Прогрес, досягнутий нашою країною за останні 6 років є повчальним для сусідів

Пробудження національної демократії зараз загрожує білоруському диктатору Олександру Лукашенку після 26 років перебування при владі. Намагаючись усіма засобами утриматись при владі, Лукашенко дедалі частіше вдається до кремлівських формулювань щодо дискредитації демократичного повстання 2014 року у сусідній Україні. За словами Лукашенка, білоруські мітингувальники є «нацистами», а акції протесту – просто змова. І усе це призведе до бідності, національного банкрутства та безмежної русофобії. Про це йдеться в аналітичній публікації Пола Ніленда, засновника цілодобової гарячої лінії для запобігання суїцидів Lifeline Ukraine на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Ще одна з найулюбленіших тем Лукашенка – це прогнозування того, що акції протесту перетворять Білорусь на Україну. Виступаючи перед аудиторією своїх прихильників у Мінську 16 серпня 2020 року, Лукашенко пригадав нещодавню історію України, щоб підкреслити усю серйозність ситуації. Це корелюється з тим, як кремлівські ЗМІ описують Україну, яку впродовж останніх 6 років намагались показати, як державу, що не відбулась.  

Аргумент проти демократизації, на кшталт «просто погляньте на Україну» справив враження на Лукашенка і він чомусь вважає, що це буде переконливим і для білоруського суспільства. Але чи є раціональними ці авторитарні спроби використати Україну в якості застереження?

Будь-яка оцінка досвіду України за останні 6 постреволюційних років повинна розпочинатись із визнання того, що Білорусь – це не Україна. Незважаючи на вражаючу аналогію між подіями, які зараз відбуваються на наших очах в Білорусі і двома пострадянськими повстаннями в Україні у 2004 і 2014 роках, все-таки продемократичний білоруський рух залишається унікальним.

Між двома країнами є також важливі відмінності. Хоча Росія інвестувала значні ресурси у культивування прокремлівських політичних сил в Україні протягом 1990-2000-х років, у Білорусі такого не було, окрім самого Лукашенка, який часто був мінливим союзником.

Аналогічно немає в Білорусі чітко прокремлівських регіонів, на кшталт Криму й Донбасу. Та й диктатура у Білорусі, яка сформувалась за 26 років правління Лукашенка, має відносно мало спільного із хаотичною, але тим не менш плюралістичною політичною культурою незалежної України.

Втім, спільне радянське минуле разом із наступом Росії та загальною ситуацією на найбільшій у світі геополітичній лінії розриву, робить прогрес України після 2014 року особливо актуальним для Білорусі. Найважливіше, що потрібно підкреслити – це те, що Україна зараз є динамічною демократією. На відміну від Білорусі чи Росії, українські опозиційні кандидати не живуть у постійному страху бути убитими чи ув’язненими. Політична конкуренція в Україні є публічною. Голосування на виборах – вільне, а результати виборів – достовірні і вони визнаються усіма учасниками політичного процесу. Мирна передача влади зараз є міцно вкоріненою у політичній традиції України, а перемога політичного неофіта Володимира Зеленського на президентських виборах у 2019 році – одна з найяскравіших демонстрацій демократії у пострадянському просторі за останні 30 років.

На противагу цьому, нездатність білоруської влади створити аналогічні умови у своїй країні якраз стали каталізатором повстання. Для Росії страх перед демократичною політичною культурою є одним із рушійних сил зовнішньої та внутрішньої політики. Ви повинні запитати себе, чому Лукашенко і Путін так бояться дати людям свободу слова. В Україні таких побоювань немає.

Разом із консолідованою демократією, ще одним досягненням України з 2014 року, яке може бути привабливим для білорусів є значно більша прозорість у громадському житті. Безперечно, громадяни Білорусі (і Росії) хотіли б, щоб їх політики та інші високопосадовці прозоро декларували свої щорічні доходи та майно в онлайн-режимі. Такий закон ухвалений в Україні ще у 2016 році.

Ця прозорість є необхідною і у традиційно тіньовому світі державних закупівель. У цілому пострадянському світі державні контракти є ключовим елементом, який об’єднює корумповані авторитарні режими. В Росії бюджетні гроші скеровуються, насамперед лояльним до влади, а після того використовуються для фінансування інформаційної війни Кремлі й тіньової армії недержавних найманців. Україна за останні роки значно просунулась в цьому аспекті, запровадивши систему електронних закупівель ProZorro та низку інших новацій у сфері відкритих даних. Білорусь виграла б від запозичення українського досвіду, а увесь світ – якщо б Росія вчинила аналогічно.  

В економічному аспекті останні 6 років були турбулентними й важкими для України, але до спалаху коронавірусу, здавалось, що Україна починає ставати взірцем економічного успіху. Про це свідчить чотирирічне зростання ВВП і зміцнення української гривні у 2019 році, яка стала найкращою світовою валютою по відношенню до американського долара.

Це постреволюційне відновлення особливо актуальне, зважаючи на стагнацію білоруської економіки та її сильну залежність від Росії. З 2014 року український бізнес зміг компенсувати різке погіршення економічних відносин з Росією за рахунок виходу на нові ринки й використання переваг вільної торгівлі в межах Угоди про асоціацію з ЄС. Прагнучи до демократичного майбутнього, в якому доведеться жити без російських субсидій та дотацій, які були такими рятівними для підтримки диктатури Лукашенка, білоруси могли б запозичити український досвід життя за межами зони пострадянського комфорту, в якій домінує Кремль.

Окрім вільної торгівлі, європейська інтеграція України також привела до запровадження бізвізового режиму з ЄС. З червня 2017 року українці отримали можливість вільного пересування країнами Шенгенської зони в ЄС і таким чином розширили свій світогляд і кардинально переосмислили своє місце у широкій сім’ї європейських народів. Цілком ймовірно, що такий прорив матиме аналогічний позитивний вплив і на білоруське суспільство.

Одним із найменш відчутних, але найважливіших досягнень України з 2014 року є різке зміцнення національної ідентичності. Провівши десятиліття у пострадянській тіні, українці за останні 6 років стали більш самовпевненими й патріотичними. Це простежується буквально усюди: від високого рівня суспільної підтримки збройнил сил до справжнього буму у креативних індустріях країни після 2014 року. Є перші ознаки того, що поточне пробудження демократії в Білорусі приведе до аналогічних результатів. Ось, наприклад, мітингувальники уже сприймають альтернативний червоно-білий прапор, як національний, оскільки він був символом державності ще на початку ХХ сторіччя. Нещодавній досвід України переконливо свідчить про те, що демократія може допомогти пострадянським країнам зміцнити свою національну згуртованість.

Безумовно, Україна не усе правильно робила після Революції гідності 2014 року. Ключові проблеми залишаються, зокрема інституційна корупція, надмірний вплив олігархів та нездатність встановити справжнє верховенство закону. Однак, прогрес, досягнутий за останні 6 років, надто значний, щоб лякати Україною, попереджаючи про небезпеку, яка чекає будь-кого необачного, хто ризикне відмовитись від усіх принад пострадянської авторитарної стабільності.

Усі найбільші проблеми України з 2014 року пов’язані з війною, яку веде Росія. Військовий конфлікт уже забрав життя 14 000 людей й змусив мільйони людей покинути свою рідну домівку. Він мав катастрофічні економічні наслідки й травмував українське суспільство загалом. Це жахливі наслідки, на які посилаються і Путін, і Лукашенко, коли намагаються залякати людей. Вони просто роблять вигляд, що основна провина лежить на демократичних протестувальниках, а не на агресивній Росії.

Використовуючи Україну в якості повчального прикладу, Лукашенко не просто ігнорує досягнення України за останні 6 років, але й опосередковано погрожує білорусам військовим втручанням Росії. Це ризикує перетворити поточне пробудження демократії в антиросійську боротьбу за національну незалежність Білорусі. Це, звісно, влаштовує зневіреного Лукашенка, але важко зрозуміти, наскільки це відповідає довгостроковим інтересам Білорусі чи Росії.