Заходу варто дати зрозуміти, що він готовий нагородити нового російського лідера, який виявить бажання припинити війну

Війни закінчуються лише одним із двох способів: коли одна сторона нав’язує свою волю іншій, спочатку на полі бою, а згодом за столом переговорів, або коли обидві сторони йдуть на компроміс, який вони вважають найкращим для завершення війни. В Україні жоден із сценаріїв найближчим часом навряд чи буде реалізовано. Конфлікт перетворився на виснажливу війну, коли російська та українська армії тепер сконцентровані одна проти одної на відносно обмеженій території. З дипломатичного погляду, українці мало зацікавлені у тому, щоб миритися з російською окупацією великих ділянок їхньої території. Президент Росії Володимир Путін, зі свого боку, мало зацікавлений у тому, щоб погоджуватися на умови, які вдома можуть розцінюватися як поразка. Таким чином, неминучим висновком є ​​те, що ця війна триватиме і триватиме.

Про це йдеться в аналітичній публікації Річарда Хааса, президента Ради з міжнародних відносин на сторінках Foreign Affairs, повідомляє Foreign Ukraine.

Оскільки в найближчому майбутньому, ані перемога, ані компроміс не обговорюються, Сполученим Штатам та Європі потрібна стратегія керування безстроковим конфліктом. Тут ключове слово «керувати», а не «вирішувати», тому що рішення майже напевно вимагатиме фундаментальних змін у поведінці Москви, викликаних або широкомасштабним народним протестом у Росії, економічним колапсом чи масовими жертвами, або тиском Китаю. Рішення, швидше за все, не буде; ймовірніше, що доведеться дочекатися появи нового російського лідера, який готовий сприйняти справді суверенну Україну, а це, на жаль, не під силу Заходу. Проте, Захід може вибірково нарощувати підтримку України, дотримуючись обмежень на пряме військове втручання та посилювати економічний тиск на Росію. Це означало б політику, спрямовану на те, щоб упоратися з війною, а не покласти їй край.

Вибір Росії

Оскільки зміна режиму у Києві недосяжна, Путін зменшив свої амбіції, зосередившись на контролі над частиною півдня та сходу України у спробі розширити та поєднати території, які він захопив у 2014 році. Однак, він не відмовився від свого переконання, що Україна не заслуговує на те, аби бути суверенною державою. У підсумку, важко уявити, що Путін покладе край конфлікту. Якщо російські війська погано проявлять себе в наступі на Донбасі, він не захоче миритися з тим, що можуть розцінити як поразку у війні, яку він почав. Це може зробити його вразливим для внутрішніх викликів та визначити історичну спадщину. Якщо, з іншого боку, російські збройні сили переможуть, то Путін не побачить причин погоджуватися на припинення бойових дій.

Ще більше затьмарює перспективи миру, малоймовірність того, що будь-які події, які можуть змінити путінські розрахунки, матеріалізуються. Візьмемо, наприклад, критику війни у ​​Росії. Україна стверджує, що 30 000 російських солдатів вже загинули на полі бою, тоді як за іншими оцінками, ця кількість вдвічі менша. Якою б не була точна цифра, вона безперечно більша, ніж припускав Кремль. У будь-якому суспільстві це мало б зменшити популярність війни. Але російський уряд може ефективно контролювати інформацію та розправлятися зі своїми супротивниками, тому внутрішня критика війни досі була відносно нечутною.

Що робити, якщо економічний тиск зросте? Наразі санкції далекі від того, щоб загрожувати режиму Путіна. Вищі ціни на нафту та поява таких покупців, як Індія, допомогли компенсувати скорочення продажів на Захід. Європа зі свого боку продовжує імпортувати російський газ. Якщо вона припинить це робити, Росії важко буде продавати газ іншим країнам, але Європа, швидше за все, продовжить купувати. Дбаючи про свою економіку, європейські країни чинитимуть опір скороченню імпорту, допоки не будуть впевнені в альтернативних постачаннях газу чи альтернативних джерелах енергії — на все це підуть роки.

Крім того, існує перспектива тиску з боку Китаю, який досі підтримував Росію. Якщо Захід переконає Пекін дистанціюватися від Москви, Путін може зрозуміти, що його вторгнення коштувало йому життєво важливого партнера. Сполучені Штати та Європа повинні зробити все можливе, аби розлучити дві держави, зокрема запропонувати стимули Китаю, а також попередити його, що подальша підтримка Росії призведе до погіршення американо-китайських відносин. Але навіть якби вони спробували, їхні зусилля все одно могли б зазнати невдачі, оскільки президент Китаю Сі Цзіньпін вкрай не хотів би здійснювати кроки, що призвели б до поразки Росії.

Погляд з України

Розрахунки Києва складніші. Як і будь-яка країна, що зазнала нападу, Україна була змушена ставити свої військові цілі у процесі війни. Її уряд не говорить в один голос і сам президент України Володимир Зеленський змінив свою позицію. Іноді він натякав, що прийме не що інше, як статус-кво, який існував з 1991 року, коли Україна стала незалежною від Радянського Союзу. В інших випадках він натякав, що Україна може жити з поверненням до іншого статус-кво, який переважав після 2014 року, але до вторгнення 2022 року, внаслідок якого Росія залишила б контроль над Кримом та частиною Донбасу.

Вирішуючи, чи варто просити миру, Україна має враховувати низку факторів. Найактуальнішими є безпосередні витрати від війни. Наразі, за даними ООН, країна втратила понад 3000 мирних жителів і, за словами Зеленського, втрачає до 100 солдатів на день. Очікується, що українська економіка скоротиться на 45% цього року. З початку війни понад 6,5 млн українців із 44-мільйонного населення втекли з країни. Понад 7 мільйонів людей є внутрішньо переміщеними особами. Такі величезні витрати важко витримати.

Ще одним фактором, який Україна має враховувати, є те, що військова ситуація може змінитися. Хоча українські війська впоралися із завданням набагато краще, ніж очікувалося, але не можна сподіватись на те, що так буде й надалі. Оскільки Росія зосередила свої збройні сили та вогневу міць на меншій частині країни, її становище покращало. Сценарії, за яких би Україна відтіснила російські війська до кордону і це б спонукало доведеного до відчаю Путіна задуматися про використання зброї масового знищення – видаються менш ймовірними, ніж місяць тому.

Ще більше ускладнює розрахунок України під час ухвалення рішень – це ненадійна стійкість Заходу. У Сполучених Штатах двопартійна підтримка озброєння України дещо слабшає. Республіканська партія демонструє класичні ознаки ізоляціонізму: 11 сенаторів-республіканців та 57 членів Палати представників від республіканців проголосували проти ухваленого у травні пакета допомоги на суму 40 мільярдів доларів. Інші провідні республіканці, зокрема колишній президент Дональд Трамп та Джей Ді Венс, кандидат у Сенат від Республіканської партії в Огайо, стверджують, що внутрішні потреби повинні мати пріоритет над допомогою України. Для Демократичної партії та адміністрації Байдена, вищі ціни на газ, частково спричинені війною, створюють серйозну політичну проблему. Інші проблеми у США витісняють Україну зі стрічки новин: аборти, контроль за зброєю, інфляція, безпека кордонів та міська злочинність — усе це конкурує за увагу американців. У Європі зростає занепокоєння щодо довгострокових наслідків ізоляції Росії для економіки та безпеки, можливості того, що НАТО може вступити у прямий конфлікт із Росією, якщо Путін розширить війну, припливу українських біженців та зростання цін на енергоносії.

Проте, незважаючи на ці міркування, Україна майже напевно вистоїть. З вагомих і зрозумілих причин, вона не відмовлятиметься від будь-якої території. Українці впевнені в силі своїх збройних сил та їхньому високому моральному дусі, і вони вважають, що територіальний компроміс лише задовольнить апетит Путіна. Жорстокість війни загартувала громадську та елітарну думку. Зеленський, схоже, упевнений, що зможе зберегти підтримку США та Європи. Все це переконливо свідчить про те, що Україна наполегливо відмовлятиметься погоджуватись на мир будь-якою ціною.

Дати миру шанс?

Не дивно, що бажання покласти край війні зростає паралельно збільшенню людських, економічних і дипломатичних витрат України. Найбільш поширене пропоноване врегулювання полягає в тому, щоб Україна поступилася частиною території, яку нині займає Росія, в обмін на згоду Москви припинити бойові дії. Цей підхід «земля в обмін на мир» істотно вплинув на дипломатію Близького Сходу, починаючи з Шестиденної війни 1967 року, коли Рада Безпеки ООН запропонувала Ізраїлю відмовитися від території, завойованої ним під час війни, в обмін на мир із сусідніми арабськими державами.

Ця структура спрацювала у кількох випадках — ніде більше, крім мирних договорів, підписаних Ізраїлем із Єгиптом та Йорданією, — але вона погано підходить для України. У той час, як Ізраїль відмовився від завойованої території, Україну попросять поступитися територією, яку вона втратила у неспровокованій війні проти неї. Диференціал потужності також обернений. Одна справа, коли сильний протагоніст поступається землею, щоб досягти миру, як це було у випадку з Ізраїлем, і інша справа, коли слабка сторона пропонує територію сильнішій стороні, сподіваючись, що апетити останньої врешті-решт будуть втамовані. Саме такий підхід був використаний у Мюнхені у 1938 році, коли Адольфу Гітлеру передали Судети, які на той час були частиною Чехословаччини, і з тих пір він дискредитований.

Проте, будь-який учасник конфлікту повинен постійно зважувати витрати та вигоди від продовження війни або складання зброї. Територіальні поступки в обмін на мир можуть стати або не стати привабливим варіантом для України; реакція залежить від того, яка це територія і скільки території, чи можна цю територію зрештою повернути, та інших характеристик миру, включаючи його сталість, — усе це важко передбачити. Суть, однак, у тому, що майже неможливо уявити, аби Україна хоча б тимчасово погодилася на результат, внаслідок якого Росія отримала б контроль над значно більшою територією, ніж вона окупувала до лютого 2022 року.

Щоправда, Україна час від часу сигналізувала про готовність відмовитися від своїх амбіцій щодо вступу до НАТО та заявити про нейтралітет. Але якби Україна зробила це, то наполягала б на добре озброєному нейтралітеті, що потребує постійної військової підтримки Заходу, на що Росія, швидше за все, не погодилася б. Росія також навряд чи вітатиме членство України в ЄС, що є пріоритетом для Зеленського. Також важко уявити, що два уряди могли б домовитися про зовнішні гарантії безпеки України або про присутність військ з третіх країн, бо такі угоди зафіксували б територіальні домовленості, які та чи інша сторона бажали б переглянути.

Сполучені Штати зі свого боку заявили, що Україна самостійно має вирішити, чого вона хоче від мирного врегулювання. Таку позицію важко виправдати з огляду на те, що на карту поставлено набагато більші інтереси Вашингтона, ніж інтереси Києва. Адміністрація Байдена ще більше заплутала ситуацію, запропонувавши цілу низку різних цілей, від послаблення Росії до досягнення зміни режиму. Наприкінці травня, президент США Джо Байден спробував прояснити свої наміри, написавши у статті для New York Times: «Ми хочемо бачити демократичну, незалежну, суверенну та процвітаючу Україну із засобами для стримування та захисту від подальшої агресії».

Це твердження допомагає, але не усуває плутанину. Адміністрація Байдена не хоче визнавати неприємної правди про те, що в Україні існує компроміс. Сполучені Штати зацікавлені у дотриманні норми про те, що країни не змінюють кордони силою, але цей інтерес суперечить іншому: бажанню уникнути безпосереднього зіткнення з великою державою, яка має ядерну зброю. Саме тому Сполучені Штати відмовилися від сухопутної військової операції в Україні, встановлення безпольотної зони та проривання російської блокади українських портів. Така стриманість є мудрою, але вона доповнює реальність того, що Україні доведеться продовжувати вести свою власну боротьбу, і, навіть за допомогою Заходу, вона, ймовірно, не зможе відновити статус-кво, який існував до лютого 2022 року, не кажучи вже про те, що існувало до 2014 року.

Погляд на перспективу

Таким чином, Заходу потрібна довгострокова стратегія. Така стратегія буде відображати розуміння того, що політика наразі значною мірою успішна і багато її функцій повинні бути розширені, але також і те, що в майбутньому знадобляться нові елементи. Уникаючи прямого військового втручання, Сполучені Штати та Європа повинні продовжувати постачати Україні необхідну їй зброю (разом із відповідною розвідкою та підготовкою), щоб вона могла перешкодити військовим діям Росії та відновити контроль над більшою частиною своєї території. Вони мають підтримати мету України щодо відновлення її повної територіальної цілісності за допомогою безстрокової політики санкцій та дипломатії, при цьому твердо дотримуючись своєї відмови визнавати будь-яку територію, яку Путін намагається зробити частиною Росії. Вони повинні вітати Фінляндію та Швецію в НАТО, або де-юре як повноправних членів, або як членів де-факто, охоплених побічними гарантіями, якщо Туреччина продовжить свій опір. Вони повинні робити все це, тому що мають дотримуватись найважливішої міжнародної норми: кордони не можуть бути змінені силою.

Санкції проти Росії залишаються критичними. Ніщо не було б ефективнішим, ніж можливе припинення постачання російського газу до Європи. Європейські країни мають зробити пріоритетом прискорення розвитку альтернативних джерел енергії. А поки що вони можуть запровадити тарифи на російську нафту та газ, щоб знизити попит. Європейські країни також мають підготувати плани на випадок можливого зменшення Росією експорту газу до Європи, щоб скоротити постачання зброї до України або послабити підтримку санкцій. США, Європа та їхні партнери в Азії, такі як Австралія, Японія, Сінгапур та Південна Корея, мають продовжувати надавати фінансову підтримку Україні. Кошти допоможуть компенсувати серйозні економічні потрясіння, які пережила країна, та допомогти мільйонам людей, які втратили домівки, внаслідок війни.

Заходу варто також спробувати відновити експорт зерна з України, який має ключове значення для світової продовольчої безпеки. Якщо матеріально-технічні обмеження та російські атаки обмежують можливості доставки товарів Україною залізницею та автомобільним транспортом до портів Румунії, то Сполученим Штатам та їх європейським союзникам варто розглянути питання про надання Україні посилених засобів (швидше за все, літаків) для нападу на російські військово- морські кораблі у Чорному морі. Створення міжнародної коаліції для супроводу торгових суден, що залишають українські порти, в принципі привабливе рішення, але на практиці це, швидше за все, неможливо організувати й надто ризиковано.

Публічно, офіційні особи США мають подати війну в Україні з погляду порядку, а не демократії. Багато урядів світу не є демократичними, але вони розуміють важливість того, щоб не стати жертвами вторгнення. В якості конкретного прикладу може слугувати війна в Перській затоці, коли Сполучені Штати заручилися широкою міжнародною підтримкою для відновлення суверенітету та територіальної цілісності Кувейту, а не війна в Іраку 2003 року, коли зусилля з демократичного перетворення Іраку залишили Сполучені Штати в ізоляції. Усередині країни і за кордоном, Байден повинен регулярно доводити, чому Україна має значення: а саме, якщо жахливі, нічим не спровоковані вторгнення стануть звичайним явищем, світ стане менш безпечним, процвітаючим і нездатним протистояти глобальним викликам, які стосуються всіх.

Зрештою, для припинення війни, мабуть, необхідні зміни не у Вашингтоні, а у Москві. Ймовірно, враховуючи великі інвестиції Путіна у війну, потрібно, щоб хтось, крім нього, зробив кроки, які покладуть край статусу країни-ізгоя, економічній кризі та військовій трясовині. Заходу варто дати зрозуміти, що він готовий нагородити нового російського лідера, який виявить бажання піти на такі кроки, навіть якщо він продовжує чинити тиск на Путіна.