Виживання стає новою формою перемоги: у військовому аспекті достатньо відмовитися від повної поразки, у політичному – підтримувати державну та соціальну згуртованість, а в економічному – вкрай важливо довести ціну, яку заплатить нападник, до неприйнятного рівня

Україна та Іран навряд чи можуть бути різними у багатьох аспектах, але обидві держави показують, що партизанська тактика може використовуватися для виснаження супротивників, які перевершують військовою могутністю. І Україна, і Іран показують, що оборонець може стратегічно втомити нападника, затягуючи військовий конфлікт, аби він став дорожчим і усі досягнення стали нелегітимними. Про це йдеться в аналітичній публікації Карла Масали, професора міжнародної політики в Університеті збройних сил Німеччини на сторінках TagesSpiegel, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Це означає, що державні суб’єкти, які зазнали нападу і матеріально поступаються нападнику, мабуть, використовують методи партизанської війни. По суті, стислий виклад роботи Мао Цзедуна «Про партизанську війну» 1937 року такий: Кінцева мета партизана — вижити, тоді як нападник має перемогти. І щоб досягти цієї мети, партизан повинен відчути ціну своїх дій, яка має вирости настільки, щоб нападник не досягнув стратегічної перемоги.

У класичній партизанській війні основною метою є збільшення вартості людських життів для нападника, щоб вони стали неприйнятними на його батьківщині. Однак у війнах проти України та Ірану ми бачимо, що питання про витрати агресора є набагато більшими.

Три напрямки дій мають вирішальне значення

В обох країнах сучасна оборона з позиції військової неповноцінності, мабуть, спрямована на те, аби заманити нападника в пастку витрат і тим самим змусити його відмовитися від воєнних дій у трьох сферах: військовій, політичній та економічній.

У воєнному аспекті ми бачимо, як Україна завдає високих людських та матеріальних втрат російським збройним силам. Понад 3000 танків і від 25 000 до 30 000 вбитих чи поранених російських солдатів на місяць — це величезна ціна, яку доводиться платити за мінімальні територіальні здобутки Росії в Україні та її нездатність завоювати Донбас протягом 12 років. Рівень втрат є також причиною того, що Росії довелося на початковому етапі відмовитися від своєї реальної стратегічної мети – завоювання Києва.

З іншого боку, Іран збільшив військові витрати США, атакувавши  їх важливі бази у Перській затоці і, ймовірно, серйозно пошкодивши або навіть повністю знищивши радари.

У політичному аспекті ми бачимо дві держави, уряди яких досі залишалися значною мірою недоторканими, незважаючи на бомбардування їхньої цивільної та військової інфраструктури, а у випадку з Іраном – незважаючи на знешкодження його верховного керівництва. Більше того, вони, як і раніше, здатні здійснювати політичний та адміністративний контроль над значною частиною своєї національної території. Здатність терпіти довше, відновлювати ресурси та зберігати політичну єдність замінює класичні ідеї вирішальних військових боїв.

Тут, безумовно, важливо звернути увагу на ту різницю, що український уряд може покладатись на підтримку українського суспільства, і це невідомо, коли йдеться про Іран. Обидві держави показали себе дуже стійкими, коли справа стосується їхнього політичного та адміністративного апарату.

Енергія стає засобом тиску

В економічній сфері реакція держав, які зазнали нападу, аналогічна. Іран створює дилему для агресора, ескалюючи конфлікт, нападаючи на нафтогазову інфраструктуру сусідніх країн і роблячи Ормузьку протоку небезпечною для проходу, аби спровокувати глобальний енергетичний шок.

Україна атакує російську нафтогазову інфраструктуру, щоб у агресора виникли проблеми із продовженням фінансування війни. Обидві війни показують, що той, хто обороняється, повинен вижити у військовому аспекті і залишатися здатним до політичних дій, аби вважатися переможцем у довгостроковій перспективі.

Таким чином, виживання стає новою формою перемоги: у військовому аспекті достатньо відмовитися від повної поразки, у політичному – підтримувати державну та соціальну згуртованість, а в економічному – вкрай важливо довести ціну, яку заплатить нападник, до неприйнятного рівня.

Тому у майбутньому захист від ситуації військової неповноцінності варто розглядати як стійкість системи, а не просто як матеріальну перевагу. Адаптація, децентралізація та наполегливість є центральними компонентами стратегії захисника.

Перехід від логіки завоювання до логіки виснаження означає, що у війні ХХІ століття фактор часу визначає перемогу та поразку. Здатність терпіти довше, відновлювати ресурси та зберігати політичну єдність замінює класичні ідеї вирішальних військових боїв. Переможе той, хто збільшить ціну війни до максимуму для супротивника та виживе.