Реалії протистояння з Росією мали вирішальне значення для Зеленського, щоб зберегти євроатлантичний курс України, започаткований Порошенком

Коли пролунали новини стосовно висунення звинувачень проти експрезидента України Петра Порошенка щодо зловживання службовим становищем, більшість спостерігачів побачили в цьому останній прояв політичної вендетти, яку веде Зеленський. Намагання чинного президента ударити свого попередника на посаді не є великою таємницею у Києві. Справді, коли перший генеральний прокурор Зеленського Руслан Рябошапка був звільнений у березні 2020 року, він назвав головною причиною цього – відмову висунути обвинувачення проти Порошенка.

Про це йдеться у публікації народного депутата України від партії «Європейська солідарність» Олексія Гончаренка на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Антипатія Зеленського до Порошенка має свої витоки ще з президентської кампанії 2019 року і схоже вона не зникла після переконливої перемоги на минулорічних виборах. Тим не менш, коли Зеленський розпочав другий рік свого правління, він визнав, що не зможе змінити зовнішньополітичний курс євроатлантичної інтеграції, який започаткував Порошенко. Незважаючи на публічну критику свого попередника, Зеленський за останній рік усвідомив, що в України немає інших життєздатних геополітичних варіантів, окрім тісних зв’язків із західним світом.

З того часу, як країна вперше здобула незалежність у 1991 році, кожен український лідер традиційно не звертав уваги на ідею євроатлантичної інтеграції і вона не стала рушійною силою аж до завершення Революції гідності у 2013-14 роках. Ваджливу Угоду про асоціацію із Європейським Союзом було підписано влітку 2014 року, безвізовий режим запровадили у 2017 році, а курс на євроатлантичну інтеграцію остаточно був закріплений в Конституції України у лютому 2019 року.

До свого обрання на посаду президента Зеленський неодноразово запевняв у тому, що після перемоги не буде змінювати євроатлантичну геополітичну траєкторію України. Незважаючи на це, багато заяв під час передвиборчої кампанії викликали занепокоєння. Зеленський задавався питанням, чи вітаються західним світом інтеграційні амбіції України і заявляв про необхідність референдуму про членство в НАТО. Він також пообіцяв перспективу нових підходів до перемовин з Кремлем, які будуть зосереджені на двосторонньому діалозі, а не на міжнародних рамках, створених протягом попередніх 5 років разом із західними партнерами України. Це, звичайно, не вказувало на відмову від історичного повороту на Захід, але цього було достатньо, щоб спровокувати спекуляції щодо потенційного повернення України в статус непотрібної землі раннього пострадянського періоду.

Найбільшим лакмусовим папірцем зовнішньої політики Зеленського за останній рік був пошук міцного миру з Росією і саме тут стала неминучою подальша інтеграція України із Заходом. Під час передвиборчої кампанії на початку 2019 року Зеленський та його команда були особливо оптимістично налаштовані щодо припинення війни на Донбасі. Коментарі кандидата Зеленського свідчили про те, що п’ятирічний військовий конфлікт можна вирішити після чоловічої розмови з Путіним. Перший удар по такій тактиці було нанесено одразу ж після перемоги Зеленського на виборах, коли Кремль оголосив про свої плани масової видачі російських паспортів жителям окупованого Донбасу. Москва не була зацікавлена в тому, щоб скористатись можливістю і змінити тональність двосторонніх відносин.

Не бажаючи визнати фіаско, Зеленський протягом другої половини 2019 року здійснив низку компромісів та поступок, щоб домогтись особистої зустрічі з Путіним. Коли цей розрекламований саміт, зрештою відбувся у Парижі на початку грудня 2019 року, він виявився антикульмінаційним моментом. Очікуваного прориву до миру не сталось і не було жодних ознак, що російський лідер розділяв бажання Зеленського покласти край неоголошеній війні між двома країнами. Натомість, ця зустріч слугувала ще одним підтвердженням кривавого застою, який розпочався з часу підписання других Мінських угод у лютому 2015 року.

За останні 6 місяців не відбулось жодних нових зустрічів на вищому рівні і через пандемію коронавірусу довелось скасувати заплановану на квітень 2020 року зустріч лідерів Нормандського формату. Насправді, у Києві та Москві не горять бажанням знову збиратись на безплідну зустріч. Після року розчарувань на зовнішньополітичному фронті, Зеленський тепер погодився з тим, що його стартовий ентузіазм щодо закулісної дипломатії, неформальних зустрічей та двостороннього діалогу не приведе до бажаного результату – припинення війни. Не може бути виходу з цієї кризи без західних партнерів, міжнародних санкцій та систематичного тиску на Росію.

Звинувачувати Порошенка у продовженні війни, можливо, було політично вигідно під час минулорічної передвиборчої кампанії, але власний досвід Зеленського змусив його визнати, що саме Путін є рушійною силою цього конфлікту. І це ще раз доводить, що єдина надія України – це тісна співпраця із західними партнерами. Реалії протистояння з Росією мали вирішальне значення для Зеленського, щоб зберегти євроатлантичний курс України, але економічне становище країни також відіграло важливу роль у необхідності більш глибокої співпраці із західним світом. В умовах економічної кризи, внаслідок пандемії коронавірусу і провалів на політичній арені, у Зеленського останнім часом не було іншого виходу, окрім перемовин з МВФ. Цей консервативний підхід суперечив популістським інстинктам Зеленського, але він виконав умови для отримання від МВФ траншу на 5 мільярдів доларів, що стане в нагоді у найближчі непрості часи.

Хоча фактори економіки та безпеки об’єднались задля запобігання будь-яким спробам відхилитись від євроатлантичного курсу України, темпи інтеграції уповільнились після зміни вищого керівництва країни. Окрім таких дешевих фраз Зеленського на Всесвітньому економічному форумі у Давосі про те, що Україна готова замінити Великобританію у Європейському союзі, останній рік був періодом стагнації. Єдиним значним прогресом в напрямку інтеграції стало нещодавнє рішення НАТО надати Україні статус партнера із розширеними можливостями.

Зважаючи на все це, різка зміна геополітичного курсу України виглядає малоймовірною. Разом із вищезгаданими факторами безпеки та економіки, громадська думка в Україні надалі міцно налаштована на євроатлантичну інтеграцію та й соціологічні опитування свідчать про те, що на референдумі питання членства в ЄС і НАТО отримали б широку підтримку. Тим не менш, зберігається небезпека того, що відсутність зараз інтеграційного імпульсу призведе до відставання України і підвищить її вразливість для російської гібридної агресії. І зараз, як ніколи важливо, щоб партнери України на Заході надали рішучу підтримку програмі реформ, запропонувавши більш чіткі інтеграційні перспективи України.

Незважаючи на рік драматичних політичних змін в країні, основні євроатлантичні інтеграційні амбіції України залишились незмінними. Вибір країною західного курсу вперше був проголошений під час Євромайдану, а підтверджений протягом шестирічної неоголошеної війни з Росією і саме він визначить геополітичну долю України на багато років. Президент Зеленський, можливо і не є прихильником Порошенка, але йому судилось проводити його зовнішню політику.