Двічі на рік лікарі з усього світу приїжджають до Львова, аби підтримати своїх українських колег у проведенні операцій на обличчі важко поранених солдатів та мирних мешканців у рамках проекту «Обличчям до обличчя», який запустили у 2022 році за підтримки Американської академії пластичної та реконструктивної хірургії у партнерстві з українсько-американською ініціативою «Разом для України»

Євген Зінченко давно мав опинитися в операційній. Він уже годину сидить на каталці у коридорі військового шпиталю у Львові, і з кожною хвилиною його надія на те, що все буде гаразд, зростає. Зінченку 32 роки; на ньому чорна спідня білизна, більше нічого. Товсті шрами тягнуться від лівої стопи нагору по всій нозі до шиї. Він дивиться у підлогу лікарняного коридору. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання Frankfurter Allgemeine Zeitung, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Я не боюся операції!», – оптимістично заявив він напередодні увечері.

Це його п’ята операція за два роки. Йому робили операції на нозі та плечі у різних лікарнях. Незважаючи на це, він ще трохи тягне ліву ногу. Його рука та передпліччя теж не повністю рухливі.

«Але це нічого», – каже Зінченко.

Сьогодні вся увага прикута до його обличчя. І для нього це, безумовно, найважливіша операція.

Віталій Панченко – головний хірург Львівського військового шпиталю. Йому 36 років, він фахівець із реконструкції носа. Він уже дев’ять разів побував на фронті, надаючи першу допомогу пораненим. Там, за його словами, йдеться про виживання. Але що довше триває війна, то більше є потреба у реконструкції обличчя.

Для поранених це дуже важливо. Обличчя визначає перше враження про людину, подобається вона вам чи ви вважаєте за краще триматися від неї на відстані. Багато постраждалих замикаються в собі через понівечені обличчя; вони стають ізольованими. Деякі вчиняють самогубства.

Уламок пошкодив лицьовий нерв Євгена Зінченка. З того часу в нього обвисла ліва щока і куточок рота. Коли він жує, то прикушує шкіру; коли п’є, то не може нормально закрити рот. Він не може закрити ліву повіку.

Його паралізоване обличчя лякає оточуючих. Деякі дивляться на нього або відвертаються. Діти вказують на нього пальцем і втікають. Він знає товаришів, дружини яких покинули їх, тому що більше не могли переносити цей вигляд. Його дружина підтримує його; у них є півторарічний син.

«Моє найбільше бажання – знову мати можливість дивитися на неї з добротою», – зауважує Зінченко.

Двічі на рік лікарі з усього світу приїжджають до Львова, аби підтримати Віталія Панченка та його колег у проведенні операцій на обличчі важко поранених солдатів та мирних мешканців. Цей проект допомоги, який отримав назву «Обличчям до обличчя» запустили у 2022 році за підтримки Американської академії пластичної та реконструктивної хірургії у партнерстві з українсько-американською ініціативою «Разом для України».

Наразі міжнародну місію очолює Григорій Машкевич, 49-річний пластичний хірург та фахівець з реконструкції обличчя, який працює у Нью-Йорку та уже п’ять разів проводив операції у Львові.

«Моя головна мотивація – гуманітарна. Я хочу використати свій досвід, аби допомогти жертвам цієї війни», – наголошує Машкевич.

Він народився в Україні, але згодом переїхав із батьками до США. Він вивчав медицину і зараз є співвласником клініки пластичної та реконструктивної хірургії обличчя.

«Частину свого дитинства я провів у Львові. Повернення через стільки років, безперечно, має для мене особливе значення», – запевняє Машкевич.

Наприкінці березня 2026 року Машкевич та близько десятка лікарів і хірургів зі США, Канади, Швеції та Австралії приїхали до військового шпиталю у Львові. У всіх із собою було по дві великі валізи — одна для особистих речей, інша, набита приладдям: скальпелями, компресами, шовним матеріалом, дренажними системами, шприцами та великою кількістю захисного одягу.

Понад 100 поранених подали заявки на участь у березневій місії. Було прийнято лише 36 осіб, переважно солдатів, але також і мирних жителів, які постраждали внаслідок повітряних атак. Їх тіла страшенно понівечені: роздроблені носи, зламані щелепи, відсутні очі, відірвані вуха, вм’ятини на черепі, роздроблені вилиці.

Більшість із них прийшли до клініки із членами сім’ї. І всі вони сповнені надії. Один за одним пацієнти знайомляться з лікарями, що знову прибули на першому поверсі, де їх медичні карти вже підготовлені і розкладені на трьох столах. Початковий відбір по відеозв’язку ґрунтувався на складності травми і наскільки своєчасно необхідне хірургічне втручання.

«Тепер ми хочемо з’ясувати, чого хоче кожен пацієнт і як ми можемо якнайкраще цього досягти», – каже Машкевич.

Євген Зінченко — один із перших трьох пацієнтів. Він сідає за середній стіл та розповідає свою історію.

Коли Росія напала на Україну у лютому 2022 року, Зінченко був у Польщі. Він працював на меблевій фабриці і рідко бував удома. Але після нападу одразу ж вирушив у дорогу. Його батьки та дружина живуть у Запоріжжі. Він давно їх не бачив, але одразу ж записався до армії.

«Для мене все було зрозуміло. Хто, якщо не я, повинен захищати мою країну та мою родину?», – риторично запитує Зінченко.

Його скерували до штурмової бригади на півдні України, між містами Нікополь та Херсон. Їхнім завданням було забезпечення шляхів евакуації для цивільного населення. Протягом наступних півтора року він залишався цій ділянці фронту, захищаючи його від російських атак. За цей час у нього жодного разу не було відпустки.

Зранку 9 листопада 2023 року Зінченко потрапив під обстріл російських безпілотників, але товариші врятували його, підтримували у свідомості та доставили до медичного пункту. Дорога до лікарні забрала цілий день. Там він пролежав у комі 15 днів.

Його тіло було вкрите бинтами. Він мав множинні травми лівого боку тіла: стопа і нога, плече, рука, шия і горло. Він більше не міг рухати лівою стороною обличчя. Діагноз – параліч лицьового нерва. Він спитав про своїх товаришів. Йому сказали, що семеро людей отримали поранення. Один помер дорогою до лікарні.

Машкевич обмацав обличчя Зінченка. Він попросив його відкрити і закрити щелепу і поворухнути лівим оком. За словами лікаря, для реконструкції нерва вже надто пізно. Аби був хоч якийсь шанс на успіх, операцію варто провести протягом кількох місяців.

«Нерв відмер, але пересадка м’яза була б варіантом. Це передбачає взяття тканини зі стегна та її пересадку на обличчя», – пояснив Машкевич.

Ще один лікар, який бере участь у міжнародній місії, — Райан Вінтерс, фахівець із реконструкції обличчя з Австралії. Зазвичай він лікує жертв нещасних випадків, злочинів та спроб самогубства, а також онкологічних хворих. Він рідко стикається із випадками, коли, наприклад, одночасно відсутні щелепа, ніс та око.

Вінтерс десять років відпрацював в організації «Лікарі без кордонів» і тепер хоче поділитись своїми знаннями в Україні. Він каже, що в Австралії мало уваги приділяється війні в Україні.

«Але мені подобається ця країна, у нас тут чудова команда, і люди дуже вдячні. Потреба допомоги величезна. Крім зовнішнього вигляду, багато пацієнтів також мають труднощі із диханням, жуванням і ковтанням», – повідомляє Вінтерс.

Наступного ранку операційна на сьомому поверсі повністю зайнята. На підлозі лежать відкриті шухляди з усім необхідним обладнанням.

«Давайте почнемо, у нас попереду багато роботи», – підбадьорює команду Машкевич.

Райан Вінтерс дивиться на рентгенівський знімок свого першого випадку.

«Куля застрягла тут. Ми закриємо отвір у правій щелепі, через який вона увійшла», – кажен він.

У сусідній кімнаті у пацієнта беруть фрагмент кульшової кістки для формування нової щелепи. Його організм відкинув встановлений титановий імплант. На жаль, таке трапляється. Навіть імплантована кістка із власного тіла пацієнта іноді розсмоктується, що потребує повторної операції.

Невдовзі після полудня нарешті настала черга Євгена Зінченка. У коридорі Машкевич наголошує на місцях розрізів на обличчі Зінченка жирним олівцем. Використовуючи лінійку, він вимірює відстані та малює прямокутник приблизно 20 на 14 сантиметрів на лівому стегні Зінченка. Звідси буде взято тканину для стабілізації лівого боку його обличчя.

«Якщо все пройде добре, то Зінченко знову зможе сміятися, коли стисне зуби», – вважає Машкевич.

Але зараз Зінченко дуже нервує. Очікування позначилося на ньому, і він майже відчуває полегшення, коли анестезіолог одягає йому на рот та ніс пластикову маску. Він спатиме шість годин, поки хірурги працюватимуть над його обличчям.

Нині над ним працюють дві бригади, кожна з яких складається з одного українського та одного запрошеного хірурга. Команда Беїна робить перший розріз, тоді як Машкевич і Панченко мають у своєму розпорядженні скальпель перед лівим вухом Зінченка. На стіні висить фотографія пацієнта, яка демонструє параліч лицьового нерва. З Bluetooth-колонки на підвіконні грає електротранс-музика із плейлиста Машкевича, зібраного в операційній. Іноді музику заглушають вказівки хірурга; пульс Зінченка монотонно подає звуковий сигнал. Він залишається стабільним лише на рівні 85.

Приблизно через годину тканина ноги виявляється у ниркоподібній чашці. Машкевич обрізає її так, аби можна було її прикріпити до верхньої та нижньої губ, а також до області над та під вухом. Потім, використовуючи довгий шпатель, він піднімає шкіру щоки, аби вставити і перев’язати смужку тканини. Команда працює із граничною концентрацією. Будь-яка помилка може мати видимі наслідки для пацієнта. Після того, як Машкевич зашиває рану на вусі, його колега, офтальмолог Параг Ганді бере справу у свої руки. Він робить розріз на повіках Зінченка.

«Він може відкрити повіку, але не може закрити її через мертвий нерв», — пояснив Ганді.

Досі Зінченку доводилося відкривати повіку вручну, але коли він лягав, то вона зазвичай відкривалася знову, і око пересихало. Золотий імплант призначений для запобігання цьому. Він буде важчим, і Зінченко зможе закривати його рухом голови.

Ганді родом із Балтімора і бере участь у програмі «Обличчям до обличчя» вже вчетверте.

«Кількість травм очей тут величезна, — каже він. — Практично кожен випадок тяжкий, а численні травми обличчя роблять складні процедури».

На цей раз йому належить встановити або замінити близько дюжини імплантатів на віки.

Матеріал – золото чи титан – надається виробниками безкоштовно, оскільки вся місія залежить від пожертв, тому Ганді має уважно стежити за імплантатами.

«Для мене дуже важливо бути тут. Сподіваюся, мій досвід допоможе змінити ситуацію на краще. Кілька разів на рік я вирушаю до гуманітарних місій по всьому світу. Сподіваюся, мій досвід допоможе змінити ситуацію на краще», – запевняє Ганді.

Декількома швами він зашиває повіку Зінченка. Потім усі відступають на крок назад. Машкевич фотографує прооперовану особу на свій смартфон і показує знімок групі. Ліва повіка більше не опускається.

«Це величезне покращення для нього, – стверджує Машкевич.

На моніторі пульс Зінщенка тепер показує 65. Здається, його організм також задоволений результатом.

Досі всі місії пластичних хірургів проходили у Львові. Місто знаходиться лише за 50 кілометрів від польського кордону і вважається безпечнішим, ніж Київ, який Росія обстрілює майже щодня. У жовтні 2025 року, після величезної повітряної атаки на Львівську область, кілька лікарів та медсестер відмовились приїхати. Проте місія відбулася.

На цей раз теж часто чути сирени повітряної тривоги. Багато людей не звертають на них уваги, але в другій половині дня ситуація раптово загострюється. Російський безпілотник «Шахед» падає в центрі Львова в годину пік на жвавій транспортній розв’язці. Медсестра, почувши шум двигуна, знімає падаючий безпілотник на свій смартфон з вікна операційної. Вони лише ненадовго переривають свою роботу. У них лише п’ять днів на 36 операцій, дві з яких триватимуть понад 10 годин.

У цей момент Євген Зінченко повертається до своєї лікарняної палати. Його голова ще перев’язана, але він уже впізнає зображення на своєму смартфоні. Операція проведена успішно. Але доки він не побачить себе, то не повірить. І взагалі, ліве стегно страшенно болить у місці свіжої рани.

Чи зможу я знову ходити? – запитує він.

«Не хвилюйтеся, все загоїться», — відповідає Машкевич.

Наступного ранку, під час обходу лікарів, пов’язку з голови знімають. Зінченко підводиться і дивиться у дзеркало. Його обличчя ще сильно набрякло, але рот прямий, а щоки симетричні. Він обережно обмацує щоку та ніс руками і намагається посміхнутися. Це його перша посмішка за 2,5 роки.