Модель Придністров’я для Донбасу допомагає зберегти три ключові інструменти впливу Москви: військова присутність РФ без юридичного прикриття, особливий статус чи федералізація бунтівного регіону та розширення «Русского мира»

«Замороження» – це неправильна характеристика країнами Заходу затяжних військових конфліктів Росії проти Молдови у Придністров’ї, проти Грузії в Абхазії та Південній Осетії, а тепер і проти України на Донбасі. Ці конфлікти ніколи не були замороженими у політичному аспекті – навіть після припинення активних бойових дій у Молдові у 1992 році, в Грузії до 2008 року, а на сході України – після підписання 22 липня 2020 року розширеної угоди про припинення вогню. Замість нерухомого «заморожування», припинення бойових дій дозволило неухильно просуватись до політичних рішень, які є вигідними Росії та її місцевим протеже. Про це йдеться в аналітичній публікації Володимира Сокора, старшого наукового співробітника Джеймстаунського фонду у Вашингтоні на сторінках Eurasia Daily Monitor, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Більше того, заморожування передбачає природній або спонтанний процес; ситуація після активних бойових дій у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та на Донбасі віддзеркалює копіткі дипломатичні зусилля, щоб звести ці конфлікти до перманентно неактивного стану. Збереження конфлікту де-факто на російських умовах стало запасним варіантом для західної дипломатії замість його вирішення, що вважається недосяжним або надто дороговартісним. Збереження конфлікту знижує або відсуває ці дискусійні питання на другорядний план в амбівалентному порядку денному Заходу щодо Росії допоки немає загальної стратегічної програми дій.

Придністров’я стало «пілотним» проектом збереження конфліктів за умов негласного консенсусу між російською та західною дипломатією з 1992 року і дотепер; хоча з мовчазною покірністю Молдови як об’єкта агресії. Такий консенсус є однією з відмінностей між цим конфліктом і конфліктом на сході України (а раніше і в Грузії), а також має спільні риси. Українські експерти уже давно звертали увагу на небезпечні спільні риси з придністровською моделлю збереження конфлікту.

Модель Придністров’я допомагає зберегти три ключові інструменти впливу Москви: по-перше, військова присутність Росії без юридичного прикриття; по-друге, захищена Росією держава в ідеалі, але не обов’язково під конституційним прикриттям, яке витискає агресор (особливий статус, федералізація); і по-третє, розширення «Русского мира» всередині суспільства, культури та політичної системи неросійськомовних країн.

Ця спільна риса набула більш чіткої форми після підписання 22 липня 2020 року розширеної угоди про припинення вогню й нещодавно оголошених російсько-німецьких попередніх умов для проведення ще одного саміту «Нормандської четвірки» (України, Росії, Німеччини та Франції). Україна отримала цю останню угоду про припинення вогню ціною квазівідомого визнання та офіційного оформлення маріонеткових сил Росії у Донецьку та Луганську при одночасному звільненню Росії від участі у конфлікті. В російсько-німецьких домовленостях закликається до «повного» дотримання «усіх» настанов паризького саміту у грудні 2019 року щодо виконання мінських «угод».

Такі нормандські рецепти повністю відповідають логіці збереження конфлікту, а саме: повне та всеосяжне припинення вогню між українськими та донецько-луганськими військами (нещодавно досягнуте на російських умовах); поетапний вивід військ вздовж демаркаційної лінії у межах України (замість виводу російських військ з України); відкриття контрольно-пропускних пунктів для пересування через демаркаційну лінію (де-факто визнання втрати українського контролю за демаркаційною лінією); український «особливий статус» території, яку контролює Росія між Києвом та Донецьком-Луганськом у Мінській контактній групі.

Модель, яка склалась у Придністров’ї за 28 років є загальновідомою, хоча з необхідними корективами у нормандському та мінському процесах. Деякі елементи цієї моделі є односторонніми заходами Росії, які толерують західні дипломати, а інші елементи передбачають дипломатичну координацію. Загальний процес передбачає наступні складові:

1. Повне, всеосяжне припинення вогню між законними державними силами та маріонетками Росії. Росія звільнена від відповідальності, як ініціатор конфлікту та воююча сторона, навіть якщо її власні сили гарантують захоплення території у законної держави. Законні сили та довірені особи Росії по обидві сторони від демаркаційної лінії стають рівноправними сторонами угоди про припинення вогню, включаючи механізми перевірки та реагування на інциденти. Росія завершила цей етап у Молдові/Придністров’ї за декілька років після припинення війни 1992 року. Розширена угода про припинення вогню на сході України від 22 липня 2020 року відкриває цей етап в даному конфлікті.

2. Розведення сил на узгоджену відстань від демаркаційної лінії миттєво, як у випадку з Придністров’ям, або ж частково, як планується для українського Донбасу, де локальні зони розведення у кінцевому підсумку будуть охоплювати усю довжину демаркаційної лінії. Буферна зона формується за деякими невизначеними поліцейськими правилами. Відведення від демаркаційної лінії всередині країни стає довгостроковим заходом, а не заявленою метою виведення російських військ з країни. Місцеві та зовнішні суб’єкти змінюють свої пріоритети з врегулювання конфлікту в рамках міжнародного права на стабілізацію нового статусу-кво. Росія в односторонньому порядку нав’язала ці «нові реалії» у 1992 році і після того; Тоді західні дипломати взяли до уваги цей доконаний факт. Росія тепер добивається аналогічного рішення для українського Донбасу шляхом нормандського процесу.

3. «Спільний миротворчий механізм» за участю локальної легітимної держави, локальних довірених осіб Росії та самої Росії під загальним контролем Росії є ексклюзивним внеском РФ у теорію й практику миротворчості. Ця дискреційна угода Росії поза межами будь-яких міжнародних рамок. Москва успішно впровадила таку «миротворчість» у Молдові та Грузії на початку 1990-х років за пасивного схвалення Заходу. Росія відмовилась від цього після захоплення Абхазії та Південної Осетії у Грузії у 2008 році, але у випадку з Молдовою/Придністров’ям вона все ще потребує такої «миротворчості». Москві не вдалось нав’язати цю систему Україні на Донбасі. Тільки зародок цієї системи виник там з Об’єднаним центром контролю та координації (ОЦКК) – органом нагляду за припиненням вогню, який формували Росія та Україна та символічно були присутніми Донецьк/Луганськ протягом 2014-2017 років. Зараз Україна перебуває під тиском з метою відновлення СЦКК, як двосторонньої структури Києва та Донецька/Луганська, щоб ще більше легітимізувати маріонеток Росії. Проте, на авансцені цього конфлікту, Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ деякою мірою допомогла обмежити свободу дій Росії. Елементи моделі збереження придністровського конфлікту формуються на українській авансцені конфлікту на Донбасі, із спробами перетворити агресію Росії з міждержавного на внутрішньоукраїнський конфлікт. Посилена угода про припинення вогню від 22 липня 2020 року і нещодавно підтверджені попередні умови для проведення ще одного саміту у «нормандському форматі» дотримуються цієї моделі.

4. Переведення конфлікту з міждержавного на локальний (внутрішній) рівень є підставою для його «заморожування» в Придністров’ї на умовах, нав’язаних Росією. Вони визначають Кишинів і Тирасполь – сторонами конфлікту і домовленості про припинення вогню та можливе політичне врегулювання потрібно узгоджувати безпосердньо з Росією в якості арбітра. Молдова сприйняла ці основні умови на початковому етапі, коли байдужість Заходу супроводжувались його згодою. У випадку з Україною, Росія прагне впровадити придністровську модель у Мінську контактну групу, де Луганськ і Донецьк мають статус «учасників». Росія прагне позиціонувати себе поруч з ОБСЄ в якості посередника у прямих перемовинах між Києвом та Донецьком/Луганськом. Це не вдавалось зробити впродовж 5 років, допоки Офіс Володимира Зеленського не надав РФ три можливості: а) схвалення формули Штайнмаєра, як складової українського законодавства шляхом прямих перемовин між Києвом та Донецьком/Луганськом (тривають у Мінській контактній групі); б) «консультативна рада» Києва та Донецька/Луганська, між якими розташована Москва (проект припинено через негативну реакцію українського суспільства); в) угода про припинення вогню від 22 липня 2020 року, яка прирівнює Збройні сили України із збройними силами Донецька та Луганська в якості договірних сторін і, як наслідок, самого конфлікту, звільнюючи РФ від відповідальності вздовж лінії придністровської моделі.

5. «Особливий статус», як інструмент руйнування держави. Росія примусила Молдову на початку 1990-х років та Україну у 2014-15 роках (Мінські «угоди») погодитись на особливий конституційний статус Придністров’я та «деяких районів Донецької та Луганської областей» (ОРДЛО). «Особливий статус» іноді трансформувався у «федералізацію» у 2003 році у Молдові та Україні, але це були епізоди. У цьому аспекті Росія також дотримується власної придністровської моделі в ОРДЛО. В обидвох випадках особливий статус передбачає: а) увінчати прямі перемовини на рівноправній основі між національним урядом та проросійським керівництвом Придністров’я чи ОРДЛО; б) не надаватись (передаватись у спадщину) з центру, а укладатись по домовленості між рівними сторонами (таким чином, не може бути скасованим  центральним урядом) і закріплено у Конституції на постійній основі; в) наділити проросійське керівництво цих територій квазісуверенними повноваженнями; г) зберегти видимість територіальної цілісності й суверенітету Молдови чи України при створенні де-факто підконтрольних Росії держав в державі; д) повторно включити їх у політичну систему Молдови або України з метою їх перевороту; е) стимулювати центробіжні тенеденції на інших територіях Молдови чи України, що призведе до вимагання особливого ставлення і остаточної фрагментації.

6. Внутрішня конституційна трансформація, як альтернатива міждержавного миру. Конфлікт Росії з іншою державою не завершиться міждержавним мирним врегулюванням (яке лише підтвердить статус Росії, як воюючої сторони), а натомість призведе до внутрішнього псевдоконституційного врегулювання, нав’язаного агресором. Реалізація Москвою проектів особливого статусу проти Молдови та України протягом 30 років є даниною усвідомленню Росією стратегічної мети. Європейський Союз та Сполучені Штати на дипломатичній мові кажуть про «особливий статус» Придністров’я, в той час, як Німеччина та Франція заявляють про відданість Мінським «угодам», політичним стрижнем яких є квазісуверенний «особливий статус» ОРДЛО.

7. Русский мир. І у Придністров’ї, і в ОРДЛО, Росія успішно експериментує з розширенням Русского мира за межі нинішніх офіційних кордонів РФ. Росія і придністровська влада встановили зразок для цього експерименту на пачатку 1990-х років, після якого з 2014 року з’явилась версія ОРДЛО, яка віддзеркалювала локальні обставини, а також еволюцію власної державної ідеології Росії на той час. Хоча локальні обставини відрізняються час від часу, загальні риси є очевидними у відношенні Москви до Придністров’я та ОРДЛО: побудова на базі радянської ідентичності Великої Росії, масова російська паспортизація, а також посилена лінгвістична та культурна русифікація неросійськомовних (вони становлять більшість населення Придністров’я та ОРДЛО за критеріями етнічної приналежності).

8. Дилема верховенства закону. Будь-який особливий статус, федералізація, автономія чи конституційне врегулювання не будуть діяти, якщо немає верховенства закону в Україні та Молдові. Обидві країни відчувають серйозний дефіцит правової держави і навряд чи найближчим часом вийдуть з цієї ситуації. Будь-які угоди про особливий статус на практиці будуть діяти, як неформальні та непрозорі угоди між владними угрупованнями та місцевими інтересами у Кишиневі й Тирасполі, а також Києві та ОРДЛО, а також, вірогідно, іншими територіальними посередниками від влади в Україні та Молдові. Впровадження домовленостей про особливий статус в Україні та Молдові фатальним чином поверне назад будь-який прогрес щодо верховенства закону у будь-якій країні.