Лінія фронту перестає бути головним об’єктом боротьби, щойно вона стає проникною або розтягується вглиб на 12 кілометрів. Обидві сторони фактично змагаються за ширину й глибину спірної зони — території, на яку претендує одна сторона, а інша заперечує це право ціною значних втрат; при цьому розміри цієї зони змінюються залежно як від оперативних можливостей (доступу, спостереження, зв’язку, дій), так і від рішучості воюючих сторін продовжувати боротьбу

5 січня 2025 року мій добровольчий підрозділ, прикомандирований до 23-го батальйону спеціального призначення Президентської бригади ЗСУ, увійшов у лісосмугу завдовжки один кілометр під назвою «Чай». Вона розташована на околиці села Котлине, за кілька кілометрів на захід від Покровська. Нашим завданням було зайняти позицію, статус якої на карті DeepState протягом п’яти днів поступово виходив із «сірої зони». Про це йдеться в аналітичній статті Едуарда Моріна, французького письменника і ветерана, який у 2024–2025 роках служив у складі міжнародного добровольчого підрозділу при українському батальйоні спеціального призначення поблизу Покровська, на сторінках War on the Rocks, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

На карті DeepState різні кольори відображають оперативну обстановку: червоним позначено території, контрольовані агресором, тоді як зелений або синій кольори вказують на землі, які успішно утримуються чи були відбиті українською армією. «Сіра зона» — це проміжний простір невизначеності, де контроль над місцевістю ще не встановлено остаточно; назвімо це зоною боїв. На тому етапі війни ця зона залишалася досить вузькою — щонайбільше один-два кілометри, — проте ситуація стрімко змінювалася. Адже безпілотники додавали новий вимір, створюючи оперативну глибину та забезпечуючи прозорість бойової обстановки, водночас вносячи елемент непередбачуваності у маневри військ.

Росіяни вже зайняли цю лісосмугу, ведучи бій за великий прямокутний відкритий окоп, який розташовувався там, ніби «пригвинчений» до дерев, але не отримуючи від них жодного захисту. Як і лісосмугу «Чай», командування назвало цей окоп «Омар»: він мав 80 метрів завдовжки й 30 метрів завширшки, був влаштований у формі зиґзаґів із кроком у два-три метри та обладнаний кількома бліндажами й дерев’яними амбразурами. Після того як роти розмістили в цьому окопі перші групи солдатів і одразу ж зазнали величезних втрат, викликали нас. Наші перші вісім бійців зайняли позицію, але вибули зі строю менш ніж за добу. Наступні четверо протрималися менше ніж 10 хвилин.

За кількасот метрів звідти, у лісосмузі, була прихована друга позиція під назвою «Краб». Вона складалася лише з двох облаштованих у підліску стрілецьких осередків, у кожному з яких перебувало по троє стрільців. Бійці підтримували зв’язок між позиціями за допомогою двох радіостанцій, а для доставки боєприпасів чи води використовували стаціонарний дрон. «Краб» вистояв протягом 10 днів під час того самого російського штурму: бійці завдали ворогу численних втрат і скували його дії, тоді як дрони й артилерія завдавали ударів по окупантах, коли ті намагалися просунутися від «Чаю» у напрямку «Омара». Цей контраст між бойовими умовами на позиціях «Омар» і «Краб» дав мені важливий урок.

Поява розвідувальних та ударних дронів створила нові умови високоінтенсивної війни: бойові дії настільки насичені засобами спостереження, що виявлення супротивником стає смертельнішим за його вогневу перевагу. У районі Котлиного наша позиція «Краб» встояла завдяки тому, що ми її заглибили у землю, замаскували та накрили зверху. Окоп «Омар» зазнав невдачі, оскільки виявився вразливим до загрози, до якої не був пристосований: атаки з повітря, яка посилювалася тим фактом, що ворог заздалегідь знав його розташування.

Сучасне поле бою має кілька «вертикальних» рівнів, і окоп є лише пережитком верхнього рівня — поверхні землі, — якщо тільки він не слугує водночас входом до рівня, який розташований нижче. Цей випадок не дає вичерпних пояснень, не формує готової доктрини й не пропонує бездоганної тактичної схеми, вільної від критики. Утім, я не можу не робити висновків із такого бінарного — і майже карикатурного — досвіду, яким є це зіткнення двох моделей.

Чотири сфери, чотири завдання

У сучасній війні високої інтенсивності з використанням новітніх технологій виокремлюють чотири рівні поля бою. Два з них належать до повітряної сфери: «суперповітряний» рівень, де діють далекобійні безпілотники, балістичні ракети й авіація, та «субповітряний» — низький, насичений дешевими FPV-дронами (керованими від першої особи) шар, що перебуває у безпосередньому контакті з поверхнею (ціллю типу «повітря — земля»). Далі логічно йде поверхня — власне місце ведення наземного бою. Зауважмо: наземний бій більше не підпорядковується традиційним правилам. Візьмімо, наприклад, бронетехніку: вражає не стільки кількість знищених машин, скільки системний характер їхнього знищення та короткий «життєвий цикл», який унеможливлює тривале утримання танками позицій на відкритій місцевості.

Врешті-решт, неможливо ігнорувати й життєво важливу роль підземного простору. Якщо «субповітряний» рівень визначається близькістю до поверхні згори, то підземний — глибиною залягання: це тунелі, бліндажі, криті ходи сполучення та підвали, які перетворені на командні пункти. Фактично, це перетворилося на поле битви, де дрони намагаються проникнути дедалі глибше у піхотні «щурячі нори», долаючи укриття та полюючи на ворожих операторів під землею.

Окоп належить до поверхні — найтоншого й найбільш вразливого з чотирьох рівнів, — але водночас може слугувати входом у глибину. Окоп, який існує сам по собі, — це мішень. Окоп, спроєктований як вхід до мережі підземних ходів, — це лише перший метр значно масштабнішої позиції. Утім, він усе одно має недолік: позначає точку входу, яку може уразити керована плануюча авіабомба. Схоже, що у війні високої інтенсивності будь-яка позиція, про яку ворог знає заздалегідь, стає серйозною вразливістю. Це змінює підходи до інженерного облаштування та вимоги до навичок особового складу малих підрозділів.

Найціннішими інструментами піхотинця на Донбасі залишаються саперна лопата та кайло. Подібно до оператора безпілотника, який перебуває в укритті під землею у перервах між виходами на поверхню для запуску та керування апаратом, піхотинець також змушений ховатися під землею в паузах між діями на поверхні. З тактичного погляду, бойове завдання для обох визначається чотирма діями: дістатися до місця, вести спостереження, підтримувати зв’язок і діяти. Саме це дозволяє українському партизанському руху — попри тиск російської «машини війни» — зберігати присутність у спірній зоні та продовжувати боротьбу за неї, а подекуди й повертати контроль над територією.

Щонайменше це означає продовжувати боротьбу за територію шляхом доступу до неї, спостереження, зв’язку та дій у її межах. Ці чотири дії стосуються всіх сфер: повітряного простору над поверхнею, приземного шару повітря, самої поверхні та підземного простору, причому для кожної з них використовуються різні засоби. Для піхоти доступ означає зайняття позиції, що завжди пов’язане з високим ризиком, а евакуація іноді стає неможливою. Звідси й величезне значення засобів прикриття — чи то електромагнітних, чи наземних (як-от протидронові сітки над дорогами), або підземних. Необхідним є захисний шар — буферна зона — між підрозділом (що маневрує або займає позицію) і приземним повітряним простором. Сапери можуть розширити сферу своєї діяльності, включивши до неї заходи зі створення такої буферної зони між військами та приземним повітряним простором.

Теза про те, що насиченість дронами робить маскування й розосередження вирішальними факторами, а зосереджені стаціонарні позиції — вразливими до знищення, не є новою. Легко уявити ситуацію, коли одна укріплена позиція вистояла протягом 10 днів під час штурму, який знищив іншу позицію за кількасот метрів від неї, — просто тому, що остання виявила себе перед дронами. Те, що контраст між сценаріями «Омар» і «Краб» демонструє на рівні окремої лісосмуги, аналітики вже фіксують у масштабах усього фронту (як з російського, так і з українського боку), обґрунтовуючи необхідність розосередженого розміщення особового складу та використання прихованих модульних оборонних позицій.

Протиставлення цих двох архетипів — «Краб» і «Омар» — ілюструє потребу у зміні тактики через насиченість приземного повітряного простору дронами. Ефективність сценарію «Краб» додатково пояснюється трьома чинниками: захистом, маскуванням і ефектом несподіванки; їх поєднання дозволило зберегти ініціативу. Позиція, яка вціліла, мала елементарні, імпровізовані укриття: нори, термонакидки, глушники на зброї, а також залишалася невідомою для ворога до моменту виявлення.

Прихований від погляду з неба підрозділ «Краб» завдавав ударів по тилах російських збройних сил, що маневрували, і вів боротьбу за територію, яку ворог уже вважав (або оголошував) своєю. DeepState на той момент уже позначив цю територію як захоплену Росією. 2 січня 2025 року за координатами системи MGRS 37UCP5718644696 — на південний схід від Котлиного та на захід від Піщаного — червона стрілка позначала просування російських військ уздовж лісосмуги «Чай», де розташовувалися позиції «Омар» і «Краб». Позиція «Омар» містилася у північній частині лісосмуги, а «Краб» — у її південній третині. Завдяки можливості діяти в межах цієї ділянки місцевості, група «Краб» із шести бійців могла висуватися до місця розгортання ворога, вести спостереження, передавати інформацію та викликати нищівний вогонь, стримуючи просування супротивника, доки артилерія й безпілотники завдавали ударів по цілі.

Залишкова присутність

Якщо статична оборона наземних об’єктів, відомих ворогу, зазнає невдачі, на зміну їй приходить не відступ, а інший критерій успіху. Назвімо це «залишковою присутністю»: здатність збройних сил — хоч би якими малими й розосередженими вони були (у повітрі, на поверхні чи під землею), — утримувати плацдарм на спірній або навіть окупованій ворогом території достатньо довго, аби мати змогу дістатися туди, вести спостереження, підтримувати зв’язок і діяти безпосередньо на місці.

Жодна з цих чотирьох дій не вимагає встановлення прапора на захопленій ділянці. Для цього потрібні: група з двох-трьох бійців, яка здатна пересуватися, ховатися й вести бій без опори на масовані сили; бронетехніка, яка використовується ощадливо — лише для закидання, евакуації або тактики «вдарив-утік», а не для статичної оборони; та командний пункт, здатний бачити те саме зображення із дронів, що й передові групи, координувати вогонь і обмінюватися інформацією в реальному часі.

Саме цей командний пункт є ключовою ланкою всієї системи. Під час боїв біля Котлиного вціліли ті підрозділи, командири яких могли бачити зображення із дронів і оперативно взаємодіяти з ними — до того, як ворожі дрони встигали їх знищити. Централізована, жорстка система зв’язку, яка побудована за принципом двосторонньої лінії «штаб — рота» без каналів комунікації між самими ротами, призводить до ізоляції, а згодом — до знищення або навіть до вогню по своїх. Якісна оборона залежить від колективного розуміння ситуації: спільного бачення, на основі якого ухвалюються рішення та здійснюється вплив на ворога. Без такого перетворення дій на результат залишається не оборона, а лише виснажливий опір.

Залишкова присутність за своєю суттю є гнучкою та ситуативною — подібно до партизанського опору слабшого сильнішому в умовах сучасної війни з використанням новітніх технологій. Командні пункти, колись облаштовані для старої «третьої лінії» оборони, тепер перетворилися на передові пункти керування дронами; розширення зони бойових дій значною мірою спирається на цей спадок імпровізованих споруд, адаптованих відповідно до просування ворога, а також до завдань і можливостей, які виникають безпосередньо на полі бою в межах концепції залишкової присутності.

Зона бойових дій — це глибина лінії фронту

Можна висунути заперечення. По-перше, концепція оборони, яка ґрунтується на уникненні ворожого вогню, нібито свідчить про налаштованість на відступ; мовляв, немає доказів того, що сили опору здатні втримати оборонну позицію, якщо зосереджуються на маскуванні, а не на утриманні території. Але чи є інший вибір? Україна не має таких демографічних ресурсів, як Росія, для фронтальної, симетричної та дороговартісної відповіді. «Нестандартні рішення» Головнокомандувача Збройних сил України генерала Олександра Сирського у січні 2025 року — а саме оборона за будь-яку ціну, причому ціну найвищу, — дозволили стримати удар і створити передумови для подальшого відновлення стратегічної ініціативи.

За цими нестандартними рішеннями не стояло чіткої доктрини — лише нагальна потреба діяти негайно: мобілізовували всіх, хто був під рукою, а імпровізовані заходи вживали вже постфактум, а не заздалегідь. Командири залучали до оборони персонал, не призначений для бойових дій, кидали оборонців у штурми й наказували утримувати позиції, що не піддавалися обороні, попри будь-які втрати. Виявлений у такий спосіб «позиційний рефлекс» не був пережитком минулого: він був цілком живим явищем у самій системі командування станом на січень 2025 року.

У жодному зі звітів не уточнюється, у чому саме полягали ці рішення — це з’ясувалося лише згодом, коли їх почали трактувати як розширення автономії командирів бригад і батальйонів, нарощування спроможностей у сфері застосування безпілотників та перехід до активнішої оборони, що передбачала пряме протистояння спробам ворога проникнути на наші позиції. На практиці ж командири залучали до утримання позицій будь-який наявний особовий склад, не задіяний у бойових діях, — навіть авіамеханіків чи кухарів.

Ці «рішення» призвели до відчуття величезного виснаження військ, але водночас сформували прагнення оборонятися ефективніше — з меншими втратами для себе й більшими для ворога, у дусі «незламності», уникаючи при цьому появи там, де ворог очікує на вас, і не підставляючись під удари дронів заради простого утримання території. Свідченням цього зрушення стало створення в Україні численних полків безпілотних систем. Так, у березні 2025 року 23-й батальйон спеціального призначення увійшов до складу 427-го полку безпілотних систем (відомого як «Рарог») як другий батальйон.

Після цього відбувся короткий, але багатообіцяючий етап під керівництвом Михайла Федорова — міністра цифрової трансформації України, який протягом січня-липня 2026 року обіймав посаду міністра оборони й активно просував ідеї ведення війни за допомогою безпілотників та реформування армії на основі технологій

Коли я читав звіти Інституту вивчення війни (ISW) за ті місяці, у мене склалося враження, що в їхньому професійному жаргоні «залучення» піхоти здебільшого означало перекидання особового складу на вже наявні оборонні позиції. Такий підхід до термінології був притаманний не лише ISW — це був один із проявів стратегічної культури, яка мислила застарілими категоріями. Це була демонстративна участь, яка радше втратила сенс, аніж просто застаріла (за винятком пропагандистських цілей), — згода на жертви, які на полі бою вже не були необхідними. На оборонній позиції «Омар» у лісі «Чай» російська вогнева міць тиснула на нас, але наші бійці застали ворога зненацька й атакували його з укриттів «Краб». Звідти вони допомогли скувати й стримати супротивника, сприяючи тому, що десантники 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади відбили село Котлине.

Можливо, з огляду на дисбаланс у чисельності військ, це було єдине можливе рішення: не якась перевірена формула зупинки наступу, а просто застосування сили, аби поборотися за цю ділянку місцевості й завдати удару у відповідь ворогу під час його маневрування, змушуючи його платити найвищу ціну за кожен захоплений квадратний метр. Втрата позиції «Омар» не дала агресору нічого, крім глибшого проникнення в зону ураження дронами під час наступу. Коли ворог зрештою закріпився в тій траншеї та зайняв її, його піхоту було систематично знищено.

Загалом за останні 2 роки лінія фронту перетворилася з розтягнутої лінії безпосереднього зіткнення на розширену зону ураження дронами. Сьогодні Котлине позначає межу між територією, контрольованою ворогом, і початком зони бойових дій. Навколо цього конкретного виступу станом на 1 січня 2025 року глибина зони бойових дій становила приблизно 1 кілометр. Зараз вона в п’ять-вісім разів ширша.

Здається, на зміну безпосередньому зіткненню вздовж лінії фронту прийшла «залишкова присутність» у зоні бойових дій, що замінює собою утримання позицій на лінії фронту. Лінія фронту перестає бути головним об’єктом боротьби, щойно вона стає проникною або розтягується вглиб на 12 кілометрів. Обидві сторони фактично змагаються за ширину й глибину спірної зони — території, на яку претендує одна сторона, а інша заперечує це право ціною значних втрат; при цьому розміри цієї зони змінюються залежно як від оперативних можливостей (доступу, спостереження, зв’язку, дій), так і від рішучості воюючих сторін продовжувати боротьбу.

Поблизу Котлиного, на позиції «Краб», на початку зими 2024–2025 років, той самий дух «незламності» дозволив двом виснаженим групам по троє бійців утримувати свої позиції, попри перевагу ворога в живій силі у співвідношенні один до восьми. Саме цей дух сприяв подальшому розширенню спірної зони, навіть коли сам «фронт» майже не зміщувався. Ніхто не може стверджувати, що повністю контролює територію, яка залишається предметом суперечки.

Хоча 2 січня 2025 року DeepState позначив ліс «Чай» червоним кольором, ми знали, що ситуація там — невизначена («сіра»). Нам доводилося підтримувати цю невизначеність і вводити в оману як ворожі дрони, так і пости радіоелектронної розвідки, аби бійці «Краб» могли залишатися непоміченими на місцевості, вести спостереження, передавати інформацію та зривати просування ворога. Така тактика прихованої оборони, яка супроводжується розширенням спірної зони, свідчить про збереження нашої присутності; вона важить більше, ніж будь-які спроби окупантів «позначити присутність» чи їхня готовність будь-якою ціною триматися за позиції, які неможливо втримати.

Два архетипи, а не доктрина

Бій за лісосмугу «Чай» — де позицію в окопі «Омар» не вдалося втримати, тоді як дві вогневі точки «Краб» вистояли, — є лише одним із прикладів для аналізу. Це вузький кейс, який охоплює дві позиції, 12-денне бойове зіткнення, одну невдачу та один успіх. Він чітко демонструє вибір між двома парадигмами: або війною на виснаження за принципом «маса проти маси» на відкритій місцевості (де вирішальне значення має чисельна перевага, а взаємне знищення дронами є майже неминучим, як це сталося на «Омар»), або асиметричною відповіддю, що дозволяє уникнути виявлення ворожою розвідкою (коли жменька замаскованих бійців переживає штурм, розрахований на значно більшу ціль, і знищує в рази більше ворогів, ніж втрачає сама). Позиція «Краб» цілком вписувалася у другу парадигму, і, наскільки я міг судити з побаченого, межа між цими двома підходами пролягала через тепловий слід — так звану «дельта T» (різницю температур між об’єктом і навколишнім середовищем).

«Дельта T» стала таким самим вирішальним фактором у сучасній високоінтенсивній війні з використанням новітніх технологій, якими колись були дальність стрільби чи калібр зброї: низький показник «дельта T» підвищує шанси на виживання, тоді як об’єкти з високим показником швидко знищуються. Однак це був лише тогочасний критерій ідентифікації, який згодом може змінитися або доповнитися. Алгоритми виявлення об’єктів класу YOLO (You Only Look Once) та штучний інтелект, інтегрований у польотні контролери дронів, нині суттєво вдосконалюють процес теплового захоплення цілі: набори даних для машинного навчання стають ключовими для етапу наближення до цілі та завдання удару, що докорінно змінює правила гри у веденні високоінтенсивної війни.

Що це означає

Жодна армія, яка готується до майбутньої війни, не може розраховувати на те, що бойові дії будуть повільнішими чи менш прозорими, ніж ті, що їх сьогодні веде Україна. Автономні системи поширюються швидше, ніж доктрини встигають адаптуватися до них. Водночас спокуса відповісти нарощуванням вогневої потужності, збільшенням кількості бронетехніки та зведенням укріплень на поверхні й надалі призводитиме до тих самих наслідків, що й у випадку з відкритою траншеєю на «Омар»: створення легкої мішені із чітким тепловим слідом («дельта T») і характерними ознаками, які здатна розпізнати будь-яка наявна система розвідки.

Партизанський опір — це не фантазії повстанців про героїчні рейди за принципом «вдарив і втік». Це дисциплінована й позбавлена ​​зовнішнього лиску діяльність, яка ґрунтується на приховуванні, ешелонуванні, розосередженні, а також на зміні позицій і маневруванні (як технічному, так і тактичному). В основі цієї діяльності лежить простий критерій для кожної групи та кожного технічного засобу: чи здатні вони отримати доступ, вести спостереження, підтримувати зв’язок і діяти? Отже, йдеться про створення інформаційного туману та буферної зони для захисту від повітряного нагляду, водночас продовжуючи — в умовах, коли небо кишить ворожими дронами, — шукати шляхи доступу та можливості для дій на спірній території.