Експерти назвали уроки, які можна винести з досвіду нашої країни у знесенні радянських пам’ятників й декомунізації

Рух Black Lives Matter призвів до знесення пам’ятників по усій Європі та Північній Америці, оскільки люди задумались про доречність історичних постатей, які займають почесне місце у їх містах. Це зведення рахунків з минулим охопило усе, від меморіалів на честь генералів Конфедерації до постаментів англійських работорговців та європейських монархів. Деякі були повалені силовим методом, а інших просто тихо прибрали. Для прихильників ця тенденція є запізнілим визнанням серйозної історичної несправедливості, а їх опоненти побачили в цьому атаку на історичну спадщину та самобутність. Дебати, які після цього розгорнулись збунтували народ по обидві сторони Атлантики й можуть стати характерною рисою президентської виборчої кампанії в США у 2020 році. Про це йдеться в аналітичній публікації Пітера Дікенсона, редактора блогу UkraineAlert на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Інтенсивність таких війн пам’яті застала багатьох зненацька, але аргументи протиборчих сторін є доволі знайомими, якщо дивитись на це з точки зору України. Від того часу, як країна вперше здобула незалежність у 1991 році, українці боролись з кризою національної ідентичності, суть якої прихована у протилежних інтерпретаціях бурхливого минулого країни. Прихильники абсолютного розриву з радянською епохою просувають наратив про звільнення постколоніальної України, яка прагне позбутись залишків радянського панування. Їхні опоненти відкинули спроби зобразити Україну жертвою і натомість прагнули підтримувати традиційно тісні відносини з Росією. Це призвело до ще більшої політичної поляризації, яка дедалі частіше проявлялась у знесенні чи зведенні суперечливих пам’ятників.

Війни пам’яті в Україні тривали впродовж останніх трьох десятиліть і супроводжувались періодичною ескалацією. З початку 1990-х років вулиці поступово перейменовувались, радянську символіку забирали із громадських місць, а численні пам’ятники були демонтовані. Спочатку це було очікуваним процесом в Західній Україні, а пізніше у 2000-х роках він просувався центральною та східною Україною. Помаранчева революція 2004 року стала особливо важливим етапом в еволюції пострадянської ідентичності України, яка викликала переоцінку минулого країни і ще більшого усвідомлення радянських злочинів проти людяності. Прокремлівські сили чинили опір, об’єднавши пам’ять про досвід СРСР під час Другої світової війни чи провідну роль Червоної Армії у розгромі нацистської Німеччини.

Найважливіший момент для розвитку національної ідентичності незалежної України настав на початку 2014 року, коли Революція гідності досягнула кривавої кульмінації і після неї розпочалось вторгнення Росії до Криму і на Донбас. Як і Помаранчева революція 10 років тому, протести на Євромайдані були викликані прагненням до демократичних європейських цінностей і антипатією до авторитаризму, пов’язаного як з радянським минулим, так і з радянською Росією Володимира Путіна. Коли протести вперше спалахнули в Києві, тисячі радянських пам’ятників залишились на своїх місцях по всій території України. Найвідоміший пам’ятник Леніну в Києві знесли першим у грудні 2013 року. Надалі, зважаючи на стрімкий розвиток подій на початку 2014 року, коли Москва прагнула підірвати незалежність України, знесення пам’ятників набуло зухвалого характеру і злилось із хвилею спротиву, яка охопила всю країну.

Українська влада намагалась формалізувати цей процес, ухваливши навесні 2015 року декілька законів про декомунізацію, які зафіксували нелегальний статус більшості радянських пам’ятників і зобов’язали перейменувати вулиці, селища, міста та села на честь радянських діячів. Коли у 2017 році усе заспокоїлось, тисячі пам’ятників Леніну демонтували, а зміна географічних назв суттєво змінила мапу України. Декомунізація в Україні не припинила війни пам’яті. Дехто вважав, що цей процес не зайшов занадто далеко і продовжують наполягати на подальших змінах. Інші заперечували проти знесення місцевих пам’яток чи звинувачували владу у спробах переписати історію. А тим часом поява нових постаментів викликала цілком нову хвилу протистояння.

В той час як розбіжності у суспільстві не завершились, є також видимі ознаки втоми багатьох українців від безкінечних суперечок з приводу минулого країни. Телевізійний комедіант Володимир Зеленський намагався уникати конфронтаційної політики пам’яті України під час своєї президентської виборчої кампанії 2019 року. Це виявилось надзвичайно популярним й допомогло йому отримати упевнену перемогу над чинним президентом Петром Порошенко. З часу інавгурації у травні 2019 року президент Зеленський продовжує дистанціюватись від суперечливих історичних тем. У своєму щорічному новорічному зверненні до народу, Зеленський відверто поставив під сумнів нещодавній ентузіазм країни щодо знесення пам’ятників та перейменування вулиць. Така зручна позиція Зеленського дозволяє уникати непопулярних та полярних думок, а також ризикує віддати обговорення національної ідентичності на поталу політикам-популістам та екстремістам.

Через свої епічні війни пам’яті, яким не видно кінця, Україна слугує одночасно чудовим прикладом для тематичного дослідження та важливого застереження для інших країн, які зараз ведуть боротьбу з власною історією й прагнуть переоцінити своє минуле. Атлантична рада запитала у декількох експертів думку з приводу декомунізації в Україні і які уроки можна винести з досвіду країни у знесенні пам’ятників.

Олеся Хромейчук, викладач історичного факультету Королівського коледжу Лондона:

Несправедливість важко побачити. Колір шкіри, стать чи соціальне походження, це переживають усі кому не пощастило народитись у привілейованому становищі, але здебільшого таке залишається непоміченим. Помітним є прославляння тих, хто сприяв увічненню цієї несправедливості. Коли запалюється сірник у бочці з порохом, як це було у випадку побиття демонстрантів ОМОНом у Києві у 2013 році чи вбивства Джорджа Флойда поліцією у Міннеаполісі у 2020 році, люди шукаюь об’єкт, на який можна зігнати усю свою злість. І ось тоді в центрі уваги постають пам’ятники. Падіння у 2013 році в Києві відомого пам’ятника Леніну викликало лавину знесення радянських пам’ятників по усій Україні у світлі повстання проти зловживань владою та обмеження свобод. Ленін був не лише символом десятиліть радянської влади, але й безупинного втручання Кремля, корупції та несправедливості. Деякий час на постаменті замість Леніна встановили золотий унітаз, що було вдалою метафорою непристойної соціальної нерівності в Україні. У відповідь на стихійне падіння пам’ятників Леніну українська влада вирішила провести декомунізацію зверху вниз. Це була спроба влади узяти на себе відповідальність не лише за національну пам’ять, але й за історію, яка розгорталась на їх очах. Декомунізацію критикували за те, що знесення пам’ятників та зміну географічних назв не узгоджували із місцевими громадами, а також за використання централізованих методів радянського зразка для знищення минулого. Тим не менш, роботу виконали і більшість пам’ятників радянським лідерам зникли, окрім територій окупованого Криму й Донбасу, а також Чорнобильської зони відчуження. Чи була формальна декомунізація в Україні визнанням несправедливості до якої прагнули протестувальники, коли вони зносили першого Леніна? До певної міри. Але очищення країни від символів минулих зловживань владою навряд чи зможе стримати лють суспільства щодо поточних зловживань, особливо коли уряди змінюються, а несправедливість зберігається. Єдине, що можуть можновладці в усьому світі запозичити з українського досвіду, то це не чекати допоки суспільна лють досягне такого апогею, коли будуть знесені пам’ятники.

Владислав Давідзон, європейський кореспондент журналу Tablet:

Декомунізація в Україні уже давно назріла і її не можливо було уникнути. Але вона здійснювалась неправильно, поляризуючи суспільство та підриваючи важливі відносини із сусідами та союзниками країни. Дипломатичні відносини України з Румунією, Угорщиною, Польщею та Ізраїлем тією чи іншою мірою постраждали через негнучкість жорсткої політики пам’яті. Озброєний натовп, який зносив силою пам’ятники без будь-яких юридичних та справедливих процедур було не лише виявом несправедливості, але й призводило до побічних ефектів та негативних наслідків для суспільства. Поляризований політичний клімат знесення пам’ятників після 2014 року став причиною негативної реакції на прозахідні та модернізаційні настрої серед українських громадян на півдні та сході країни, де традиційно сильною була ностальгія за СРСР. Це також зіграло на руку пропагандистам, які не піклувались про інтереси Києва, а також зміцнило ревізіоністську програму Кремля, яка обертається навколо прославляння Другої світової війни і реабілітації окремих аспектів радянської епохи. Досвід України є нагадуванням про те, як надто швидкий рух та атака на культурні орієнтири, які ще є дорогими для старшого покоління можуть викликати дестабілізацію та несприйняття. Історичні проблеми, які не вирішуються демократичним та контрольованим чином, можуть вибухнути з неконтрольованим ефектом. І навпаки, якщо їх придушують заради загального соціально-політичного добробуту, вони також можуть призвести до непомітного прогнивання та послаблення суспільства зсередини. Усі, хто став свідком турбулентності процесу декомунізації в Україні останніми роками можуть лише закликати до обережності та делікатності.

Аля Шандра, редактор Euromaidan Press:

Прагнення до переоцінки спадщини історичних особистостей, яку ми спостерігаємо в цілому світі є зрозумілим. Україна стала свідком аналогічних процесів після революції на Євромайдані у 2014 році, коли були повалені багато діячів радянського пантеону, зокрема величезна кількість пам’ятників Леніну, які вціліли після розпаду СРСР. Ці пам’ятники комуністичної епохи слугували візуальними маркерами тоталітарного минулого країни, яке використовувалось Росією для відродження своєї колишньої імперії. Їх повалення стало символом вибору Україною прозахідного шляху розвитку. На відміну від знесення пам’ятників, яке зараз відбувається в інших країнах, знесення пам’ятників Леніну в Україні було значною мірою передбачено законом, як складова частина декомунізаційних заходів після Євромайдану. Для тих, хто перебував в революційному запалі, це видавалось правильним вчинком. Проте, оглядаючись назад, можна сказати, що більш відкрита та ретельна публічна дискусія могла бути кориснішою для України. Наприклад, заклик до знесення пам’ятників могли використати для інформування сучасного українського суспільства про радянські звірячі злочини. Якщо б це зробили, то, можливо, менше третини українців не відчували б ностальгії за СРСР, як засвідчило нещодавнє соцопитування. У нас може бути менше соціальної поляризації на основі політики історичної пам’яті. Досвід декомунізації України також слугує нагадуванням про основне правило політики історичної пам’яті: знесення пам’ятників створює вакуум, який необхідно заповнити. Хто повинен заповнити порожній п’ядестал? До такої дискусії має бути готовим будь-яке суспільство, яке скидає застарілих героїв.

Пітер Залмаєв, директор ініціативи «Демократія в Євразії»:

Замість консолідації пострадянського суспільства України, поспішний процес декомунізації лише загострив багато напружених відносин. Можливо, було наївно очікувати іншого результату, враховуючи, що Україна надалі глибоко розділена конфронтаційними інтерпретаціями історії. Історична пам’ять будь-якого народу обов’язково передбачає багато наративів та персонажів, яких одні вважають героями, а інші – лиходіями. Немає в Україні більш суперечливої постаті, аніж націоналістична ікона Степан Бандера. В той час як пам’ятники Леніну з 2014 року знесені, пам’ятники Бандері тільки зростають, а також називають вулиці на його честь. Яким би не був ваш особистий погляд на історичну спадщину Бандери, не можна заперечувати, що його прославляння у поєднанні з масовим знищенням тотемів радянського минулого зробило російськомовних українців на півдні та сході країни особливо сприйнятливими до московської пропаганди. Оскільки американці прагнуть виправити історичні помилки і повалити політично некоректні пам’ятники, вони повинні розуміти, що поспішний та хаотичний процес мінімізує шанси на зцілення та примирення. Як засвідчив досвід України, США ризикують підірвати національну згуртованість, перебуваючи у лещатах якобінського завзяття.