Російський президент безнадійно програв боротьбу із Заходом за серця й розум людей і, щоб замаскувати цю фундаментальну поразку, перейшов в атаку

Лідер російської опозиції Олексій Навальний добре розуміє специфіку роботи засобів масової інформації та цінує важливість звукових фрагментів, які запам’ятовуються. Цей талант вперше проявився ще у 2011 році, коли він назвав політичну силу Володимира Путіна «Єдина Росія» «партією шахраїв і злодіїв». На превеликий жаль Кремля, ця назва стала крилатою. Про це йдеться в аналітичній публікації Пітера Дікінсона, редактора Атлантичної ради в Україні, інформує Foreign Ukraine.
Навіть перебуваючи в ув’язненні, Навальний залишається надзвичайно медійною та цитованою персоною. Під час судового засідання 2 лютого 2021 року, на якому він був засуджений до 3,5 років позбавлення волі за порушення умов умовно-дострокового звільнення, Навальний різко оцінив місце Путіна в історії Росії.
«Він увійде в історію, як отруйник. Всі ми пам’ятаємо Олександра Визволителя (царя Олександра II) і Ярослава Мудрого (середньовічний великий київський князь). Тепер у нас буде Володимир Отруйник трусами», – заявив Навальний.
Звичайно, у Навального є всі підстави називати Путіна отруйником. Він лише нещодавно оговтався від замаху із застосуванням хімічної речовини «Новачок», яка, була нанесена на його нижню білизну агентами Федеральної служби безпеки (ФСБ) Росії. У підсумку, Навальний тривалий час перебував в комі у німецькому шпиталі, звідси і порушення його умовно-дострокового звільнення.
Перелік ймовірних кремлівських отруєнь за понад 20 років правління Путіна довгий. Багато з цих справ потрапили в заголовки міжнародних новин. Одним з перших прикладів став напад на кандидата в президенти України Віктора Ющенка у 2004 році. Згодом у 2006 році відбулося вбивство російського перебіжчика Олександра Литвиненка полонієм в центрі Лондона. Зовсім нещодавно у 2018 році в Солсбері аналогічну операцію проведено проти колишнього російського подвійного агента Сергія Скрипаля, яка викликала великий міжнародний скандал.
Спроба Навального охрестити свого ворога Путіна – отруйником, насправді може виявитися навіть більш вдалою, аніж сам антикорупційний активіст це оцінює. Хоча ймовірна схильність Путіна до отруйних змов добре відома, його отруйний внесок в російські і міжнародні справи виходить далеко за межі смертоносних хімічних сумішей, які використовувались аби змусити його опонентів замовкнути.
За останні два десятиліття, Путін наполегливо працював, щоб отруїти російську громадську думку проти демократичного світу. Після першого захоплення контролю над основними ЗМІ Росії, він створив агресивну пропагандистську машину і доручив їй демонізувати Захід. Інформаційні випуски новин на федеральних телеканалах Росії вважаються неповними без обов’язкових повідомлень про хаос в Європі і Північній Америці. Тим часом, практично будь-який несприятливий для Росії розвиток подій покладається на західних політиків, яких часто називають русофобами, не пояснюючи детально суть й підстави для таких звинувачень.
Ця токсична медіакультура поширилася далеко за межі Росії. З середини 2000-х років кремлівські телеканали просували унікальну суміш полярних думок, фейкових новин і теорій змови для міжнародної аудиторії. Тим часом, Путін організував армії інтернет-тролів, щоб «забруднювати» розділи коментарів і хроніки соціальних мереж у світі. Мета Росії – не переконувати, а зіпсувати дебати і розпалити уявлення про те, що істина в кінцевому підсумку є невідомою.
«Отруйний» також може бути відповідним терміном для опису гібридної війни Путіна проти демократичного світу. Це може бути розпалювання міжнаціональної ворожнечі в Сполучених Штатах, підтримка різних сепаратистських рухів і екстремістських політичних партій або розпалювання антиіммігрантських настроїв в ЄС. Зусилля Москви не мають ідеологічної основи, окрім бажання сіяти невдоволення і підживлювати нестабільність.
Отруйна роль Путіна в міжнародних справах найбільш очевидна в пострадянському регіоні. Відносинам Росії після 1991 року з іншими колишніми радянськими республіками завжди судилося бути складними через величезну спадщину імперського панування. Проте, спритність й вправність допомогла Москві отримати вигоду з глибоких історичних, культурних, економічних, мовних і соціальних спільних рис, що пов’язують нові незалежні держави колишнього СРСР.
Натомість, політика Путіна, яка передбачає втручання і ледь завуальовану зневагу до суверенітету, неухильно підривала успадковані Росією переваги у всьому регіоні. Від Казахстану до Білорусі – недипломатичні коментарі та імперіалістичні дії залишили гіркий присмак і завдали незліченну шкоду інтересам Росії.
Ця тенденція, мабуть, найбільш очевидна в Україні. На початку правління Путіна у 2000 році Росія і Україна формально були незалежними країнами, але залишалися майже нерозривно пов’язаними. За наступні два десятиліття російському диктатору вдалося отруїти відносини між двома країнами до надзвичайно високого рівня.
Катастрофічна політика Путіна щодо України почалася з його жорсткого втручання в президентські вибори 2004 року. Це було однією з основних причин помаранчевої революції в Україні і спровокувало погіршення відносин, кульмінацією якого стало вторгнення Росії до Криму і східної України у 2014 році.
Через 7 років вплив Росії на Україну знизився до найнижчого рівня за останні 300 років. Ті часи, коли проросійські політичні партії могли мріяти про перемогу на президентських виборах в Україні і здобути більшість в парламенті, давно пройшли, а підтримка інтеграції з Росією скоротилася до мінімальних показників.
Отрута просякнула усі верстви суспільства в обох країнах, створивши неймовірне напруження в особистих відносинах між мільйонами великих сімей. З 2014 року російські телеглядачі щодня харчуються антиукраїнською істерією і стали розглядати Україну як одного з головних супротивників. По інший бік кордону ціле покоління молодих українців, які не пам’ятають спільного радянського минулого і тепер ідентифікують Росію, передусім з агресором.
Але це жодним чином не змусило Путіна змінити свою політику. Навпаки, він пообіцяв не залишати окуповану Росією Східну Україну і повторив шовіністичний постулат про те, що росіяни і українці – «один народ».
Посилення токсичності Путіна за останні 20 років є вкрай необхідним для кремлівського володаря. Він нездатний або не бажає йти шляхом демократизації всередині самої Росії. Путін безнадійно програв боротьбу із Заходом за серця й розум людей. Він спробував замаскувати цю фундаментальну слабкість, перейшовши в атаку.
Гібридна війна Путіна проти демократичного світу має безліч різних форм і залишається вельми опортуністичним кроком. У Кремля завжди було бажання дестабілізувати, розділити і дискредитувати ворога, за будь-якої нагоди. У свідомості Кремля все, що завдає шкоди Заходу, відповідає інтересам Росії.
З точки зору Путіна, це, по суті, запобіжний захід. Основні цілі російського лідера – послабити єдність Заходу і отруїти уявлення про демократію. На відміну від своїх комуністичних попередників, він не претендує на високі моральні позиції. Замість цього він прагне затягнути своїх опонентів вниз і продемонструвати, що вони також схильні до недоліків і недосконалостей, властивим його власній авторитарній моделі.
Захисна доктрина Путіна передбачає жорсткий спротив будь-яким ознакам демократизації в колишньому СРСР. Це пояснює його жорстокий та агресивний підхід до України, а також слугує логікою, яка лежить в основі постійної підтримки Росією режиму Олександра Лукашенка в сусідній Білорусі.
Немає ефективної та швидкодіючої протиотрути від політики Путіна. Навпаки, ситуація, ймовірно, буде ще більше погіршуватися, залежно від того, як Росія буде опускатись до рівня диктатури. Це стало зрозуміло під час нещодавнього візиту керівника зовнішньополітичного відомства ЄС Хосепа Борреля в Москву, за підсумками якого він визнав, що Росія розглядає демократичні цінності Європи як загрозу своєму існуванню.
Коментарі Борреля свідчать про те, що демократичний світ врешті-решт зрозумів отруйні наміри Путіна і повинен змінити своє ставлення до Росії. Більше не повинно бути розмов про перезавантаження і умиротворення. Натомість, потрібно зменшувати залежність від Росії і обмежувати можливості Кремля втручатися у внутрішні справи інших країн. У Путіна немає іншого вибору, окрім як продовжувати отруювати геополітичний клімат. Єдина на сьогодні адекватна відповідь – це тривала ізоляція Росії.