Україна тепер дедалі частіше сприймається як прифронтова держава Європи, безперервна боротьба якої безпосередньо впливає на майбутній політичний устрій та безпеку континенту

Політичний потенціал дій України тривалий час формувався історичними наративами, через призму яких країна інтерпретується ззовні. Замість того, аби сприйматися як повністю автономний політичний актор, просторові метафори зображували Україну як щось суміжне або таке, що підлягає перетину. Такі терміни, як «прикордонна територія», «кордон», «міст», «буферна зона» і зовсім недавно «лінія фронту», сформували інтелектуальний та геополітичний словник, який використовується для опису України. Ці метафори не лише відображають географію — вони значно вплинули на те, як потенціал дій України розумівся, обмежувався чи забезпечувався у різні моменти. Про це йдеться в аналітичній публікації Георгія Касьянова, професора Університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні (Польща) та стипендіата Міждисциплінарної мережі українознавчих досліджень Франкфурт (Одер) – Берлін (KIU) на сторінках видання Центру східноєвропейських та міжнародних досліджень, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Від прикордонного регіону до буферної зони

Історично Україна часто розглядалася як прикордонна територія, яка розташована між більшими політичними та цивілізаційними утвореннями. Сам термін «Україна» зміцнював це сприйняття: він походить від слова, історично пов’язаного із прикордонними регіонами. В імперському та геополітичному мисленні такі простори рідко розглядалися як незалежні центри ухвалення політичних рішень. Натомість вони сприймалися як перехідні зони між імперіями, культурами чи сферами впливу. Таким чином, Україна розглядалася як кордон — периферійний регіон, де більші держави справляли свій вплив і виборювали контроль. Таке зображення принижувало самостійність України, перетворюючи її на майданчик для дій інших.

З цим уявленням тісно пов’язаний образ України як мосту між Сходом та Заходом. На перший погляд, ця метафора здавалася позитивною: вона передбачала, що Україна може поєднувати різні цивілізації та сприяти діалогу. Однак цей наратив також принижував автономію України — він представляв її не так як незалежного політичного актора, а як посередника між більшими геополітичними утвореннями. Аналогічно, у західному стратегічному мисленні Україна часто зображувалася як буфер між Росією та Європою. Хоча ця концепція визнавала стратегічну важливість України, вона зміцнювала уявлення про те, що основна функція країни полягає у поглинанні напруженості між державами, що конкурують, а не в самостійному формуванні регіональної динаміки.

Ці концептуальні рамки суттєво вплинули на те, як Україна сприймалася у європейському і трансатлантичному стратегічному мисленні після розпаду Радянського Союзу. Протягом 1990-х та початку 2000-х років Україна залишалася значною мірою периферійним питанням у рамках європейської великої стратегії. Західні політики віддавали пріоритет стабілізації та інтеграції центральноєвропейських держав до таких інституцій, як НАТО та ЄС, часто розглядаючи Україну як частину пострадянської сірої зони. Хоча незалежність України офіційно визнано, країна рідко розглядалася як вирішальний гравець, здатний формувати загальний регіональний порядок. Натомість її часто інтерпретували через звичну призму її геополітичної буферної функції між Росією та Заходом.

Ці концептуальні рамки суттєво вплинули на сприйняття України у європейському і трансатлантичному стратегічному мисленні після розпаду Радянського Союзу. На початку 2000-х років це сприйняття почало змінюватися, особливо після Помаранчевої революції. Масова мобілізація після президентських виборів в Україні 2004 року виявила політично активне суспільство, яке здатне впливати на напрямок розвитку держави. У той же час революція оголила розрив між російським і західним баченням пострадянського простору. Для Москви Україна залишалася частиною політичної та культурної сфери, що історично склалася. Але багато європейських спостерігачів дедалі частіше розглядали Україну як суверенного гравця, а не як задній двір Росії. Таким чином, Помаранчева революція ознаменувала собою перший етап, коли Україна кинула виклик наративу пасивності, який тривалий час визначав її міжнародний стан.

Нова прифронтова держава Європи

У 2014 році протести на Євромайдані, анексія Криму та окупація Донбасу стали вирішальним поворотним моментом. Ці події фактично поклали край періоду стратегічної невизначеності, який характеризував геополітичну орієнтацію України з моменту її незалежності. Дії Росії продемонстрували, що статус України як буферної зони більше не є життєздатним. Натомість Україна стала центральною ареною протистояння між конкуруючими уявленнями про європейський порядок. Метафора України як прифронтової держави замінила колишні уявлення про прикордонний регіон чи буферну країну. Україна перестала бути просто затиснутою між геополітичними блоками — вона стала активним місцем опору та політичного конфлікту.

Зміна міжнародної ролі України стала ще очевиднішою після російського вторгнення у 2022 році. Деякі спостерігачі передбачали швидкий крах України — ґрунтуючись на знайомому уявленні про державну нестабільність. У наративі про «державу, що не відбулася», Україна зображалася як політично роздроблена, інституційно слабка і нездатна до ефективного опору. Однак перебіг війни докорінно поставив під сумнів ці припущення. Боєздатність України, безпрецедентна роль громадянського суспільства та постійна міжнародна дипломатична взаємодія продемонстрували стійкість, яка суперечила попереднім уявленням про структурну слабкість — уявленням, які часто ґрунтуються на історичних стереотипах.

Цей досвід сприяв переосмисленню ролі України у міжнародній системі — від пасивного об’єкта геополітичної конкуренції до активного учасника, який формує регіональну та глобальну динаміку. Політичне керівництво України, громадянське суспільство та армія мобілізували міжнародну підтримку, переосмислили європейські дебати з питань безпеки та сформулювали наратив, у якому Україна перебуває на передовій, захищаючи принципи суверенітету і територіальної цілісності.

Парадоксально, але російське вторгнення прискорило політичне та історичне переосмислення України. Країна більше не сприймається через традиційні метафори прикордонної або буферної зони. Україна дедалі частіше сприймається як прифронтова держава Європи, безперервна боротьба якої безпосередньо впливає на майбутній політичний устрій та безпеку континенту. Війна також змінила підхід України до формування власного історичного наративу. У ньому наголошується на наступності з європейськими політичними традиціями і такими темами, як опір, суверенітет та демократичне самовизначення.

На шляху до нової наративної моделі?

Еволюція цих наративів показує, що здатність України до дій завжди була тісно пов’язана з інтерпретаційними рамками, у межах яких розумілась роль країни. Метафори, такі як прикордонна зона, міст і буфер, колись обмежували політичну суб’єктність України, відводячи їй підпорядковане геополітичне становище. Проте історичні події, зокрема революції 2004 і 2014 років, а також війна проти Росії поступово підірвали ці рамки. Наразі ведеться робота над створенням нової наративної моделі, яка визнає Україну активним учасником формування європейської архітектури безпеки.