Інфраструктурні проблеми на півострові, глибока криза в російській економіці, західні санкції та відсутність глибоких історичних зв’язків між росіянами й Кримом свідчать про те, що російська окупація є тимчасовим явищем в історії

Всупереч популярним кремлівським міфам на Заході, Крим не має глибокого коріння в російській національній історії. На цьому тлі у росіян буде ще менше бажання використовувати обмежені фінансові ресурси для субсидування віддаленого півострова. Особливо в той час, коли вони страждають від наслідків коронакризи.

Про це йдеться у публікації Андреаса Умланда, старшого наукового співробітника Центру європейської безпеки Інституту міжнародних відносин у Празі та викладача Інституту політичних наук Єнського університету імені Фрідріха Шіллера на сторінках німецького видання Focus, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Військове завоювання Росією українського півострова Крим у 2014 році призвело до корінних змін не лише у зовнішніх відносинах Росії. Незаконна окупація Москвою перлини Чорного моря також суттєво вплинула на внутрішню політику Росії. Отримавши підтримку серед 70% населення, він створив у російському суспільстві так званий «кримський консенсус».

Це передбачуваний ефект, ймовірно, також був головною причиною зухвалої авантюри Кремля. Проте, зловісне нагадування Путіна про возз’єднання Німеччини в його промові про анексію Криму 18 березня 2014 року уже вказувало на серйозну довгострокову проблему його тріумфального завоювання. Як засвідчує наведений ним приклад німецької єдності, таке розширення території буде дуже дорого коштувати Росії протягом багатьох років й десятиліть.

Справді, ці два «возз’єднання» мають дуже різні причини, процеси та значення. Ані Крим із «Німецькою Демократичною Республікою», ані сучасну Росію із Західною Німеччиною 1990 року не порівняти. Але, незважаючи на усі ці відмінності, із німецького прикладу для російського народу можна зробити чіткий висновок: соціальна та економічна інтеграція нових територій в існуючу державу, як це усвідомили німці за останні 30 років, має дуже високу ціну. Головне питання незаконного, але легкого захоплення Криму у 2014 році полягає не в тому, чи хочуть росіяни утримувати український півострів. Важливіше те, чи буде російський народ продовжувати платити повну ціну за сміливу територіальну експансію своєї держави.

Історично так склалось, що непропорційна культурна вага міст й муніципалітетів Східної Німеччини у розвитку сучасної німецької нації є однією з причин, чому західні німці готові були інвестувати близько 1,6 трильйонів євро у Східну Німеччину у період з 1990 по 2018 роки.

З цієї причини вони надалі готові сьогодні через 30 років після возз’єднання додатково платити за солідарність у розмірі 5,5% податку на прибуток, зарплатню й приріст капіталу. Виникає питання, чи готові росіяни взяти на себе тривалі фінансові зобов’язання перед Кримом, коли серйозні економічні наслідки кризи від коронавірусу та його різноманітних соціальних наслідків стануть більш помітними.

Історичні зв’язки між територією сучасної Російської Федерації та Криму, завойованого Катериною ІІ у 1783 році, на відміну від розповсюджених стереотипів, є дуже незначними. З 1802 по 1917 роки Крим входив до складу Таврійської губернії, яка пов’язала Крим із сучасною південною частиною материкової України. Протягом 1954-1991 років Крим був частиною УРСР і після розпаду Радянського Союзу увійшов до складу незалежної України, яку тогочасний російський президент Борис Єльцин офіційно визнав в рамках відомої Біловезької угоди наприкінці 1991 року, яку у підсумку ратифікував і російський парламент. У 2003 році президент РФ Володимир Путін також визнав Крим частиною України у ще одному ратифікованому договорі про українсько-російський кордон.

Найчисельнішим корінним народом на Кримському півострові є кримські татари. Їх головні політичні органи – виконавчий Меджліс й представницький Курултай є відверто антипутінськими та проукраїнськими. Росіяни тривалий час були відносною меншістю в Криму у ХІХ столітті і стали абсолютною більшістю на півострові у 1944 році за підсумками стілінської етнічної чистки.

На відміну від Росії та Криму, Східна та Західна Німеччина протягом століть були історично, політично й демографічно пов’язані. Завдяки існуючим тісним зв’язкам між ФРН та Західним Берліном, інфраструктура Східної та Західної Німеччини була частково інтегрована ще до 1990 року. Фізично з’єднати Крим з Росією вдалось лише у 2018-2019 роках з введенням в експлуатацію так званого «Кримського моста» через Керченську протоку.

Але Керченський міст – це не панацея від численних економічних проблем українського півострова та його інтеграції в економіку Росії. Щедрі державні субсидії Москви у Криму на суму близько 20 мільярдів доларів призвели до економічного зростання півострова за останні 6 років. Водночас обвалився український та іноземний туризм, а також інвестиції в Крим. Ці збитки лише частково компенсували туристи та інвестори з Росії і основні економічні проблеми ставатимуть гострішими в Криму, якщо російська економіка увійде в рецесію чи навіть депресію.

Крім того, призначені Москвою нові можновладці в Криму зіштовхуються із серйозними інфраструктурними проблемами. Обмеження прісної води на український півострів викликає особливе занепокоєння після того, як у квітні 2014 року Київ перекрив Північно-Кримський канал від річки Дніпро до Кримського півострова. Незважаючи на те, що зараз існує великий спектр промислово життєздатних технологій зрошення, Росія за останні 6 років недостатньо багато зробила для вирішення цієї проблеми в Криму. Великих проектів з переробки морської води з Чорного моря немає, хоча проблеми з водопостачанням з кожним роком тільки погіршуються.

Глибока криза, яка зараз має місце у російській економіці, внаслідок синхронного впливу пандемії коронавірусу, падіння цін на енергоносії, структурних дефектів промисловості і західних санкцій будуть мати далекосяжні соціальні, внутрішні та зовнішньополітичні наслідки. Допоки Путін залишається при владі, Крим залишатиметься під контролем Москви. Твереза оцінка необхідних фінансових ресурсів, потреба у субсидіях для міжнародно ізольованого Криму, інфраструктурні проблеми півострова та відсутність глибоких історичних зв’язків між росіянами й Кримом вказують на помилковість авантюри Кремля.

Багато самопроголошених «реалістів» на Сході та Заході вважають, що відмова Росії від незаконної територіальної експансії й повернення півострова від український       контроль – це фантастичний сценарій. Втім, реалістична оцінка майбутніх подій в Росії та поточних інфраструктурних проблем в Криму уже свідчить про те, що колись популярне завоювання Криму є тимчасовим явищем в історії. Європейські дипломати й політики повинні бути готовими до ще одного серйозного повороту геополітики на території Східної Європи, коли Путін покине політичну авансцену.