Найбільше постраждали українські біженці з онкологічними і психічними захворюваннями та інвалідністю, а також самотні матері та люди похилого віку

Люди з онкологічними захворюваннями, позбавлені лікування, літні люди, яких викидають з будинків для людей похилого віку, онуки та бабусі й дідусі, залишені без коштів за одну ніч – ось практичні наслідки «поступового скасування» соціальної допомоги для українських біженців у Польщі, яке розпочалось з 5 березня 2026 року. Про це йдеться в авторській колонці Агнешки Косович, президентки Польського міграційного форуму на сторінках польського видання Wyborcza, переказ якої пропонує Foreign Ukraine. 

І поляки плачуть

Не лише люди з України телефонують нам з цими питаннями. Телефонують громадяни Польщі, які мають родичів в Україні. Телефонують польські співробітники установ соціального забезпечення. Телефонують лікарні. Навіть державні чиновники телефонують – бо ніхто не знає, як практично позбавити соціальної допомоги людей у ​​скрутних обставинах. Люди іноді телефонують і плачуть.

Приходить дідусь, який сам доглядає за онукою. Мати онуки померла ще до війни – але отримати свідоцтво про смерть із зони бойових дій в Україні неможливо. У дідуся його немає. Вони жили у Польщі як подружжя, орендуючи кімнату. Але після смерті дружини, 74-річний дідусь, який не живе у колективному житловому будинку, не має польської пенсії і більше не працюватиме, втратив право на допомогу по безробіттю. Він також втратив право на отримання допомоги 800+ для онуки. Незабаром вони втратять квартиру, бо без підтримки не зможуть платити за оренду. Як вони можуть жити?

Пацієнти з раком приходять або телефонують майже щодня. Хтось проходить хіміотерапію і втрачає можливість пройти променеву терапію. Лікар хоче лікувати його, але реєстратор каже, що він не може – електронна система пацієнта показує червоне світло.

Лікарня визнає, що променева терапія не рятує життя; хіміотерапії має бути достатньо. Як можна сказати людині, яка бореться із раком, що променева терапія не рятує життя? Людина не піде на роботу. Ніхто в центрі зайнятості тепер не зареєструє її як безробітну. Немає роботи. Немає страховки. Немає і лікування.

Неможливо жити. Неможливо померти

«Ви не можете отримати лікування. Але й померти не можете», – з гіркотою каже представник організації, яка надає допомогу з житлом біженцям з України. Допомога на поховання також була вилучена з пакету виплат для біженців з України. Невеликі муніципалітети, де розташовані центри колективного житла для біженців, опинилися у скрутному становищі. Без державного фінансування вони стикаються із фінансовим тягарем підтримки біженців, що знаходяться на утриманні. Бо що б не сталося, поховання має відбутися.

Дзвінки надходять від людей похилого віку, хворих та їхніх сімей. Декому зателефонували із Центру соціального забезпечення (ЦСЗ) і сказали забрати із закладу батька, який прикутий до ліжка, протягом п’яти днів, інакше викличуть поліцію. Як можна організувати догляд за літньою людиною в чужій країні за п’ять днів?

Хтось запитує про державну допомогу з житлом для людей з інвалідністю. Вона доступна, але лише за наявності у людини польського посвідчення. Що робити користувачу інвалідного візка, якщо він сьогодні в’їжджає до Польщі? Куди йому йти? В Україні триває активна війна, люди отримують травми, втрачають мобільність, і більше не мають близьких в Україні. Така людина повинна в’їхати до Польщі, перекласти українські медичні документи на польську мову, отримати скерування від польського лікаря до комісії з питань інвалідності та відповідну довідку. Потім вона може подати заявку на отримання державної допомоги з житлом. Ми не знаємо, що порадити людям. Де ця людина має жити, перш ніж усе це станеться?

Немає місця для людей

Уряд Польщі давно працює над зменшенням кількості центрів колективного проживання та активно підтримує біженців у ​​їхньому виїзді. Програма, яку реалізують дві польські організації: PCPM та PCK, дала результати. Багато людей виїхали із центрів, переважно ті, хто не має можливості стати самостійними. Таких людей приблизно 15 000-17 000. Деякі центри закриваються. Люди блукають по Польщі, відчайдушно шукаючи нове місце для життя. Кінцевим пунктом їхніх пошуків часто є неурядова організація.

Після зміни законодавства у Польщі, біженці з України з номером UKR PESEL більше не мають права на постійну допомогу. Ці виплати отримували люди, яким вона була потрібна для виживання – це не примха. Кожен, хто користується цими виплатами у Польщі, знає, що держава не щедро їх обдаровує. Так, наприклад, люди, які використовували ці гроші для оплати проживання у закладі проживання, наприклад, на вулиці Модлінській у Варшаві, втрачають їх, наприклад, через інвалідність або хворобу, і не можуть ходити на роботу.

Ви думаєте: якщо вони з України, то нехай повертаються додому. Але куди має повернутися людина на інвалідному візку із зони бойових дій? Як самотня людина на інвалідному візку має фізично повернутися до дому, якого немає?

Є група людей із психічними захворюваннями. До нас регулярно приходить жінка, вже знайома багатьом організаціям, яка бореться із хворобою і яка вже знищила дев’ять, можливо, десять паспортів. Вона живе на вулиці, приходить посидіти та випити чаю, особливо коли холодно. Держава може скільки завгодно позбавляти цю людину прав, але це не вирішує проблему. Вони не стають менш залежними. І на роботу також не підуть.

Діти також втрачають життя. Закон про припинення допомоги Україні був написаний та ухвалений із припущенням, що винахідливі українці несправедливо наживаються на польській гостинності. Такі люди до нас не їдуть. Люди, які до нас їдуть, ледве зводять кінці з кінцями, борються за базові потреби та гідність, і дуже часто піклуються про дітей.

Тепер ми не знаємо, що сказати матері трьох дітей з інвалідністю. За законом, мати повинна ходити на роботу. Але вона не буде – бо як може залишати дитину у підгузках та двох інших дітей вдома на цілий день?

Бувають випадки, коли мати має інвалідність і здорових дітей під опікою. ZUS (Установа соціального страхування) не знає, чи має вона право на допомогу 800+. Мати не йде на роботу.

Є також такі заклади, як будинки для людей похилого віку, які самі телефонують до центрів розміщення, шукаючи місця для перевезення пацієнта. Оскільки після зміни закону держава більше не фінансує ці будинки, люди не мають права залишатися там, хоча прикуті до ліжка і потребують догляду. Центри розміщення відмовляються приймати лежачих пацієнтів.

Інформаційний хаос

За новим законом, люди, які проживають у колективних житлових будинках, мають право на страхування. Їм потрібна лише довідка. Але немає жодних рекомендацій: чия довідка? Нам відомий випадок із Варшави: медичний центр не визнає довідку, видану мешканцям центром розміщення. Незрозуміло чому і на якій підставі. Муніципалітет також не видає довідки. Без довідок мешканці не мають доступу до медичної допомоги, хоча й мають на неї право.

Ще одна тема: сімейні асистенти для матерів, які переживають труднощі. Після зміни закону вони більше не мають на це права. Однак, чи призначати асистента, вирішує суд. Центри соціального забезпечення мають справу зі сім’єю, яка перебуває у кризовій ситуації: суд наказав призначити асистента, але система його не фінансує. То що тепер?

Ще одна тема: троє не пов’язаних між собою літніх людей разом орендують квартиру. Двом за 60 років, третьому за 80 років. У них немає довідок про інвалідність чи польської пенсії – вони справлялися разом, бо їхній статус UKR PESEL забезпечував їм страховку. Тепер єдиний варіант для них – це повернутися до колективного житлового закладу. Вони мають право на цей заклад за віком. Вони б самі впоралися, якби тільки держава не позбавила їх підтримки у вигляді доступу до страховки. Зрештою, жодне бюро зайнятості не зареєструє їх як безробітних.

Законодавці не передбачили деяких наслідків написаного ними закону – важко сказати, чи навмисно, чи свідомо вони створили величезний хаос, який шкодить людям. Громадським організаціям спочатку дали чотири дні до Нового року, щоб прокоментувати закон. Пізніше термін трохи продовжили – але про ретельний, глибокий аналіз закону, який вніс зміни приблизно до 40 інших законів, не було й мови.

Ми підняли тривогу, що потреби людей похилого віку не враховуються. Занепокоєння громадянського суспільства регулярно ігноруються. Ми не отримуємо жодних відгуків чи пояснень з приводу того, чому держава вирішує залишити певні групи українських біженців у ​​скрутному становищі. Нещодавно я почула коментар: «закони не створюються практиками».

З огляду на ці практики чи без них, в атмосфері полювання на відьом та популістського, ворожого публічного наративу, поправка до закону позбавила найбідніших українських біженців належної допомоги. Найслабші, ті, хто опинився у найскладнішому становищі, залишилися напризволяще.