Олександр Воробей та Микита Черняєв віддано та сумлінно виконують свої професійні та громадянські обов’язки

Сім’ї Олександра Вороб’я та Микити Черняєва втекли до Бремена у лютому. Вони родом із другого за величиною міста України – Харкова, яке знаходиться на сході неподалік кордону з Росією. Олександру Воробею 40 років, він в армії з першого дня війни. Він також воював у Криму у 2014 році. Йому належить невелика ножова фабрика у Харкові. Двоє його дітей із дружиною та матір’ю перебувають у Бремені з лютого. Вони ненадовго бачилися у травні, коли родина була в Україні. Микиті Черняєву 35 років, він є головним хірургом великої харківської клініки. У нього є дружина та дитина, які у Бремені. Сім’ї дружать між собою В інтерв’ю німецькому виданню Buten un Binnen, вони розповіли, як виглядає їх життя зараз у Бремені і що довелось пережити у Харкові. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з цим інтерв’ю.

Олександр та Микита, ви у Бремені з минулого тижня. Як у вас справи?

Олександр: У Бремені, як у казці, все так спокійно. Усі доброзичливі, мені тут зручно. Почуття возз’єднання з нашими сім’ями змушують мене плакати. Коли мене побачила старша донька, вона підбігла і покликала мене — і ми обнялися. Моя сім’я – це мої доньки Соломія, якій чотири роки, та Софія, якій у жовтні виповниться рік, а також моя мама та моя дружина Юлія. Вже в середині лютого я повіз їх до Західної України, бо відчував, що щось може статися. Звідти вони вирушили до Німеччини.

Микита: Я сумував за своїми близькими. Все моє життя змінилося. У перші дні війни було незрозуміло, чи зможемо ми втримати Харків, і що з нами буде. Тому я відправив свою дружину Ганну та дворічного сина Петра до Німеччини. Я дякую за це Німеччині та Бремену, а також парафії св. Марка Бременської євангелічної церкви за допомогу та захист, яку вони нам надають.

Розкажіть, як склалося життя у Харкові з початку війни?

Олександр: Вже на початку року багато українців знали, що щось може статися, коли росіяни зібрали свої війська біля кордону. Коли в лютому почалося вторгнення, ми з друзями отримали зброю та боєприпаси та почали боротися за наше місто. Зараз півміста – це просто руїни, як у якійсь комп’ютерній грі про апокаліпсис. Весь світ, де ти жив, спалений, розбитий, всюди трупи.

Микита: Нині у нас ракетний терор. Оскільки росіяни зазнають невдачі на фронті, вони зосереджують свій терор на мирних людях. Кожен район міста може бути обстріляний будь-якої хвилини. Вони роблять це, щоб налякати людей, змусити їх покинути місто, здатися.

Як ви мешкаєте в таких умовах?

Олександр: Три місяці воював добровольцем; ми відтіснили росіян. А зараз йду на військову підготовку, на заняття рукопашним боєм. Мій день виглядає так, ніби я роблю тренування, коли прокидаюся. Після цього я йду на свою маленьку ножову фабрику, яку хочу відновити. Тричі на тиждень зустрічаємося з юнаками 18-19 років, я навчаю їх тактиці бою. Оскільки є й диверсанти, які вдають цивільних, я пояснюю юнакам, як їм захищатися у разі раптового ближнього нападу.

Микита: Я мешкав у лікарні три місяці, нон-стоп. Зараз я повернувся до своєї квартири і їду до клініки оперувати. Працюю хірургом у клініці вже десять років. Нещодавно ракета потрапила у школу навпроти лікарні. У нас вилетіли вікна, вся приймальня була закидана камінням та брудом, пацієнти були налякані. Але я продовжу свою роботу у будь-якому випадку.

Микито, ти і твоя команда працюєте під ракетним обстрілом. Як ти це робиш?

Микита: Перші дні я не боявся, це був чистий адреналін, тверезі рішення. Оскільки я знав, що моя сім’я в безпеці у Бремені, я відчував себе впевнено. Лікарі теж звикли працювати під тиском, але під ракетним обстрілом. Коли під час обстрілу вилетіли вікна, було незрозуміло, чи ракета потрапить до клініки. Деякі медсестри втратили свідомість. Якось солдат помер на операційному столі, хоча в операційній були найкращі фахівці. Ми зробили все, що могли, але він був дуже тяжко поранений.

Як ви справляєтеся зі страхом, Олександре – боїтеся?

Олександр: На війні усі бояться. Хтось може це подолати, хтось ні. Я маю почуття обов’язку. Те, що потрібно зробити, потрібно зробити. Не має значення, боюся я чи ні. Я маю робити свою роботу і захищати країну.

Чи можете ви описати, як живуть люди у вашому місті, мирні жителі, солдати?

Олександр: Ми багато спілкуємось один з одним. Насправді, половина міста перебуває у збройних силах чи в територіальній обороні. Постійні обстріли дедалі більше обурюють людей. Але ми знаємо, що нам потрібна допомога інших країн, без цієї допомоги нам не вижити. Завдяки Європі ми маємо їжу та зброю для боротьби.

Микита: Дух народу непереможний, особливо у Харкові. Залякати харків’ян та змусити робити щось проти їхньої волі завжди було проблемою. Ми — вільні люди. Може, справа в генах, бо в нас українське козацьке коріння. Росіяни вважають, якщо вони мучитимуть нас ракетами, ми впадаємо в паніку або в розпач. Навпаки, лють лише зростає. Багато людей, які були налаштовані проросійськи, тепер до глибини душі ненавидять окупантів. Ми вдячні за допомогу іншим країнам; але нам потрібно більше гармат. Люди, які живуть у безпеці, не розуміють, через яке пекло ми проходимо, і що це справжній геноцид серед Європи.

Правозахисна організація Amnesty International розкритикувала українську армію. На їх думку, українські солдати наражали на небезпеку мирних жителів. Як це ви можете прокоментувати?

Олександр: Мене обурює ця заява, це повне божевілля. Нас хочуть убити, а тепер звинувачують у тому, що ми захищаємось? У нас війна та геноцид українського народу. Росіяни зайняли позиції у багатоповерхівках. Вони використовували мирних жителів як живий щит, виганяючи людей з їхніх будинків і ховаючись там.

Микита: Звичайно, наші військові не займають позицій в населених пунктах. Це інформація, яка розповсюджується через ворожі ЗМІ. Це божевілля. Росіяни захищаються мирними мешканцями.

Як там у Харкові, як там солдати діють?

Олександр: Коли росіяни були так близько, рухаючись околицями, ми билися на вулицях міста. Були також сутички у центрі міста. Нам довелося вигнати росіян, бо боялися, що вони уб’ють нас і зґвалтують наших жінок. Зрозуміло, що окупанти не кажуть: «Давай, вийдемо на відкритий простір і там будемо воювати». Але наші військові не дислокуються у житлових районах.

Микита: Хочу ще раз повторити: Цивільне населення навмисно бомбардують усім, що можуть використовувати росіяни і що до нас долітає. Місто знаходиться дуже близько до лінії фронту та до кордону з Росією. Безпосередньо з Бєлгорода над головою літають ракети Інскандер щодня.

Як ви захищаєте себе?

Микита: Ми так звикли до ситуації, що коли я чую бомби, я підкоряюся правилам, але не спускаюся до підвалу. А без крайньої необхідності не пересуваюсь містом і уникаю великого скупчення людей, наприклад, у торговому центрі.

Олександр: Я намагаюся залишатись там, де не так часто падають ракети. Як і більшість харків’ян, я звик звертати увагу на галас. Якщо я чую, як щось летить, знаю, що мені потрібно лягти. У мене вдома є спорядження: бронежилет та каска — і якщо чую звуки пострілів, я все вдягаю. А також в мене поруч є колодязь, там я зазвичай ховаюсь.

Як ви можете подбати про себе у цій ситуації? На що ви живете, звідки берете їжу?

Олександр: Придбати продукти можна у пунктах роздачі. Ми отримуємо велику допомогу з усієї Європи, щоб ті, хто не може нічого купити сам, могли там поїсти. Є великі мережі супермаркетів, де можна робити покупки. Я заробляю трохи грошей на моїй невеликій ножовій фабриці. Цього достатньо, щоб купити продукти для мене та моїх працівників. Зараз я живу один, і мені багато не потрібно.

Микита: Я й досі отримую свою зарплату. Перші кілька місяців волонтери приносили їжу, і це допомагало. Це вже не так часто трапляється, тож я купую його сам.

Що дає вам сили йти далі?

Микита: Моя сім’я. Я знаю, чому це роблю. Я хочу наблизити нас до перемоги. Так втішно, що народ України стоїть разом та підтримує один одного. Родичі пацієнтів також допомагають чим можуть, прибираючи та готуючи їжу. Це підтримує бойовий дух.

Олександр: Українці мені допомагають. Повірте мені, ми хочемо, щоб це закінчилося і ми змогли повернути наші сім’ї додому. Ми мали все, що ми хотіли: життя, дім, діти. Нам не потрібна ця війна. Це не війна за незалежність, ми давно досягли своєї незалежності. Це про існування української нації. Ми, Україна, захищатимемо і боротимемося.

Наприкінці серпня виповнилось рівно півроку від початку агресивної війни Росії в Україні. Як довго, на вашу думку, це триватиме?

Олександр: Це може бути дуже довго. Росія має гроші, щоб продовжувати війну. Пів-Європи щось закуповує у росіян, от і воюватимуть. Ми маємо зупинити Росію, це єдиний спосіб закінчити війну. Росія має бути зупинена та денуклеаризована. Вони повинні відмовитися від усієї ядерної зброї, якою постійно погрожують.

Микита: На мою думку, ми обов’язково переможемо. Але це може тривати роками. Тому важливо, щоб ми продовжували отримувати військову допомогу. Це може перерости у заморожений конфлікт. Але тільки якщо буде звільнено всі регіони – Донбас, Крим – тоді ми зможемо жити мирним життям.

Ви думаєте про майбутнє?

Олександр: Ми, українці, поки що живемо без плану. У ситуації, коли можна померти будь-якої хвилини, коли ми не знаємо, що принесе завтрашній день, ми не можемо нічого планувати. Ми щасливі, що наші сім’ї, наші діти перебувають тут, у Німеччині, у Бремені. Тільки так ми зможемо захистити нашу країну та наблизити її до перемоги.

Микита: Нині в Україні немає безпечного місця. Як бачите, ракети літають усюди. Тут наші сім’ї живуть у нормальних умовах, харчуються, відвідують мовні курси та отримують фінансову підтримку – це мене заспокоює. В Україні я постійно думав би про свою безпеку. А так я можу нормально працювати, оперувати та допомагати як волонтер. Якщо, не дай боже, зі мною щось трапиться, про сім’ю подбають.

Кажуть, їм потрібна гуманітарна допомога. Що вам потрібно найбільше?

Микита: Мені потрібна сім’я та нормальне життя. Мені потрібна перемога. Нам потрібна гуманітарна допомога та ліки. Ми хочемо висловити нашу повагу та подяку за допомогу, яку ми вже отримали від уряду та народу Німеччини. Прошу продовжувати підтримувати український народ доти, доки ми не переможемо і не виженемо окупантів із нашої країни. Ви також можете допомогти через парафію Святого Марка в Бремені.

Ви повернетесь до Харкова. Що ви відчуваєте, коли думаєте про це?

Олександр: Складно повернутися до Харкова з тихого, мирного життя в Німеччині, де будь-якої миті тебе можуть поранити чи вбити. Це два різні стани розуму: режим відпочинку та режим виживання. Не так просто переключитися з одного на інше. Коли все твоє життя обертається навколо виживання, як не потрапити під обстріл, як перебудувати свій бізнес, то ти менше думаєш про почуття і більше про те, що тобі потрібно зараз.

Микита: Я думаю, що маю повернутися, працювати, бути корисним і зробити свій внесок у перемогу України. Звичайно, я не хочу залишати свою сім’ю, але я мушу.