Державна монополія навчилася бути спритною і адаптувалась до умов війни

У ніч на 23 лютого, коли Київ ще був сповнений чутками та запереченнями щодо скупчення російських військ і озброєння вздовж кордону, 38-річний Олександр Камишин, генеральний директор «Укрзалізниці» надіслав фотографію до групового чату керівництва в Telegram, намагаючись усіх заспокоїти. На світлині можна було побачити, як він вкладає своїх двох синів, 8 і 12 років, у ліжко в їхній квартирі в центрі Києва. Начальник служби пасажирських перевезень «Укрзалізниці» Олександр Перцовський у відповідь надіслав фото, на якому його малюк купається у ванні. Натяк обох фотографій був очевидним: лідери та їхні родини залишалися на місці. Про це розповідається у спеціальному репортажі The New York Times Magazine, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Камишин керував «Укрзалізницею» лише півроку. Під час випробувального терміну йому навіть не запропонували постійний контракт. Коли його брали на роботу, то він погодився на усі схвалені на Заході жаргони реформування залізниці, які роками вимагали від України — «підвищення прибутковості вантажів», «вертикальна інтеграція», «оновлення рухомого складу», «вантажообіг» тощо.  Камишин провів вісім років у раді директорів System Capital Management, яка належала найбагатшому українському олігарху Рінату Ахметову і відповідала за товарні потяги залізорудного та вугільного магната. Він брав участь у міжнародних марафонах, включно з марафоном у Нью-Йорку, колекціонував вишукані червоні вина та був відданим шанувальником відомого в Інтернеті ресторатора Солта Бея, з яким познайомився у Стамбулі.

Коли 24 лютого о 4 годині ранку почалося російське вторгнення, Камишин вирішив, що немає часу для західних методів управління, які він відстоював. Він відправив на захід дружину з дітьми та більшість керівництва «Укрзалізниці». У центрі України залишився командний осередок із шести чоловік — усі кар’єрні залізничники (тільки чоловіки), які могли заплющити очі й описати карту залізниці до назв і розмірів станцій. Команда вирішила, що важливо продемонструвати силу та безстрашність — показати, що українців не тероризуватимуть. Протягом наступних 100 днів ці шість чоловіків і Камишин вирішували, куди мають курсувати потяги, за якими маршрутами і що вони будуть перевозити.

«У нас немає дискусій, у нас немає великої кількості думок, у нас немає довгих розмов — усі рішення приймаються миттєво і вони обов’язкові до виконання. Я розумів, що якби сів і знайшов час, щоб прийняти зважені рішення, це було б гірше, ніж неправильне рішення», – зазначає Камишин.

З міркувань безпеки керівники компанії вирішили пересуватися по Україні потягом, працюючи з вагонів; вони також призначили своїх спадкоємців, у випадку, якщо хтось із них буде вбитий. Поміж диверсантами та російськими військами, вони гадали, що на них полюють, тому регулярно міняли локомотиви, вагони та маршрути, подорожуючи з місця на місце.

Повітряний простір України було закрито за кілька годин до вторгнення, а рух в країні – негайно обмежено. Росіяни атакували з кількох фронтів — суші, неба і моря. Наприкінці лютого та протягом березня перелякані українці по всій країні йшли до головних залізничних вокзалів своїх міст. Охоплені панікою люди на пероні намагалися увірватися у вагони, б’ючи по дверях і руками. Почалася найбільша криза біженців у Європі з часів Другої світової війни. Потяги швидко стали основою країни: необхідними для військових цілей, вирішальними для переміщення людей, зброї, товарів і припасів, а також забезпечуючи дипломатичний шлях і економічну лінію життя. Коли Росія почала націлюватися на критичну інфраструктуру, робота залізничників набула додаткової небезпеки. Потяги, які «ходять за розкладом» — крилата фраза, яку Камишин повторював як мантру — стали символом нормальності в найненормальнішій ситуації.

25 лютого Росія вразила крилатою ракетою резервний командний пункт «Укрзалізниці», але здебільшого мережа уникла масштабних пошкоджень. Кремль не став активно націлюватися на критичну залізничну інфраструктуру, як-от мости та вокзали, оскільки припускав, що швидко візьме контроль над Україною та буде залежати від тієї ж інфраструктури.

Керівництво «Укрзалізниці» швидко ухвалило два рішення. По-перше, усі пасажирські потяги переходитимуть на евакуаційний режим: вони будуть безкоштовними, без квитків, на посадку допускатиметься якомога більше людей. По-друге, вони рухатимуться з меншою швидкістю, що допоможе обмежити масштаб шкоди, якщо росіяни зіткнуться з потягом або залізничним полотном. «Укрзалізниця» намагатиметься зберегти життя, у межах своїх можливостей.

Щодня група складала розклад евакуаційних потягів, опублікувавши його на своєму веб-сайті, Telegram і Facebook. Залізниці доводилося жонглювати пропускною спроможністю вагонів, локомотивів і колій: якщо одного дня начальник станції в Харкові передбачив, що їм знадобиться евакуювати 42 000 людей, їм потрібно було знайти достатньо потягів. Вони перевіряли прилеглі станції та депо; дивилися міста, де зменшився пасажиропотік, і повертали потяги, що прямували звідти, назад до Харкова. Мета полягала в тому, щоб ніхто не спав на платформі в найближчому до російського кордону місті.

Державна монополія навчилася бути спритною і адаптувалась до умов війни. На рейкорізному заводі почали виготовляти танкоупорні «їжаки», зварюючи рейки в тризубці. Коли в менших містах спалахнули протести з вимогою евакуювати людей, оскільки вони не можуть дістатися до великих міст, Камишин зрозумів, що йому також доведеться знайти вагони, щоб відправити потяги туди.

Коли мільйони людей рухалися на захід, потяги поверталися порожніми. Волонтери почали запитувати, чи можна наповнити їх гуманітарними вантажами — коробками з ліками, продуктами харчування, дитячими сумішами, підгузками — тож «Укрзалізниця» відкрила вагони для безкоштовного перевезення допомоги. Пізніше стандартизувала процес з українською поштою, прикріпивши до потягів спеціальні вагони. Відтоді вони розподілили понад 140 000 тонн продовольства, щонайменше 300 000 тонн вантажів і перевезли понад 3 000 000 посилок.

У середині березня, Київ відвідали прем’єр-міністри Польщі, Чехії та Словенії, які приїхали залізницею. Камишин нервував, але організував цю поїздку. Він був настільки успішним, що Борис Джонсон, Ненсі Пелосі, Ентоні Блінкен, Еммануель Макрон, Джастін Трюдо, Анджеліна Джолі, Шон Пенн і Енні Лейбовіц — проїхали «секретним» дипломатичним потягом, опублікувавши селфі з розкішних вагонів. Камишин назвав його «Залізна Дипломатія».