Хоча судово-медичні експерти в Одесі змогли ідентифікувати понад 3000 загиблих українських солдатів, у 49 випадках родичів знайти не вдалося

На промисловому майданчику на чорноморському узбережжі в Одесі група експертів-криміналістів працює над ідентифікацією рештків полеглих українських солдатів. Ніде людських жертв цієї війни не видно так явно, як тут. Небіжчик на ношах виглядає як мумія – темно-коричнева, огрубіла шкіра, запалі очі, зуби, що стирчать. На підборідді ще видно рудувато-коричневу бороду. У лівому плечі зяє діра, що утворилася від відрізання кістки, випиляної експертами-криміналістами. Поруч із тілом, у білому мішку для трупів, лежать брудна, вирвана камуфляжна форма та електронний годинник. У повітрі витає їдкий запах смерті та розкладання. Про це йдеться у спецрепортажі швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Невідомо, коли тіло безіменного солдата витягли з поля бою. Росія передала його у вересні 2025 року разом із сотнями інших полеглих солдатів.

«Важкі поранення ніг та численні осколкові рани вказують на те, що він загинув від міни», — повідомляє судовий патологоанатом Олександр Янчуков, очі якого сповнені смутку, коли він дивиться на тіло.

Потім тіло виносять на ношах із білого намету, де розташовані кілька столів для розтину. Чоловіки в білих комбінезонах піднімають його в залізничний вагон, що стоїть поруч, де вже складено сотні мішків для трупів. Загалом 2300 загиблих українців очікують упізнання — і свого останнього притулку — у рефрижераторному товарному поїзді.

Не всіх українців, які загинули на полі бою, вдається знайти негайно. Деякі залишаються на передовій тижнями чи місяцями, доки їх не заберуть російські окупанти. За офіційними даними, понад 90 000 українців вважаються зниклими безвісти. Серед них мирні жителі, які мешкають на окупованих територіях, а також солдати, які перебувають у полоні. Але більшість зниклих безвісти вже мертва – і їхні сім’ї не мають жодної впевненості у місцезнаходженні своїх близьких.

«Ми втрачаємо ціле покоління»

Місія Олександра Янчукова та кількох десятків інших судово-медичних експертів – змінити це. У квітні 2025 року вони розгорнули імпровізовану польову лабораторію на промисловому майданчику в Одесі, розташовану між залізничними коліями: білі намети з рядами столів для розтину, де вони оглядають тіла загиблих солдатів та беруть зразки ДНК. Оскільки у вагонах поїздів більше немає місця, довелося закупити рефрижераторні контейнери, до яких тепер складено ще більше мішків із тілами.

Навряд чи десь ще в Україні людські жертви цієї війни видно так наочно, як у одеському траурному поїзді – тут загиблі – це не просто цифри у списку. Кожен мішок із тілом символізує обірване життя, скорботну сім’ю, розбиті мрії.

«Це моя робота, але я все одно щодня відчуваю величезний біль, коли бачу полеглих героїв. Ми втрачаємо ціле покоління. У той же час жорстокість бойових дій очевидна по трупах. Деякі із загиблих ледве впізнавані як люди; від деяких залишилися лише кінцівки. Згодом до цього запаху звикаєш. Тільки коли я сідаю в машину ввечері, запах починає мене турбувати, він в’їдається в одяг», – каже Янчуков.

Дитячі малюнки та любовні листи

Згідно із міжнародним правом, воюючі сторони зобов’язані повертати загиблих ворожих солдатів на батьківщину. Росія почала переправляти окремі тіла в Україну лише у 2024 році. Потім навесні 2025 року відбулися мирні переговори в Стамбулі. Хоча мирної угоди не було досягнуто, Москва та Україна домовилися про обмін військовополоненими та полеглими солдатами. З того часу Росія щомісяця повертає до України близько 1000 тіл. Більшість із них вирушає до Одеського скорботного поїзда.

Ідентифікація тіл – це нескінченна робота, яка доводить відповідальних за це до межі вигоряння.

«Жоден із судово-медичних інститутів України не був готовий до цього», — каже Тетяна Папіш, керівниця регіонального судово-медичного відділу.

З філерами для губ, накладними віями та високими підборами ця блондинка виглядає недоречно в цьому застарілому приміщенні із катафалком. І все-таки саме вона у 2025 році організувала польову лабораторію в Одесі. Папіш працює судово-медичним експертом уже 18 років.

«Сьогодні я керівниця та експерт-криміналіст, а також психолог-консультант для своєї команди», – наголошує вона.

На своєму смартфоні вона показує фотографію дитячого малюнка, знайденого у нагрудній кишені загиблого солдата.

«Мамо, тату, я вас люблю»,– написано на звороті світлини.

Експерти-криміналісти часто знаходять листи від дружин або сімейні фотографії.

Пошук родичів

Кістки, зуби чи хрящі, які експерти-криміналісти витягують із тіл на промисловому об’єкті в Одесі, доставляються до криміналістичної лабораторії для створення ДНК-профілю. Це тривалий процес.

«Залежно від якості зразка, ідентифікація може тривати від одного до восьми місяців. Навіть найдрібніші домішки можуть настільки спотворити результат, що експертам доведеться починати все спочатку», – пояснює Руслан Кривда, керівник відділу генетичного тестування.

Проблема ускладнюється тим, що іноді в одному мішку для трупів знаходять останки кількох людей. Він згадує випадок, коли росіяни передали частини тіл восьми людей в одному мішку. Тож для отримання остаточного результату завжди необхідно аналізувати кілька зразків кожного тіла.

Після створення ДНК-профілю судово-медичні експерти завантажують його до національної генетичної бази даних. Там вони шукають збігу зі зразками, наданими прямими родичами зниклих безвісти солдатів. Україна співпрацює у цьому процесі з Міжнародною комісією щодо зниклих безвісти, яка забезпечує можливість українським біженцям за кордоном також завантажувати свої ДНК-профілі до бази даних для пошуку своїх родичів. Якщо збіг знайдено, то влада може передати тіло сім’ї.

49 загиблих без імен

«Наша робота сумна, але важлива. Ми маємо повернути загиблим їхні імена. Це має і практичні причини: тільки після того, як особистість зниклої безвісти людини буде встановлена, її родичі мають право на пенсію або фінансову компенсацію від держави. Але, передусім, йдеться про те, щоб дати сім’ям ясність і повернути гідність загиблим», — вважає Ірина Ланцман, фахівець із молекулярної генетики у польовій лабораторії.

Це не завжди вдається. Хоча судово-медичні експерти в Одесі змогли ідентифікувати понад 3000 загиблих українських солдатів, у 49 випадках родичів знайти не вдалося. Тому їх довелося поховати безіменними, допоки колись не з’явиться збіг у національній базі даних.