Не потрібно винаходити велосипед: найголовніше – це приватизація державних підприємств, а також реформа судової системи й Антимонопольного комітету

У наступному році Україна відзначить 30-ту річницю незалежності. Незважаючи на те, що на початку 1990-х років багато говорили про успіх колишньої радянської респубілки, Україна щосили намагалася зробити якісний стрибок вперед від авторитарної імперії до європейської демократії. Замість переходу в нову епоху часто здається, що Україна застрягла в стані перманентного застою, живучи від кризи до кризи і від революції до революції. Тим часом, населення як і раніше живе в злиднях. Про це йдеться в аналітичній публікації Сергія Верланова, колишнього керівника Державної податкової служби України на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Немає єдиної думки про точні причини, чому успіх оминав Україну протягом останніх трьох десятиліть. Однак мало хто стане стверджувати, що головними перешкодами були деструктивна роль Росії і надмірний вплив українських олігархів на всі аспекти національної життя.

Не дивно, що українські олігархи часто об’єднуються з Кремлем. Зрештою, вони поділяють ключові цілі, такі як підтримка слабкості українських державних інститутів, збереження корумпованого статус-кво і запобігання інтеграції країни в набагато більш прозоре і засноване на правилах євроатлантичне співтовариство.

Коріння української «олігархічної демократії» сягають в період президентства Леоніда Кучми в 1994-2004 роках, коли сучасні впливові особи вперше створили свої неформальні імперії на уламках радянського краху. Україна пережила дві продемократичні революції з останніх днів ери Кучми, але з точки зору олігархічної «мертвої хватки» над країною мало що змінилося.

Баланс сил між різними олігархічними групами може змінюватися в ту або іншу сторону, але суть самої системи залишається незмінною. Через своїх представників в уряді і в державних установах ключові рішення ухвалюються невеликою групою олігархів, які продовжують визначати траєкторію розвитку країни.

Перша реальна спроба обмежити вплив олігархів була зроблена після Революції гідності. За допомогою західних партнерів України уряд прем’єр-міністра Арсенія Яценюка в 2014-2016 роках провів низку важливих реформ. У підсумку, Яценюк став об’єктом нещадних атак політиків і ЗМІ, контрольованих олігархами.

Історія повторилася на початку 2020 року з урядом Гончарука. Як директор Державної податкової служби (ДПС) Верланов в той час брав участь разом з реформістським урядом Гончарука в боротьбі з корумпованою системою, яка була побудована для загарбання ресурсів від імені олігархічних кланів країни. Команда Гончарука складалася з порядних людей, але вони були в значній мірі недосвідчені у візантійському світі українських політичних інтриг і виявилися слабкими конкурентами для олігархів. Тому уряд Гончарука протримався при владі менше півроку.

Українські олігархи зазвичай здійснюють свій вплив через корумпованих депутатів, членів уряду, співробітників правоохоронних органів і суддів. Роль української бюрократії також значна, особливо середньої та вищої ланки державної служби. На відміну від виборних органів, цей елемент державної служби глибоко укорінився і чинить опір змінам на кожному етапі. Цілі групи високопоставлених державних службовців отримують незаконні доходи за співпрацю з олігархами.

У світлі тієї ролі, яку держслужба грає в неформальних імперіях українських олігархів, адміністративні реформи, розпочаті урядом Володимира Гройсмана в 2016-19 роках, були особливо важливі. Ці реформи були спрямовані на встановлення чіткого розмежування між політичними призначенцями і тими, хто отримав свої посади в результаті найму на конкурсній основі. Вперше в історії незалежної України адміністративний ланцюжок управління всередині державної бюрократії зазнав кардинальної реконструкції, і в систему почали входити талановиті молоді фахівці.

Цей прогрес тривав недовго. Під приводом антикоронавірусних й антикризових заходів нинішній уряд в значній мірі скасував конкурсний відбір на державні посади. Це є прямим порушенням зобов’язань України в рамках Угоди про асоціацію з ЄС і є великою перемогою старих еліт в їх боротьбі за збереження контролю над країною.

Останні місяці були успішними, оскільки українські олігархічні сили продовжують чинити опір реформам, які домінували в політичному порядку денному з 2014 року. Завдяки низці сумнівних судових рішень, в основному Конституційного суду, антикорупційна архітектура, встановлена ​​за попередні 6 років зараз під загрозою, як і багато інших важливих реформ.

Ця контрреволюція не повинна викликати здивування. Історична спроба України інтегруватися в західний світ не відповідає інтересам олігархів, яким є що втрачати від створення рівних умов гри і незалежної судової системи. Це пояснює, чому різні клани олігархів зараз працюють над підривом співпраці з міжнародними партнерами України, такими як ЄС і МВФ, і в той же час просувають антизахідні наративи через свої медіа-платформи.

Проблеми, створювані надмірним олігархічним впливом, не є таємницею. Головне питання полягає в тому, як Україна може подолати це виснажливе домінування. Насправді, Україні не потрібно винаходити велосипед. Уже відомо багато заходів, які обмежать можливість олігархів контролювати долю України. У деяких випадках вони навіть частково випробувані. Для завершення розпочатого необхідна політична воля.

Для України критично важливо захищати і відстоювати завоювання, досягнуті після Революції гідності. Це означає захист інновацій у сфері боротьби з корупцією при збереженні реформи державної служби та незалежності Національного банку України.

Одним з важливих кроків до обмеження впливу олігархів буде приватизація величезного комплексу державних підприємств України, багато з яких слугують основними джерелами корупції. Ця проблема не нова, але від неї відмовляються. При нинішньому уряді справи, схоже, йдуть не дуже добре. Багато директорів держпідприємств були змінені за останній рік через тиск з боку олігархічних груп, що призвело до величезних втрат для державного бюджету.

Можливо, найважливіший крок до приборкання українських олігархів – це реформа судової системи. Відсутність справедливих і неупереджених судів залишається найбільшою перешкодою на шляху прогресу України. Це стримує іноземні інвестиції і отруює решту аспектів суспільного життя, створюючи атмосферу безкарності, яка дозволяє кланам олігархів процвітати.

Хоча в даний час Україна не може претендувати на багато досягнень в цій сфері, останніми роками були досягнуті деякі позитивні результати. Однією з ознак прогресу стало відкриття Вищого антикорупційного суду України. Важливо відзначити, що до відбору суддів залучалися міжнародні фахівці з правом вето. Залучення міжнародних фахівців – єдиний засіб, який довів свою ефективність. Тепер цю практику необхідно застосувати до всієї судової системи України під час комплексного перезавантаження. Це єдиний спосіб усунути олігархічний тиск на цю гілку влади.

Ще один державний орган, який потребує деолігархізації, – це Антимонопольний комітет України. В даний час цілі галузі економіки України, включаючи сталеливарну, енергетичну і хімічну промисловість, знаходяться в руках олігархів. Олігархічні групи також монополізують провідні національні ЗМІ, дозволяючи їм спотворювати дискусію і формувати громадську думку. Ліквідація цих монополій різко знизить здатність олігархічного класу шантажувати уряд в Києві.

Ці кроки багато в чому зменшили б вплив українських олігархів. Це не нові ідеї. Навпаки, вони опираються на практичний досвід і хворобливі уроки останніх років. Єдине, чого не вистачає, – це необхідної політичної волі для продовження їх реалізації. Доки в Україні не з’являться лідери, які готові до цього, інтереси олігархів залишатимуться вирішальними у визначенні майбутнього країни.