією, і змушені відвідувати російські школи, які він назвав «машинами для індоктринації».

Тарас, 19-річний хлопець з українського села, яке зараз окуповано Росією, прожив тиждень на території підконтрольній уряду України. Він розповів, що молодші діти та підлітки в окупованій Україні щодня стикаються із російською індоктринацією та готуються до майбутньої військової служби.

«Дітям зараз дають автоматичну зброю, яку вони розбирають та збирають. У школі їх одягають (у форму), змушують бігати та проходити тренування. (Росіяни) спеціально націлені на тих, хто не отримав російських паспортів і не відправив своїх дітей до школи. Якщо дитина не ходить до школи, вони відвозять її до російської дитячої колонії», – розповів Тарас.

Його родина, яка має ферму, не могла дозволити собі втекти, коли Росія вперше захопила їхнє село.

«Вони конфіскували нашу машину, наш єдиний засіб заробітку, бо ми продаємо картоплю на ринках. Моя сестра засмутилася і почала плакати, коли один із солдатів захотів познайомитися з нею», – поділився Тарас.

Коли стало очевидно, що Тарасу та його братам загрожує призов до російської армії, родина вирішила, що їм доведеться виїхати.

Якраз перед Різдвом, за допомогою організації Save Ukraine, їм вдалося витягнути старшого брата Тараса. У лютому 2026 року настав час вирушати Тарасу. Він кілька днів чекав на звістку від волонтерів, і коли нарешті отримав телефонний дзвінок, що вони приїдуть за ним, він був готовий за лічені хвилини.

Як і у випадку із Лавровим, подорож Тараса була небезпечною, пов’язаною з деяким обманом і величезною мужністю. У нього була прихована історія, яку він повторював на кожному контрольно-пропускному пункті: нова робота в Росії.

Через три дні він впорався. Волонтери Save Ukraine чекали на нього на кордоні. Вони дали йому український прапор, у який він одразу ж загорнувся. Він поклявся, що збереже його назавжди.

Всередині офісу Save Ukraine у Києві знаходиться велика купа цих українських прапорів – готових для дітей, яких врятують наступними.

Тарас сподівається, що його брати і сестри, які ще перебувають в окупованій Україні, незабаром отримають один із них. Save Ukraine працює над цим.