Сім уроків російсько-української війни, які можуть врятувати західні армії від стратегічної поразки

Реалізацію кожної із семи наведених вище рекомендацій потрібно розпочати вже зараз. Україна заплатила величезну ціну, щоб навчити західні військові інституції цих уроків. Було б серйозною стратегічною помилкою сприймати ціну, яку Україна заплатила кров’ю, як чужу трагедію, а не як життєво важливу можливість для навчання

Українські військові аналізують карти біля плаката «Сім уроків російсько-української війни».

Україна вже вступила у п’ятий рік війни. Її досвід деатльно вивчали, обговорювали на брифінгах і описували в численних публікаціях. Проте в більшості західних військових інституцій досі зберігається стійкий розрив між спостереженням за війною та засвоєнням її уроків. Спостереження породжує презентації та дискусійні панелі на конференціях. Навчання змінює підходи інституції до набору персоналу, підготовки, організації та ведення бойових дій. Для країн Європи й Тихоокеанського регіону, які мають готуватися до потенційних масштабних воєнних конфліктів, водночас протидіючи триваючій авторитарній когнітивній війні та іншим формам підривної діяльності, цей розрив становить стратегічну вразливість. Про це йдеться в аналітичній публікації Міка Раяна, генерал-майор армії Австралії у відставці, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Нижче наведено сім ключових рекомендацій, сформованих на основі мого досвіду та аналізу під час візитів до України. Це не перелік технологій, які потрібно закупити. Більшість рекомендацій стосуються культури, інституцій і людей — саме від них залежить перемога або поразка у війнах задовго до початку бойових дій.

1. Розвивати інституційну скромність

Останні роки принесли Україні та Заходу загалом чимало несподіванок. Серед них — провал російської операції із захоплення Києва у 2022 році, очікування Заходу й України напередодні контрнаступу 2023 року, а також події в Ізраїлі 7 жовтня 2023 року. У всіх цих випадках спільною рисою була певна нестача скромності. Військові та розвідувальні спільноти не змогли належним чином оцінити противника як мислячу сторону, здатну адаптуватися та діяти не так, як від нього очікували.

Рішення цієї проблеми не є технологічним. Воно полягає в проведенні незалежного критичного аналізу — так званого red teaming, — а також у запровадженні критеріїв просування по службі й навчальних програм, які заохочують офіцерів висловлювати сумніви щодо усталених оцінок. Це також означає необхідність спеціальної підготовки до бойового простору, в якому наміри противника залишаються переважно невідомими. Військова інституція, підготовлена розраховувати на прозорість або прозоре поле бою, фактично готується до війни, якої не існує.

Такі країни, як моя рідна Австралія, мають багато чого надолужити. Австралійські сили оборони не провели інституційного дослідження війни в Україні аж до четвертого року після її початку. Це не проблема нестачі ресурсів. Це інституційна зарозумілість, яка є невиправданою та шкідливою. Інституції, нездатні визнати, що їм є чого навчитися в інших, навряд чи зможуть засвоїти уроки, за які інші заплатили таку високу ціну.

2. Адаптувати уроки до національного контексту кожної країни

Україна не є універсальною моделлю для Тихоокеанського регіону або навіть для конфліктів на Близькому Сході. Відмінності в культурі, географії, політиці, інфраструктурі та погодних умовах є суттєвими. Тому кожна країна має адаптувати висновки з українського досвіду до власних унікальних обставин. Застосування уроків без такої адаптації може бути настільки ж небезпечним, як і повне їх ігнорування.

Сучасна війна також не обмежується Україною. Вона вимагає поєднання висновків з історії, досвіду України, Ірану, ширшого Близького Сходу, глобального стратегічного суперництва, а також локальних конфліктів в Африці та Центральній Азії. Нам потрібна дисциплінована методика перетворення всього цього масиву досвіду на практичні висновки для Тихоокеанського регіону та інших частин світу.

Сьогодні головне питання полягає в тому, як саме має відбуватися цей процес адаптації, хто його здійснює та як вимірюються успіхи й невдачі. Без відповідей на ці запитання військові інституції ризикують механічно запозичувати українські рішення, не розуміючи умов, які забезпечили їхню ефективність, або відкидати їх лише тому, що умови в інших країнах відрізняються.

3. Готуватися до тривалої війни

Україна продемонструвала, що війни між великими державами не закінчуються швидко, а початкові плани рідко витримують випробування тривалим протистоянням. Західні військові та політичні системи воліють не думати про затяжні війни. Натомість переважає ілюзія короткої війни — так само, як це було під час Першої та Другої світових воєн і російського вторгнення в Україну. Розвиток сучасного оперативного мистецтва та сумніви щодо стійкості суспільства підштовхують планувальників до розрахунку на короткі війни. Ризик полягає в тому, що країна може вичерпати свої ресурси вже на початковому етапі.

Підготовка до тривалої війни означає планування мобілізації. Мобілізація є демонстрацією політичної волі. Загальнонаціональний план, а не лише військовий, сигналізує союзникам і противникам про рішучість країни. Він також створює невизначеність для противника, який муситиме замислитися над тим, на що здатне суспільство, опинившись під тиском. Водночас, плануючи мобілізацію, політичні лідери мають усвідомлювати, що максимальне зусилля не тотожне сталому зусиллю у війні. Критично важливо забезпечити стійкість усіх складових загальнонаціональних воєнних зусиль протягом тривалого часу.

Таке планування мобілізації є загальносуспільним завданням, яке потребує підтримки громадян. Для цього необхідне вміле політичне керівництво, а також мужність політиків, які мають вести зі своїми громадянами складні й непопулярні розмови.

І нарешті, плани мобілізації необхідно перевіряти. Вони мають бути придатними до реалізації — або принаймні до негайного запуску — буквально за одну ніч. Такі плани потрібно перевіряти за допомогою воєнних ігор, повноваження щодо мобілізації необхідно закріпити в законодавстві задовго до початку конфлікту, а військові керівники повинні мати належні повноваження та механізми цивільно-військової взаємодії.

Мік Раян

4. Створювати стійкі системи формування військ, забезпечення та інфраструктури

У сучасних військових інституціях популярним стало гасло «Бийся вже сьогодні» (Fight Tonight). Воно влучно відображає суть бойової готовності та рішучості. Але для того, щоб битися сьогодні ввечері, військові інституції та їхні механізми командування й управління мають пережити цей вечір. Україна наочно це продемонструвала. Її військові сили, керівництво та оборонна промисловість були змушені стати стійкими й здатними функціонувати в умовах постійних атак. Цю модель варто ретельно вивчити.

Логістична інфраструктура та системи забезпечення мають вирішальне значення, але водночас є вразливими навіть у глибокому тилу. Розміщені по всьому польському аеродрому батареї Patriot, відновлення авіабази на острові Тініан і розгалужені бази часів війни на Тихому океані, зокрема на острові Манус, нагадують нам, що це стара проблема, яка знову набула гостроти. Австралії потрібна додаткова інфраструктура для розширення та розосередження військових сил, що створить своєрідну стратегічну глибину XXI століття. Важливою складовою цього процесу є дезінформація противника, маскування та використання хибних цілей.

Потрібно також перевірити системи підготовки. Чи відповідають вони вимогам воєнного часу та чи здатні функціонувати в умовах атак? Як збалансувати потреби потенційно значно більших військових сил із необхідністю швидко надавати підрозділи для проведення операцій? Відповідь полягає в збільшенні інвестицій у всі напрями забезпечення стійкості інфраструктури, інформації та особового складу. Захист мереж і даних, які забезпечують функціонування військ, має таке саме значення, як і захист складів та злітно-посадкових смуг.

5. Створювати нові організаційні структури для ведення війни, забезпечення, підготовки та оборонної промисловості

Моделі підготовки мирного часу часто залишаються ефективними лише до того моменту, коли противник змінює свою тактику безпосередньо в бойових умовах. У книжці Scars and Seeds («Шрами та насіння») Сергій Собко описує, як «те, що працювало на полігонах, не витримало випробування болотами Чернігівщини, міським пеклом Бахмута чи відкритими степами Запоріжжя».

Україна не просто запровадила нове обладнання. Вона створила навколо нього нові організаційні структури, зокрема нові корпусні формування, штаби та навчальні установи. Західні військові інституції мають зробити те саме: створити нові типи навчальних закладів і штабів, а також змінити структуру підрозділів з урахуванням масштабного впровадження безпілотників і систем планування з підтримкою штучного інтелекту. Побудова збройних сил має забезпечувати інтеграцію та ефективне використання космічних систем, гіперзвукової зброї, операцій інформаційного впливу, автономних систем і штучного інтелекту.

Головний виклик полягає в подоланні розриву між появою нової технології та формуванням нового способу її застосування. Інституційні процеси навчання й адаптації мають скоротити цей проміжок. Ми також повинні враховувати наслідки зміни співвідношення між людьми та машинами у військових структурах і організаціях національної безпеки.

Україна також пропонує модель співпраці між військовими підрозділами, інституціями, урядом і промисловістю. Модель Brave1, мабуть, є найвідомішим прикладом. Вона стала важливою ланкою між військовими та оборонною промисловістю. Натомість у більшості західних військових інституцій, попри створення окремих нових підрозділів для випробування безпілотників, відбулося небагато структурних реформ у сфері ведення бойових дій на основі українського досвіду. Кожен керівник має поставити собі запитання: що саме він робить для розвитку системи навчання та реформування? Організаційні структури, створені для попередньої війни, не врятує сама лише закупівля кращих технологій.

6. Розвивати швидке навчання, адаптацію та оперативне запозичення чужих рішень

Мабуть, найважливіший урок України — і це урок, який людство засвоює повторно, — полягає в тому, що будь-яка перевага є тимчасовою. На кожну інновацію з’являється протидія, часто вже за кілька тижнів. Перевагу, хай навіть короткочасну, отримує та сторона, яка адаптується швидше.

Здатність навчатися й адаптуватися потрібно формувати ще в мирний час, щоб ефективно використовувати її під час війни. Для цього необхідно змінити культуру ставлення до ризику. Молодші офіцери та представники середньої ланки командування повинні мати сильніші стимули до інновацій і поширення власних напрацювань. Це передбачає й інші кар’єрні траєкторії. У своїй книжці No Time for Spectators («Немає часу для спостерігачів») генерал Мартін Демпсі називає це відповідальним бунтарством: проявом ініціативи в межах визначеного задуму, яку слід заохочувати, а не просто терпіти.

Західним військовим інституціям потрібні кілька ініціатив, щоб навчатися й адаптуватися відповідно до темпів сучасної війни, а не швидкості війни минулої епохи. Зокрема:

  • Запроваджувати адаптацію за допомогою штучного інтелекту, щоб швидше використовувати прогалини між циклами адаптації власних сил і противника.
  • Забезпечити співпрацю оборонної промисловості з військовими підрозділами та урядом під час розробки й виробництва озброєнь.
  • Усвідомити, що для успіху у війні потрібні як власні інновації, так і швидке запозичення рішень противника.
  • Розробити стратегію балансування між інноваціями та оперативним запозиченням чужих рішень. В епоху тимчасової переваги необхідно вміти робити і те, й інше.

7. Усвідомити, які люди потрібні для сучасної війни

Сьома ключова рекомендація стосується людей. Повністю використати потенціал технологій та організаційних структур неможливо без правильного відбору, підготовки, розвитку й керівництва людьми, які відповідають конкретним завданням. Сучасна війна потребує людей з інтелектуальною скромністю та невичерпною допитливістю. Вона також вимагає фахівців, здатних ефективно діяти як за умов постійного зв’язку, так і в середовищі, де зв’язок відсутній, передбачати несподіванки та адаптуватися після їх виникнення. Нарешті, сучасні умови ведення бойових дій потребують людей, які розуміють новітні проривні технології та здатні творчо застосовувати їх.

Зрештою, війна потребує лідерів, які чітко визначають мету для тих, ким керують. Саме усвідомлення мети допомагає підрозділам зберігати стійкість, коли зв’язок зникає, а плани руйнуються. Крім того, чітка мета є надзвичайно важливою основою для реалізації принципу командування через визначення завдання (mission command).

Україні довелося шукати й виховувати таких людей безпосередньо в умовах бойових дій. У книжці Сергія Собка Scars and Seeds містяться дуже корисні рекомендації щодо того, як військовим інституціям потрібно змінювати підходи до роботи з персоналом у сучасній війні. Серед них — формування глибокої психологічної стійкості всіх військовослужбовців, підготовка та навчання ухваленню рішень в умовах невизначеності й етичної складності, прискорене формування кадрового резерву військових лідерів під час війни та впровадження вдосконалених методів оцінювання керівників з урахуванням умов воєнного часу.

Чи зможуть західні військові інституції залучати й навчати таких людей у мирний час, а також розвивати системи просування по службі, які допоможуть знаходити, виховувати та утримувати потрібних фахівців, — це вже інше питання. Якщо ні, то навіть найкращі технології та найскладніші організаційні структури матимуть незначну цінність.