Сили безпілотних систем України започаткували нову модель війни

Нова модель війни передбачає, що вирішальну перевагу забезпечують не чисельність збройних сил, а швидкість технологічних інновацій, постійна адаптація та здатність випереджати супротивника

Військові готують безпілотники біля стенда «СИЛИ БЕЗПІЛОТНИХ УКРАЇНИ».

Наприкінці 2023 року перед військовим керівництвом України постало інституційне питання: створити окремий вид збройних сил для безпілотних систем чи інтегрувати дрони в уже наявні види військ. Більшість старших офіцерів, яких я знав, виступали проти створення окремого виду військ, і їхній головний аргумент був цілком обґрунтованим з погляду класичної військової доктрини. Кожен вид збройних сил відповідає окремому простору ведення війни: сухопутні війська воюють на землі, військово-морські сили — на морі, військово-повітряні сили — у повітрі. Безпілотні системи діють у всіх цих просторах і не мають власного окремого середовища. Немає окремого простору — немає й окремого виду військ. Про це йдеться в аналітичній статті Олексія Гончарука, запрошеного стипендіата імені Бернарда та Сьюзен Ліото в Інституті міжнародних досліджень Фрімена Споглі Стенфордського університету, почесного наукового співробітника Євразійського центру Атлантичної ради та старшого запрошеного наукового співробітника Лондонської школи економіки на сторінках War on the Rocks, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Прихильниками створення нової структури здебільшого були люди, які прийшли з цивільного життя, тоді як супротивниками — кадрові генерали. У межах координатної системи чинної військової доктрини генерали мали рацію. Однак сама війна невдовзі поставила під сумнів їхнє вихідне припущення, що бойові дії відбуваються в чітко визначених просторах. Україна все-таки створила Сили безпілотних систем — перший у світі вид збройних сил такого типу. Структура, у якій служить близько 2,5% українського військового персоналу, за останній рік забезпечила приблизно третину втрат Росії.

Це рішення стало відображенням зіткнення двох організаційних культур. Люди, які прийшли з цивільного середовища, сформували іншу культуру: безперервні експерименти замість заздалегідь визначених стандартів і протоколів, готовність визнавати помилки як необхідну умову навчання та звичку вдосконалювати озброєння безпосередньо в бойових умовах. Для кадрових офіцерів питання зазвичай полягало у виборі засобів: які системи потрібні, у якій кількості та якому виду військ їх передати. Але справжнє питання лежить в іншій площині: у яку гру ми граємо і як ми її собі уявляємо?

Вирішальний вимір війни в Україні полягає не в тому, де воюють війська, а в тому, наскільки швидко кожна зі сторін адаптується. Підрозділ, який оновлює свою тактику й технології кожні шість тижнів, не обов’язково нейтралізує вогневу перевагу підрозділу, що робить це раз на рік. Повільніша сторона все одно може компенсувати відставання масовістю, як це робить Росія. Перевага швидшого підрозділу полягає в тому, що він виграє час: доки зберігається розрив у швидкості адаптації, саме він визначає умови кожного зіткнення. Масовість визначає, як довго сторона може продовжувати платити ціну війни, а швидкість — скільки вона отримує за кожну таку плату.

Я називаю це часовим виміром війни (Time Domain) — змаганням не за територію, а за сам час, тобто проміжок між появою нової спроможності на фронті та моментом, коли супротивник знаходить ефективну відповідь на неї. Перемагає той, хто адаптується швидше. Це також відповідь генералам: у Сил безпілотних систем є власне поле бою — не точка на карті, а змагання, яке їхні машини покликані вигравати швидше за будь-кого іншого.

Походження цієї концепції

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, я повернувся зі Стенфордського університету в Україну, щоб допомогти її обороні. Я працював у складі «Аеророзвідки» — волонтерської спільноти, яка започаткувала в Україні мережево-центричну війну та допомогла створити систему управління боєм «Дельта». Її діяльність ґрунтувалася на одному переконанні: інформацію з поля бою потрібно передавати тим, хто безпосередньо ухвалює рішення, а не зосереджувати її в штабах.

Пізніше я консультував першого командувача Сил безпілотних систем і сформував команду, яка створила 412-ту бригаду «Немезис».

Протягом усієї цієї війни Росія мала перевагу за всіма параметрами, які традиційний військовий аналітик зазвичай вимірює: чисельністю особового складу, артилерією, ракетами та бронетехнікою. За такої асиметрії швидкість інновацій ніколи не була для України просто перевагою. Вона стала умовою виживання.

Найкращі командири, з якими я працював, інтуїтивно це розуміли: тактика мала змінюватися швидше, підрозділи потрібно було будувати по-іншому, а час ставав вирішальним ресурсом. Проте їм бракувало мови, аби пояснити це штабам, показника для виробників і концепції, яка дозволила б закріпити цю вимогу у військовій доктрині. Аналітичний апарат військової думки описує, хто де перебуває і скільки збройних сил має кожна сторона. Але в ньому немає категорії, яка б показувала, наскільки швидко військова структура перетворюється на щось інше.

Змагання без географічних меж

Військова доктрина визначає простір ведення війни як середовище, у якому відбуваються операції. НАТО визнає п’ять таких просторів: суходіл, море, повітря, кіберпростір і космос. Кожен із них відповідає на запитання «де?».

Але уявімо звичайне трав’яне поле. На ньому можна грати у футбол, хокей на траві та реґбі. Поле залишається тим самим, але кожна гра має власну команду, власні правила та власний спосіб перемоги. Поле не визначає гру — це роблять правила.

Той самий принцип діє і тут: окрема гра має власну мету та правила, а військова структура перемагає в ній на власних умовах. Кіберпростір отримав місце в переліку військових просторів не тому, що займає певну фізичну територію, а тому, що змагання в ньому підпорядковується логіці, яку не охоплювали попередні категорії.

Саме це сталося з українськими підрозділами безпілотних систем. На спільному полі бою вони грали за правилами, яких ніхто раніше не формулював, і створили нову гру: технологічне змагання, яке не прив’язане до конкретної частини простору, але вирішальне для подій на землі. Саме для цієї гри Україна й створила Сили безпілотних систем.

Американський автор Едвард Люттвак описував пошук відповіді на дії супротивника як невід’ємну складову будь-якої військової взаємодії: супротивники постійно намагаються нівелювати переваги один одного. Кожна перевага має термін придатності. Єдине питання полягає в тому, хто першим її поновить. Будь-яке рішення — командира, інженера чи посадовця із закупівель — варто оцінювати за одним показником: скільки часу воно дає до того моменту, коли супротивник адаптується.

Усе це навряд чи задовольнить читача, вихованого на класичній військовій доктрині, і таке заперечення варто сформулювати в усій його силі. Швидкість адаптації та механізми її забезпечення — це не окреме середовище ведення війни, а характеристика будь-якого змагання. Вона присутня в усіх п’яти просторах, а не утворює шостий поряд із ними. Принаймні кіберпростір має мережі та обладнання, які можна умовно порівняти з місцевістю. Але саме місцевість ніколи не була підставою для його включення до переліку: мережа, яка щодня перебудовується, погано вписується в поняття географії.

Власна доктрина НАТО також рухалася в цьому напрямку. З 2022 року Альянс визначає «операційний простір» не як частину фізичного світу, а як «визначену сферу спроможностей і діяльності, які можуть застосовуватися в межах простору взаємодії». Середовище впливає на кожну з цих сфер, але жодна з них не зводиться до нього. Те, що робить часовий вимір окремим виміром війни, а не банальним твердженням про важливість інновацій у будь-якій сфері, — це предмет змагання.

Те, за що змагаються супротивники, визначає кожну категорію: територія, морські шляхи, повітряний простір, потоки інформації, орбіта. Логістика, управління та моральний дух охоплюють усі п’ять просторів, і супротивники атакують їх у кожному з них. Проте ніхто не класифікує їх як окремі простори війни, оскільки вони не є предметом змагання, а лише засобами боротьби за цілі, які перебувають деінде.

Сама по собі швидкість адаптації також є лише способом ведення боротьби. Час — ні. Проміжок між певним кроком і появою дієвої відповіді супротивника можна виміряти. Військова структура витрачає цей час, і його значення накопичується. Жоден інший вимір війни не має його як власної мети.

Захисник, який поступається територією заради виграшу часу, отримує додаткові години в межах незмінного набору тактик і систем. Але справжнє змагання стосується тижнів, необхідних для того, щоб цей набір залишався ефективнішим за можливості супротивника.

Предмет змагання повинен мати відповідального власника, а операційна категорія передбачає закріплення відповідальності, власну доктрину, командування та бюджет. Якщо вважати змагання за час лише характеристикою інших просторів війни, воно стає турботою всіх і водночас нічиєю конкретною місією. Якщо ж розглядати його як окрему сферу, командування може призначити відповідального за перемогу в ньому. Україна вже це зробила.

Саме це практично дає відповідна назва: повноваження та чіткі рамки діяльності. Сили безпілотних систем існують для того, щоб вигравати час. Ця операційна сфера дає їм власну мету на полі бою, спосіб її вимірювання та власні засоби досягнення. Кожне рішення, яке ухвалюють ці сили, — що закуповувати, як навчати особовий склад і як воювати, — має оцінюватися за тим, чи допомагає воно вигравати час.

Темп і швидкість операцій описують те, наскільки швидко військові виконують завдання в межах уже наявної системи тактик і озброєння. Часовий вимір війни — це змагання за те, наскільки швидко змінюється сама ця система. Те, що його результат проявляється в інших просторах війни, не означає, що він стоїть над ними. Перевага в повітрі проявляється на землі, але ніхто не заперечує, що повітряний простір є окремою сферою боротьби.

Джон Бойд навчав, що перемога належить тому, хто діє всередині циклу ухвалення рішень супротивника. Війна в Україні поширила цю ідею з рівня окремого бойового зіткнення на весь військовий організм — від спостереження до інженерної розробки та виробництва, а потім знову до бойових дій.

Проміжок між появою нової системи на фронті та створенням ефективної протидії іноді триває лише кілька тижнів. Саме таке скорочення часу є новим явищем. Армії завжди адаптувалися, і кожна перевага завжди мала свій термін придатності. Але якщо раніше цикл міг тривати роками, то тепер він скоротився до кількох тижнів. За таких умов змаганням стає сам часовий проміжок, а отже, на полі бою має бути структура, відповідальна за нього.

Росія також бере участь у цій грі, і часом досить успішно. Саме вона першою почала масово застосовувати захищені від радіоелектронного придушення дрони на оптоволоконному зв’язку, використовуючи їх із руйнівним ефектом поблизу Курська та змушуючи Україну саму надолужувати відставання. Тоді Росія ще не мала окремого виду військ, але вже мала «Рубікон» — центр Міністерства оборони, який об’єднує розробників, штабних офіцерів та операторів в одному циклі, дотримуючись логіки, подібної до тієї, що лежить в основі Бойового хабу.

Здобута Росією перевага зберігалася кілька місяців. До квітня 2025 року Україна вже мала понад 20 сертифікованих моделей оптоволоконних дронів від 11 виробників, і технологічна гонка почалася знову.

Згодом Москва довела українську логіку до її завершення. У грудні 2024 року Путін наказав створити власний окремий вид військ, а наприкінці 2025 року російські Сили безпілотних систем уже функціонували — аж до запозичення самої назви. Противник скопіював цю організаційну форму, тому що вона працює. Це доводить, що будь-хто може виграти окремий раунд, але переможцем стає той, хто контролює саму форму змагання.

Ця гра не обмежується й нашим регіоном. У Червоному морі хусити за кілька місяців перейшли від застосування дронів і крилатих ракет наземного базування до протикорабельних крилатих і балістичних ракет, які значно скорочували час на реагування. Військово-морські сили США були змушені відповідно змінювати свою тактику.

До кінця 2025 року Центральне командування США розгорнуло власний одноразовий ударний безпілотник, створений за зразком іранського Shahed, як прямо зазначали американські представники. Коли найпотужніша армія світу копіює зброю супротивника, щоб скоротити відставання в адаптації, часовий вимір війни перестає бути суто українським феноменом.

Бойовий хаб: новий тип бойового підрозділу України

Найкраще побачити, як це змагання набуває інституційної форми, можна на прикладі 412-ї бригади «Немезис» — структури, яку я знаю найкраще.

Вона виросла з проєкту, зосередженого на одній системі — ударному коптері, перші моделі якого могли переносити близько 6 кілограмів вантажу на відстань до 10 кілометрів, тоді як найновіші версії здатні долати майже 100 кілометрів.

За перші сім місяців існування проєкту 47 екіпажів здійснили понад 950 бойових вильотів і знищили більш ніж 520 цілей, зокрема понад 360 одиниць техніки загальною вартістю 308 мільйонів доларів. Втрати становили 107 безпілотників загальною вартістю близько 3,2 мільйона доларів. Таким чином, на кожен долар вартості втраченого безпілотника припадало приблизно 100 доларів знищеної російської техніки.

Ці цифри взято із внутрішніх журналів польотів самого проєкту, а не з будь-якої загальнодоступної бази даних. Я використовую їх як первинний матеріал.

У грудні 2023 року на базі проєкту сформували окремий експериментальний батальйон, і найважливішим результатом стало скорочення часу: цикл взаємодії між виробником і передовою значно прискорився.

Менш ніж за два роки батальйон перетворився на полк, а згодом — на бригаду. Тепер у її структурі є окремий підрозділ технологій та інновацій. Аналітична секція вивчає все — від кількості бойових вильотів до ефективності боєприпасів, а власна академія на базі бригади готує пілотів та інженерів.

Це новий тип бойового підрозділу, який має власні дослідження, виробництво та навчальний заклад. Його результатом є не лише окремі успішні удари, але й швидкість власного розвитку.

Ця модель поширюється далеко за межі однієї бригади чи одного виду військ. Група «Лазар» Національної гвардії України, якій приписують знищення російської техніки на 12 мільярдів доларів, побудувала таку саму архітектуру, але з іншої відправної точки.

У 2022 році вона виникла як волонтерська команда, яка власним коштом створювала перші дрони, не отримуючи державного фінансування. Ніхто не наказував створити таку структуру. Вона сформувалася самостійно, незалежно розвивалася і відтворює себе, оскільки розв’язує реальну проблему війни.

Я називаю цю архітектуру Бойовим хабом (Combat Hub): це об’єднання бойових операцій, аналітики, досліджень і розробок та виробництва під єдиним командуванням у вигляді паралельних безперервних процесів, які живлять один одного.

Бойові підрозділи генерують дані під час кожної місії, аналітики перетворюють ці дані на гіпотези, інженери — на нові системи, а виробництво та навчання повертають їх у бій. Після цього цикл починається знову.

Він працює одночасно на трьох часових горизонтах:

  • щоденні вдосконалення, завдяки яким підрозділ стає ефективнішим уже наступної ночі;
  • цикли оновлення кожні шість тижнів, щоб наступна партія обладнання була кращою;
  • масштабні зміни кожні шість місяців, щоб наступне покоління систем мало вищі характеристики.

Бойовий хаб має значення не лише для України. У кожній війні військові адаптуються під вогнем, але тактичні уроки зазвичай зникають разом із ротацією особового складу, якщо інституція не зберігає їх. Дослідники RAND, які вивчали Україну, дійшли висновку, що її адаптація значною мірою спирається на неформальні мережі, та рекомендували створити формальні структури для накопичення знань, які ці мережі генерують.

Без таких інституцій, як зазначалося в дослідженні Інституту сучасної війни, цей механізм залишається вразливим.

Бойовий хаб відповідає на обидві проблеми: він робить цикл інституційним, здатним пережити втрату будь-якої окремої людини, і відтворюваним, щоб інші команди могли запровадити таку саму модель. Якщо часовий вимір війни справді існує, то саме така організаційна структура є військовою силою, яка змагається в ньому.

Олексій Гончарук

Що це означає для НАТО та Сполучених Штатів

Існують обґрунтовані застереження щодо спроб перетворити імпровізовані інновації України на універсальну модель, і з багатьма з них я погоджуюся. Однак урок часового виміру полягає в іншому: призом є час, а швидкість адаптації — засіб його здобуття. Це вимір військової могутності, який західні інституції сьогодні ані не вимірюють, ані цілеспрямовано не розвивають.

Військове планування має отримати часову вісь. Поряд із позиціями та співвідношенням сил штаби повинні відстежувати, скільки часу кожному підрозділу — як своєму, так і ворожому — потрібно, щоб перейти від виявлення нової тактики супротивника до розгортання засобів протидії.

Закупівлі мають бути орієнтовані на придбання циклів адаптації, а не просто систем озброєння. Термін актуальності можливостей платформи починає спливати в день її постачання. Натомість те, що зберігає цінність, — це здатність команди оновлювати її швидше, ніж адаптується супротивник.

Це означає, що перевагу потрібно надавати модульним системам, які екіпажі можуть оновити протягом тижня, а не монолітним комплексам, модифікація яких потребує років. Безпосередній зворотний зв’язок між операторами на передовій і виробниками має стати стандартною умовою контрактів, а не тимчасовим рішенням воєнного часу.

Навчання має розвивати адаптивність, а не зводитися до відпрацювання заздалегідь визначених сценаріїв. Спочатку підрозділ повинен досконало опанувати свою спеціалізацію в ідеальних умовах, потім перевірити її ефективність проти відомих засобів протидії, а після цього — постійно тренуватися проти супротивника, характер дій якого неможливо передбачити. Це єдина чесна модель імітації протистояння з противником, який також постійно впроваджує інновації.

Організаційна структура збройних сил має передбачати місце для нового учасника. Найглибший урок створення Сил безпілотних систем стосується не лише дронів: для справді нової гри потрібен окремий гравець — військова структура, головною метою якої є здобуття часу.

Чому таким гравцем має бути окремий вид військ, організований навколо безпілотних систем, а не інноваційне командування, яке координуватиме роботу вже наявних видів військ? Відповідь криється в самих машинах.

Пілотована платформа проходить цикл оновлення протягом десяти або більше років. Системи, можливості яких визначаються програмним забезпеченням і які можна відносно дешево втрачати в бою, оновлюються за кілька тижнів. Звернімо увагу на те, що об’єднує їх.

Морський безпілотник і повітряний дрон працюють у різних фізичних середовищах, але мають набагато більше спільного між собою — зокрема в тому, як військові закуповують їх і наскільки швидко вони адаптуються, — ніж морський дрон має спільного з пілотованим військовим кораблем, поруч із яким діє.

Вони об’єднуються за циклом адаптації, а не за середовищем застосування. Отже, організаційною віссю нового виду військ має бути час, а не територія.

Інноваційне командування, яке охоплювало б усі наявні види військ, могло б встановлювати стандарти та розподіляти кошти. Але це все одно було б лише рішенням на рівні організаційної характеристики, а не окремого гравця. І причина одна: таке командування не воює.

Цикл починається з бойового вильоту, а не з технічного завдання. Тому саме структура, яка втрачає дрони й навчається на кожній такій втраті, повинна відповідати за цей результат.

Підрозділи за моделлю Бойового хабу можуть виникати в будь-якому виді військ — прикладом є група «Лазар». Але лише окремий вид військ може забезпечити їм стандарти, навчальний заклад, канал закупівель і бюджетну статтю, які переживуть свого засновника.

Саме на бюджетній статті й виникає питання вартості. Це політичне рішення, тобто виділення частини загального бюджету, як і в будь-якому іншому випадку.

Союзникам варто звернути увагу на механізм, який стоїть за цією бюджетною статтею. Саме тут Україна зробила щось нове.

Більшу частину коштів на дрони вона розподіляє за результативністю, а не відповідно до організаційної структури. Підрозділи отримують бали за удари, підтверджені системою «Дельта», і витрачають їх на придбання дронів незалежно від того, до якого виду військ належать. Бригади можуть безпосередньо замовляти продукцію у виробників через спеціальний маркетплейс, який у 2026 році має забезпечити 70% закупівель безпілотників.

Класичний окремий вид військ відбирає значну частину бюджету в інших структур. Натомість вид військ, фінансування якого залежить від результатів, витісняє набагато менше коштів, оскільки саме результати забезпечують фінансування механізму, що стоїть за ним.

Обґрунтоване заперечення полягає в тому, чи може структура, яка виникла внаслідок вимушеної імпровізації заради виживання, бути перенесена до більших і спокійніших військових організацій.

Може — саме тому, що йдеться не про саму імпровізацію, а про інституцію, яка усуває потребу в ній. Швидкість України стала результатом умов, які жоден союзник не повинен бажати собі відтворити. Великій армії мирного часу така трансформація потрібна навіть більше, а не менше: що більша й зріліша військова структура, то сильніша її інерція і то менше вона може покладатися на відчайдушні обставини, щоб змінити усталену тактику.

Механізм полягає не в перетворенні всієї армії, а в ізоляції невеликої її частини — обмеженого сегмента, яким в Україні стали приблизно 2% військових. Він працює за іншими правилами закупівель і з іншим рівнем терпимості до невдач, ніж бюрократична система навколо нього.

Водночас ця структура підпорядковується таким правилам завдяки тому, що має окремий вид військ, а не просто програму: юридично визначений статус, власну бюджетну статтю та командувача, який бере участь у розподілі коштів.

Захід уже знайомий із таким підходом. Наприклад, Підрозділ оборонних інновацій США (Defense Innovation Unit) створений для того, щоб розвивати інновації поза межами стандартної системи закупівель.

Бойовий хаб поширює цей підхід із закупівлі технологій на їх безпосереднє застосування у війні. Він ризикує 2%, щоб дати решті 98% час на зміни.

Є й інший результат, що виходить за межі ефективності на полі бою: часовий вимір породжує власну логіку стримування.

Класичне стримування ґрунтується на тому, що агресор може підрахувати: кількості дивізій, бойових платформ, запасів озброєння. Сучасна розвідка добре відстежує такі показники. Але військовий арсенал — це лише моментальний знімок.

Проти повільного захисника цей знімок зберігає актуальність. Проти захисника, який адаптується швидше за самого агресора, він швидко застаріває. Агресор не може оцінити цикл адаптації так само, як підраховує танки, але він може зрозуміти, чи здатне суспільство підтримувати такий цикл: чи змінюються його промисловість, командування та люди швидше, ніж у противника.

Сам цикл неможливо сфотографувати, але його механізм цілком помітний.

Агресор може бачити бойові хаби: бригади з власними інженерами та навчальними центрами, маркетплейс, де підрозділи замовляють дрони безпосередньо у виробника за лічені дні, щомісячний рейтинг підрозділів, які знищили найбільше цілей, і того, на що вони витратили зароблені бали.

Він також може бачити інституцію: окремий вид військ, закріплений законом, командувача з власною бюджетною статтею та місцем за столом під час розподілу коштів, а також щомісячні звіти, у яких публікується інформація про уражені цілі та вартість кожного влучання.

Усе це не є зброєю. Але воно демонструє, наскільки швидко ця зброя змінюватиметься і що за її розвиток хтось відповідає.

Чи здатна така видима спроможність стримувати агресора так само надійно, як видимий арсенал озброєнь? Це гіпотеза, яку ця війна лише почала перевіряти.

Історичний прецедент стримування завдяки очікуванню майбутніх інновацій, а не наявному арсеналу, вже існує. Йдеться про Стратегічну оборонну ініціативу США, яка так і не перетворилася на повноцінну систему.

У березні 1983 року президент США Рональд Рейган звернувся до американських науковців із закликом «дати нам засоби, які зроблять цю ядерну зброю безсилою та застарілою». Сам заклик і став зброєю.

Радянські вчені повідомляли Михайла Горбачова, що така система не зможе запрацювати протягом десятиліть. Проте Політбюро все одно фінансувало власні програми космічної зброї.

Горбачов відмовився від плану створення радянського аналога Стратегічної оборонної ініціативи, а під час переговорів у Рейк’явіку зробив ставку на припинення американської програми, яку його радники вважали нездійсненною.

Москва стримувалася не тим, що вже створили Сполучені Штати, а тим, що, на її переконання, Америка могла створити. Загроза втрати актуальності озброєння існувала й тоді та змусила супротивника змінити поведінку ще до появи хоча б одного перехоплювача.

Висновок із цієї війни вужчий: планування, засноване на одноразовій оцінці сил, зазнало невдачі вже на другому місяці війни.

Арсенали стримують завдяки своїм масштабам. Механізм адаптації перетворює ці масштаби на актив, який поступово втрачає цінність. Але чи здатне це стримувати агресора — питання відкрите.

Йдеться не про загрозу покарання, а про загрозу застарівання: перспективу того, що перевага, на накопичення якої агресор витратив роки, почне втрачати актуальність уже в перший день війни.

Якщо це так, то жодні запаси озброєння не розв’язують проблему. Адже відповідь полягає не в закупівлях, а у швидкості.

Теорія стримування водночас містить і застереження. Теорія перспектив, яку Джек Леві застосував до міжнародних відносин, стверджує, що лідери найчастіше йдуть на ризик, коли очікують втрат: вікно можливостей, яке закривається, впливає на рішення уряду сильніше, ніж відкрите вікно.

Дейл Коупленд у своїй праці «Витоки великої війни» застосовує цю логіку до 1914 року. Німецький Генеральний штаб спостерігав, як Росія наближається до завершення розбудови своєї залізничної мережі у 1916 році, і вирішив розпочати війну ще у 1914-му, поки вважав, що може перемогти.

Отже, захисник, який демонструє прискорення власного розвитку, може не лише стримувати агресора, але й провокувати його. Людина, яка кидає камінь, знає, що завтра у супротивника з’явиться спис, і саме тому може вирішити кинути камінь сьогодні.

Відповідь полягає не в тому, аби приховувати цей механізм, а у тому, щоб він уже працював до того, як агресор зверне на нього увагу. Вікно можливостей, яке вже зачинилося, стримує. Вікно, яке лише зачиняється, провокує.

Саме тому такі спроможності потрібно розвивати до початку війни, а не під час неї.

Останній урок виходить далеко за межі військових інституцій. Швидкість адаптації України ґрунтується на засадах, які жодне міністерство не здатне створити адміністративним наказом: структурі командування, яка достатньо децентралізована, щоб об’єднувати бізнес, волонтерів і громади в одну мережу; розосередженій інфраструктурі та невеликих місцевих виробниках, які переживають удари й ремонтують дрони на місцях; оборонних стартапах, здатних швидко масштабуватися; а також населенні, яке бере участь у власній обороні.

Це характеристики суспільства, а не армії.

Я не вдаватиму, що таке середовище легко відтворити. Самоорганізація України виросла з покоління Майдану, горизонтальних мереж і довіри, сформованих у 2014 році, а також зі звички діяти, не чекаючи на державу.

Бойовий хаб розв’язує лише інституційну частину цієї проблеми. Суспільна складова взагалі не стосується організаційної структури збройних сил.

Чи здатна нація розвинути глибшу спроможність до самоорганізації ще до кризи, а не лише відкрити її для себе в розпал кризи? Це масштабніше питання, на яке я не даю відповіді. Жоден окремий вид військ його не розв’яже.

Аргумент, який я почув у Києві у 2023 році, — що без окремого простору ведення війни не може бути й окремого виду військ, — досі звучить в інших столицях. Він заслуговує на серйозну відповідь, і ось моя.

Часовий вимір пропонує іншу логіку: потрібно створити спроможність адаптуватися до наступного конфлікту швидше за супротивника, а цю спроможність — видиму, інституційну й таку, випередити яку дорого коштує, — використовувати для стримування так само, як колись використовували військові арсенали.

Швидкість дає час, а час стає новою формою безпеки.

Війна змусила Україну засвоїти цей урок під вогнем. Її союзники ще можуть засвоїти його заздалегідь і значно меншою ціною: як механізм стримування до наступної війни, а не як вимушену адаптацію посеред неї.

Для цього є конкретний календар. Європа формує наступний семирічний бюджет, у якому оборона стане однією з найбільших нових статей видатків, і розбудовує архітектуру безпеки, до якої тепер входить Україна. НАТО переглядає свої цільові показники військових спроможностей.

Саме в таких документах окремий вимір війни має отримати відповідального за нього. Інакше він залишиться турботою всіх і водночас нічиєю конкретною місією.