Гібридна війна Росії проти України майстерно використала демографічні трансформації ХХ століття, які перетворили етнічно різноманітний регіон з більшістю українців у здебільшого російськомовний з потужною радянською ностальгією та прокремлівськими настроями

З весни 2014 року президент Росії Володимир Путін веде гібридну війну проти України, щоб не відпустити її з кремлівської орбіти. Ця нетрадиційна кампанія передбачає військову, економічну, дипломатичну та інформаційну складові. В основі всього – історичні посягання Росії на більшу частину території сучасної України. Путін майже не намагається приховати своє презирство до української державності. Натомість, він стверджує, що Україна завжди була частиною Росії і їй судилось такою бути, подобається це українцям чи ні.

Про це йдеться в аналітичній публікації Альвідаса Медалінскаса, колишнього литовського депутата, політолога Університету Міколаса Ромеріса у Вільнюсі та заступника голови громадської організації «Ворота Донбасу» у Маріуполі на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Впродовж останніх 6 років Путін неодноразово заявляв, що окупований Донбас на сході України є важливим елементом національної спадщини Росії. У своїй сумнозвісній промові у квітні 2014 року після анексії Криму, яка окреслила наступний етап війни проти України, він зазначив, що Донбас ніколи не був українським і незрозуміло чому його передали Радянській Україні у 1920 році. Зовсім нещодавно, у грудні 2019 року Путін використав свій щорічний прес-марафон, щоб назвати Донбас «споконвічними російськими землями, які ніколи не мали нічого спільного з Україною».

Вибіркове тлумачення минулого може відповідати політичним цілям Путіна, але не витримує жодної критики у випадку скрупульозного вивчення. Насправді, присутність України у Донбасі має давні історичні витоки, а європейське коріння цього регіону є глузуванням над спробами Кремля зобразити його як священну землю Росії. За спрощеним тлумаченням Путіна приховано більш складну картину. Протягом століть Донбас був частиною «Диких полів» – широкої смуги малонаселених прикордонних територій, що простягнулись через українські степи, яка відокремлювала слов’янські держави на півночі Кримського ханства та Османської імперії на півдні.

Наприкінці ХVІ сторіччя правителі Речі Посполитої визнали право українських козаків на заселення Донбасу до річки Дон. Подальші хвилі міграції поселенців відбулись внаслідок російсько-турецьких війн у ХVIII столітті, коли російська імператорка Катерина Велика пропонувала земельні гранти, щоб привабити чужинців. Більшість поселенців були українцями, але також були росіяни, румуни, серби, угорці, німці та етнічні греки із сусіднього Криму. Це допомогло перетворити Донбас у найкосмополітичніший куточок Російської імперії. Справді, зараз на Донбасі проживає велика частка грецького населення, зосередженого навколо Маріуполя.

Наступним поворотним моментом у розвитку Донбасу стала промислова революція ХІХ сторіччя. Володіючи багатими мінеральними ресурсами, цей регіон перетворився у важливий європейський центр, приваблюючи нові потоки опортуністів та промисловців з усього континенту. Багато хто бачив паралелі між вибуховим зростанням Донбасу в цей період і розширенням на захід у Північній Америці, що спонукало російського поета Олександра Блока назвати цей регіон «Новою Америкою».

Багато великих міст Донбасу зобов’язані своїм походженням міжнародним експертам з промисловості, які принесли ноу-хау в цей регіон. Найкращий приклад – це Донецьк, який зараз є найбільшим містом Донбасу і центром російської окупації. Засновником Донецьку був британський металургійний магнат Джон Х’юз, але й він не був першим промисловцем, який залишив свій слід на Донбасі. У 1795 році його співвітчизник Шарль Гаскойн та німець Густав Хартманн заснували дві фабрики, які пізніше перетворились у місто Луганськ – столицю сепаратиської республіки на сході України. Ці німецькі та британські підприємці працювали в дуже космополітичному середовищі за участю таких західноєвропейських країн, як Франція, Італія та Бельгія. Присутність Бельгії була настільки помітною, що Донбас стали розглядати як важливий фактор в економіці країни. У Маріуполі були присутні й американські промисловці.

Бурхливе зростання міжнародної промисловості на Донбасі у ХІХ столітті значно вплинуло на демографічний склад регіону. Тим не менш, царський перепис населення у 1897 році засвідчив, що регіон ще був заселений українцями. Це дослідження було єдиним, яке організувала російська імперська влада, а отримані дані роблять сміливі історичні ствердження Путіна сміховинними. Згідно з переписом населення у 1897 році, у Катеринославській губернії, до складу якої входила більша частина Донбасу з Донецьком та Луганськом, проживало 2,1 мільйона людей. Більшість цього населення, а саме 68,9% – були україномовними, а росіяни становили лише 17,3%. Схожі цифри можна побачити на місцевому рівні: половину з 254 056 жителів Маріупольського району, становили українці, 35 691 – становила чисельність росіян, значною частиною населення були німці, греки, євреї й татари. У контексті цієї статистики будь-які спроби ігнорувати історичні зв’язки України з Донбасом немає сенсу.

Ці факти залишаються здебільшого невідомими, як зовні, так і за межами України. Обізнаність поступово покращилась останнім часом завдяки відновленню інтересу до історії регіону. Тим не менш, космополітичне минуле Донбасу надалі затьмарене помилковими русоцентристськими наративами, які відповідають геополітичному порядку денному Кремля. Хоча українське коріння та європейський характер Донбасу дорадянського періоду не підлягають сумніву, цей регіон зазнав глибоких змін протягом десятиліть після російської революції.

Багато українців, які проживали у сільській місцевості, стали жертвами спровокованого Сталіним голоду 1930-х років, внаслідок якого загинули мільйони людей та змінився демографічний ландшафт Донбасу. Між іншим, починаючи з 1920-х років, величезна кількість людей з усього Радянського Союзу поїхали на Донбас, щоб працювати там на шахтах та промислових підприємствах. Наприклад, населення Донецька різко збільшилось з 106 000 у 1926 році до 700 000 наприкінці 1950-х років.

«Совєтізації» Донбасу ще більше сприяли хвилі сталінських репресій у 1930-х роках, які непропорційно були спрямовані проти неросійських етнічних груп. Українці, як найчисельніша етнічна група найбільше постраждали. Українські, грецькі, німецькі та інші європейські топоніми зникли з Донбасу і їх замінили на загальні радянські альтернативи. Ці спроби видалити історію Донбасу виявились надзвичайно успішними. У підсумку в 1991 році цей регіон перетворився у бастіон російськомовної України із помітно вираженою радянською ідентичністю, яка відображала різноманітне походження населення із сімейним корінням на території колишнього СРСР.

Нічого з цього не зробило війну на Донбасі неминучою. Незалежна Україна повинна визнати, що не звертала уваги на розвиток Донбасу і віддала цей регіон Партії регіонів та іншим проросійським політичним силам. Проте, без втручання Кремля, навряд чи проросійські політичні симпатії регіону стали причиною збройної боротьби. Гібридна війна Росії проти України майстерно використала демографічні трансформації ХХ століття, які перетворили етнічно різноманітний регіон з більшістю українців у здебільшого російськомовний з потужною радянською ностальгією та прокремлівськими настроями. Путін покладався на масове незнання історії Донбасу, щоб оголосити його частиною «Русского мира», але проігнорував ключові аспекти комплексного розвитку регіону.

Правдива історія Донбасу дуже чітко вказує на його глибоке європейське коріння і міцні зв’язки із західним світом. Підвищення обізнаності про ці зв’язки може стати кроком для протидії маніпуляціям Путіна, підриву гібридної війни з Росією та реінтеграції окупованих територій з рештою України.