Майстри взялися за відновлення зруйнованої церкви у селі Липівка, повертаючи їй колишню велич, але водночас залишаючи нагадування про російську агресію
Невелика церква стоїть на перехресті двох доріг — однієї асфальтованої та однієї ґрунтової — у селі Липівка, Бучанського району на Київщині. Вперше я побачив її пізньою весною 2022 року, коли привіз продукти й речі першої необхідності місцевим жителям, оселі яких були повністю пограбовані російськими солдатами під час двомісячної окупації. Про це йдеться у спецрепортажі Марка Ді Іонно, лауреата Пулітцерівської премії 2002 року на сторінках американського видання National Catholic Register, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.
«Коли вони пішли, то забрали геть усе: їжу, посуд, чайники, тостери — абсолютно все», – розповідає Надія Петрівна, місцева жителька.
Після себе російські окупанти залишили лише цілеспрямовані руйнування. Екіпажі російських танків навмисно обстрілювали ресторани й автозаправні станції, спалюючи їх ущент. Щоб залякати селян, солдати вели вогонь по приватних будинках із великокаліберних кулеметів: на стінах залишилися глибокі вибоїни розміром із тарілку, а вікна були вибиті. Деякі будівлі втратили цілі стіни внаслідок танкових обстрілів.
10 березня 2022 року українські бійці 14-ї механізованої бригади ЗСУ спробували звільнити село, вступивши в бій із переважаючими силами ворога. Десятеро воїнів загинули; тіла шістьох із них залишилися на полі бою — забрати їх не вдалося. Жителі Липівки зібрали полеглих і поховали їх у найбільш шанованому місці села — на церковному подвір’ї храму Покрови Пресвятої Богородиці.
Під час бою церква була осквернена — так само, як тисячі інших соборів, храмів і святинь, які постраждали внаслідок методичного наступу Володимира Путіна на українське релігійне життя.
За дев’ять поїздок в Україну — з гуманітарними та іншими місіями — я бачив чимало слідів обстрілів, рваних дір у стінах храмів і навіть цілковитих руйнувань: від Львова до Чернігова й Одеси. Тож вандалізм окупантів щодо цієї скромної церкви у Липівці, увінчаної червоним куполом, не став для мене чимось несподіваним.
Я зберіг дружні стосунки з Надією Петрівною та її родиною. Під час наступних візитів до України я навідувався до них додому, проходячи повз церкву на перехресті. Проте лише у 2025 році, працюючи над статтею про систематичні атаки Путіна на християнство, я дізнався, що всередині церкви, захищені від обстрілів міцними бетонними стінами, зберігаються справжні скарби сучасного мистецтва.
Під час першого російського нападу на село Липівка деякі місцеві жителі переховувалися у підвалі церкви. Тим часом у самому храмі, розташованому над ними, артилерійські снаряди пошкодили щойно встановлені розписи, створені одним із найвідоміших українських художників-пейзажистів.
Цим митцем є Анатолій Криволап. Створити унікальний духовний простір для молитви до Пресвятої Богородиці його запросив український кінопродюсер і дистриб’ютор Богдан Батрух, який фінансує проєкти для підтримки українського мистецтва й культури.
У листуванні електронною поштою Богдан Батрух розповів, що, ухваливши «дуже інтуїтивне й емоційне рішення», він вирішив збудувати церкву у 2003 році — саме на тому місці, де колись стояв храм.
«Липівка — це місце, де тривалий час служив священником родич Федора Достоєвського», — писав він про російського письменника, автора роману «Брати Карамазови».
У 1874 році цей священник став настоятелем тодішньої церкви Покрови Пресвятої Богородиці; на той момент храму вже виповнилося 100 років, і він потребував капітального ремонту.
Історія цієї церкви — аж до її руйнування внаслідок бомбардування у березні 2022 року — є прикладом стійкості України, яка, здається, завжди перебуває під прицілом хижацьких режимів.
Під час Першої світової війни на українських землях зіткнулися Австро-Угорська та Російська імперії; згодом спалахнула російська революція, а Україна розпочала боротьбу за свою незалежність. У вирі цих подій церква була вщент зруйнована. Її відбудували, але під час Другої світової війни вона знову потрапила під обстріл і згоріла, ставши непридатною для використання. Після чергової відбудови храм знову почав діяти. Проте радянська влада вилучила з нього все релігійне начиння й використовувала будівлю для державних потреб, доки її остаточно не знесли.
У 2003 році Батрух узявся за справу й у 2015 році завершив будівництво нової бетонної церкви з однією червоною банею. Він залучив Анатолія Криволапа та Ігоря Ступаченка, відомих своїми масштабними художніми роботами, щоб створити інтер’єр, який був би водночас сакральним і динамічним. Багато елементів митці виготовили заздалегідь, а їхній монтаж мав відбутися пізніше.
«Твори мистецтва тут існують винятково для споглядання Святого Покрову. Це не музей, — зазначив Батрух.
Утім, ці роботи, як і очікувалося, мають музейний рівень. Перед встановленням у церкві, Криволап презентував їх на виставці під назвою «ХРАМ. Українська самоідентифікація» у Музеї сучасного мистецтва «Лавра», який розташований на території Києво-Печерської лаври — саме там, де внаслідок бомбардування постраждав Успенський собор.
Монтаж розпочався у 2020 році, але повномасштабне російське вторгнення зупинило роботи.
У той час як десятки жителів Липівки ховалися у підвалі, а українські воїни билися й гинули за них зовні, снаряди понівечили щойно встановлені витвори мистецтва: пробили дірки в плечі одного із зображень архангела Михаїла та пошкодили крила на інших зображеннях серафимів.
У листуванні з Батрухом я запитав, чи вважає він, що російські військові цілеспрямовано атакували церкву через наявні в ній художні твори, чи це був черговий прояв типового для Росії руйнування або вандалізму, від якого постраждали вже близько 750 релігійних споруд по всій Україні.
«Я майже впевнений, що церкву обрали цілеспрямовано. Можливо, тому, що це найвища будівля в селі, з якої добре проглядається вся місцевість», — сказав він.
Місцеві жителі — зокрема Вікторія Ярхук (донька Надії Петрівни) та її син Кирило Голоднюк — вважають, що росіяни, ймовірно, не знали історії створення цих творів мистецтва, але все одно мали намір їх знищити.
«Вони завжди так чинять. Це постійні атаки на нашу віру й культуру», – стверджує Голоднюк.
Я на власні очі побачив ці роботи під час своєї дев’ятої поїздки в Україну. Доставивши автомобілі з Латвії для військових у прифронтових містах — Харкові та Запоріжжі, — я зв’язався з Ярхук, аби дізнатися, чи можна потрапити до церкви. Вона зателефонувала Олені Трикоз, помічниці Батруха, яка мала ключі, і ми домовилися про огляд.
Біля церкви Трикоз показала нам меморіал шістьом загиблим воїнам. Коли через деякий час росіяни відступили з Липівки, тіла загиблих ексгумували й повернули родинам. Проте на сірій мармуровій плиті викарбувані їхні імена, а також зображення воїнів, які піднімаються сходами на небеса. Місцеві жителі дбають про те, щоб біля підніжжя пам’ятника завжди були свіжі квіти.
Тоді він відчинив двері у яскравий світ, створений митцями.
Бракує слів, аби описати красу православних храмів і ті духовні почуття, які вони пробуджують. Коли ми піднімалися сходами з підвалу до головної частини храму, барви спалахнули на тлі сліпучо-білих стін, наче під час неймовірного сходу сонця. Відтінки синього — немов найчистіше небо, яке тільки можна собі уявити. Червоні кольори — яскраві, сяйливі, що засліплюють погляд. Золото, що виблискує, наче коштовності. Сяйливий білий — настільки інтенсивний, що здається, ніби він випромінює світло.
Майстри продовжують встановлювати або відновлювати окремі елементи оздоблення, тож верхній ярус храму поки що зачинений. Завдяки дерев’яним драбинам і риштуванням робітники можуть впритул наблизитися до творів мистецтва, розташованих у найвищих точках церковної вежі. Проте деякі пошкодження в куполі залишаться — як нагадування про наміри Росії та про втрачені людські життя.
«Це було моє рішення. Нехай ці сліди руйнувань бачать наступні покоління», – наполягає Батрух.
Він додав, що це рішення підтримали також митці та настоятель храму.
«Я був радий, що всі погодилися», — наголосив він.
В інших обставинах діри, пробиті у плечі зображення архангела Михаїла чи в крилах серафимів, могли б зіпсувати візуальне сприйняття й викликати лише прокльони на адресу росіян за їхню безглузду агресію.
Але тут, у місці, куди люди приходять, сподіваючись, що Пресвята Богородиця почує їхні молитви, стає зрозуміло: Вона відповіла. Адже мистецькі твори тут — живі й яскраві; вони настільки вражають, що повністю затьмарюють собою завдані руйнування.
Ви бачите красу, а не потворність.
