Загальноприйнята версія подій — яка, спираючись на численні незалежні та експертні джерела, констатує факт російської агресії та незаконної анексії українських територій — ніколи не розглядається по суті. Натомість її подають як «домінантний», інституційний наратив, який уже самим своїм походженням викликає підозру

Європейська рада ухвалила рішення запровадити санкції проти Ксенії Федорової через її роль у тривалій гібридній діяльності Росії, зокрема за участь в іноземних маніпуляціях інформацією та втручанні, яке «підриває демократію та стабільність у ЄС і державах-членах». Про це йдеться в авторській колонці Антуана Марі, постдокторанта у галузі політичної психології у французькому науково-дослідному інституті політичних наук CEVIPOF та Максіма Одіне, доцента з міжнародних відносин у Національному інституті східних мов і цивілізацій (Франція) на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Ксенія Федорова, яка очолювала французьку філію Russia Today (RT) до моменту заборони цього російського пропагандистського медіаресурсу Європейським Союзом після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, на початку 2025 року знайшла собі майданчик у медіаактивах французького медіамагната Венсана Боллоре: CNews, Europe 1 та JDNews. Саме через ці телеканали вона регулярно відстоювала позицію Кремля щодо війни в Україні: применшувала масштаби російського вторгнення або ставила під сумнів задокументовані факти викрадення українських дітей, про які повідомляла міжнародна преса.

Наприкінці липня 2026 року Франція видала розпорядження про депортацію Федорової. Міністр внутрішніх справ Лоран Нуньєс звинуватив її в тому, що вона слугує «каналом для дезінформаційних кампаній, які проводять російські органи влади», а міністр Європи та закордонних справ Жан-Ноель Барро назвав її «пропагандисткою до мозку кісток».

Федорова відкидає ці звинувачення — вона безуспішно намагалася оскаржити рішення про депортацію — і позиціонує себе як голос, який опинився на маргінесі або навіть під «забороною» у французькому медіапросторі, де панують жорсткі обмеження (що перегукується з назвою її книги, виданої у 2025 році у видавництві Fayard, яке належить Венсану Боллоре).

Саме на цьому останньому аргументі варто зупинитися детальніше. Як зазначено в останній книзі Максіма Одіне, присвяченій Russia Today (RT), риторичний метод Федорової полягає в тому, щоб без найменшої критики транслювати офіційні російські наративи стосовно війни в Україні та інших тем, водночас представляючи RT як «контргегемонний» і «альтернативний» медіаресурс, який протистоїть начебто «одноманітному мисленню» західних ЗМІ.

Загальноприйнята версія подій — яка, спираючись на численні незалежні та експертні джерела, констатує факт російської агресії та незаконної анексії українських територій — ніколи не розглядається по суті. Натомість її подають як «домінантний», інституційний наратив, який уже самим своїм походженням викликає підозру. Сама ж Федорова у своєму виступі постає в образі переслідуваного аутсайдера, якого, мовляв, прагнуть змусити замовкнути сили авторитарного істеблішменту.

Старий когнітивний рефлекс, спрямований проти самого себе

Цей процес не є імпровізацією і не зводиться лише до особистої майстерності Федорової. Він експлуатує механізм, добре досліджений у когнітивістиці — так звану «епістемічну пильність».

Згідно з працями Дена Спербера, Гюго Мерсьє та їхніх колег, люди мають інтуїтивну здатність оцінювати не лише зміст повідомлення, але й надійність його джерела — зокрема, чи має воно змогу, бажання та інтерес нас ошукати. Що впливовішим видається джерело, то більше воно сприймається як таке, яке здатне маніпулювати нами або завдати шкоди в разі спроби обману. Як наслідок, що потужніше джерело (наприклад, державна структура), то ймовірніше, що спрацює цей інформаційний фільтр — особливо в тих громадян, які мають низький рівень довіри до політичних інститутів.

Епістемічна пильність — це, загалом, корисний рефлекс: він уберігає нас від сліпої довіри будь-кому та від того, аби нами скористалися. Комунікація як явище могла сформуватися у процесі еволюції нашого виду лише тому, що вона, як правило, була вигідною і для того, хто передає повідомлення, і для того, хто його отримує, — а це можливо лише за умови, що спроби обману можна виявити.

Однак цей механізм пильності може бути перехоплений і використаний для цілей, які суперечать інтересам людей, що прагнуть знати правду. Називаючи правдивий західний наратив стосовно України «однобічним мисленням» з метою його дискредитації, Федорова апелює до прагнення критичного, незалежного мислення серед тих громадян, які вже мали гіркий досвід зіткнення з реальними випадками брехні чи суперечностей у заявах влади.

До таких прикладів можна віднести брехню адміністрації Джорджа Буша-молодшого про наявність в Іраку зброї масового знищення у 2003 році; скандал із «зараженою кров’ю» у Франції; підписання Лісабонського договору всупереч результатам референдуму, на якому виборці відхилили проєкт Європейської конституції; або ж непослідовність Емманюеля Макрона та його уряду щодо ефективності захисних масок під час пандемії COVID-19.

Пересічні громадяни, сприйнятливі до риторики Федорової та російської пропаганди, часто не розуміють, чому європейський дискурс стосовно України є більш надійним, ніж російський. Європейський дискурс формується інституціями, які дотримуються колективних, розподілених і професійних процедур перевірки фактів — таких як незалежний аудит, експертна оцінка, рецензування колегами та зіставлення даних із різних джерел.

Європейський експерт або журналіст, який припуститься серйозної помилки, висвітлюючи питання про те, хто розв’язав війну в Україні, ризикує зруйнувати свою репутацію і, цілком імовірно, втратити роботу. Оскільки ці інституції діють у європейських — переважно демократичних — країнах, де існують вільні вибори, політичний плюралізм і поділ гілок влади, їхні твердження підлягають значно ретельнішому контролю, а також суворішим вимогам щодо прозорості та доброчесності, ніж заяви Кремля.

Натомість джерело, на яке посилається Федорова — російська держава (держава-агресор, яка обстоює власний наратив про конфлікт, який сама ж і розпочала), — уникає подібних підозр, хоча саме воно мало б викликати їх насамперед.

Класичний прийом у російських операціях впливу

Це не поодинокий винахід. Ще у 2015 році фахівець із політичної комунікації Ілля Яблоков у журналі Politics показав, що телеканал RT будує значну частину своєї редакційної стратегії на використанні теорій змови. Їхня мета — делегітимізувати західні наративи, зображуючи останні як інструменти прихованої влади, тоді як російські позиції подаються як справжній голос, який вирвався з-під цього контролю.

Дослідники в галузі суспільних наук Крістофер Пол і Міріам Метьюз описали подібний тип російської дезінформаційної діяльності, назвавши його «брандспойтом брехні» (firehose of falsehood). Йдеться про створення величезного обсягу неправдивого контенту, який безперервно поширюється через численні канали, причому внутрішня узгодженість повідомлень зовсім не береться до уваги.

За словами авторів, мета такого типу дезінформації часто полягає не стільки в тому, аби переконати аудиторію в якійсь конкретній альтернативній версії подій, скільки в тому, аби посіяти загальний цинізм. Формується переконання, що істину все одно неможливо пізнати, а довіряти нікому не можна. Це робить будь-яку раціональну дискусію, що спирається на спільні факти, безглуздою. Іноді достатньо просто посіяти сумнів — зовсім не обов’язково домагатися того, аби люди повірили у конкретне твердження.

Надмірний інтелектуальний консерватизм, необізнаний скептицизм

Виникла б спокуса дійти висновку, що громадськість, яка піддається впливу такого «антиестеблішментного» дискурсу, є просто «легковірною». Проте, певною мірою, все якраз навпаки. Як зазначають Спербер, Мерсьє та їхні колеги у своїх працях, присвячених «епістемічній пильності», головна особливість людського пізнання полягає зовсім не в тому, аби надто легко вірити іншим. Навпаки, йдеться про своєрідний епістемічний консерватизм — труднощі з наданням довіри свідченням іншої людини (навіть якщо це справді поінформоване джерело чи експерт), хоча така довіра була б цілком виправданою.

Парадокс такого конспірологічного дискурсу полягає в тому, що скептицизм, який, здавалося б, мав нас захищати, зрештою обертається проти інституцій — академічних науковців, журналістів-розслідувачів, державних відомств європейських демократій. Попри всі свої недоліки, саме ці інституції, завдяки колективним редакційним і методологічним процедурам, найкраще пристосовані для встановлення фактів.

Натомість довіра переноситься на значно менш перевірені й нерегульовані джерела — наприклад, на офіційний дискурс російської держави, де відсутні будь-які внутрішні механізми стримувань і противаг. Це відбувається під приводом того, що такі джерела є «недомінантними» або «неофіційними» — аргумент, який приваблює людей із низьким рівнем довіри до політичних інститутів і прагненням до незалежності.