Як український військовослужбовець, обороняючи Харків, став одним з наймолодших Героїв України

Президент Володимир Зеленський присвоїв Євгену Громадському – звання Героя України, нагородивши найвищим військовим орденом країни «За мужність, виявлену під час оборони Харкова»

**Євген Громадський**/**Фото: DARREN CONWAY**

Це війна, де українські батьки й сини служать на одному фронті. Так було у 22-річного Євгена Громадського – принаймні cпочатку. У перший день російського вторгнення він стояв пліч-о-пліч зі своїм батьком Олегом на підступах до Харкова, коли колона за колоною російських солдатів і бронетехніки прагнули захопити їхнє місто. У ті вирішальні перші години він командував підрозділом, який, переважаючи чисельністю та озброєнням, атакував і знищував колони російської техніки та захоплював полонених. За це Євген заслужив найвищу військову відзнаку України. Його батька спіткала інша доля. Про це йдеться у спеціальному репортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Майже всю війну Євген перебував в її епіцентрі. Починав лейтенантом Національної гвардії, нині – старший лейтенант 92-ї механізованої бригади, яка носить ім’я козацького полководця XVII століття Івана Сірка. Розвідувальний взвод, яким командує Євген, називає себе «Sirko’s Rowdy Boys» – їхній девіз «Помста за всіх».

Грудневий ранок у Куп’янську, приблизно за 120 км на південний схід від Харкова, і температура становить -7C, ще до того, як вас вдарить завиваючий вітер, який проникає в кожен дюйм вільного одягу чи відкритої шкіри. В основному, це відкрита місцевість – ані вітру, ані росіян, які місцями знаходяться в радіусі стрільби, немає. Лінії дерев, які влітку забезпечували маскування, тепер суворі й голі. Ніде сховатися.

Але Євгеній світиться життєвою силою. Він пояснює, що перші дні війни були важкими. Українські війська повернули одне-два села, імпульсу було мало. Вони оборонялися і були недостатньо підготовлені, потім був літній глухий кут. Але у вересні почався злагоджений контрнаступ, починаючи з Балаклії до Куп’янська.

Зростаюча військова впевненість України та Євгенія нероздільні. Я вперше зустрів його на початку березня. Він нещодавно закінчив університет і був сповнений мужності. Чого він мені тоді не розповів, так це того, як він і товариші під його керівництвом захопили російських полонених. Його хоробрість була незаперечною, згодом він був нагороджений вищою військовою відзнакою країни, Героєм України, орденом Золота Зірка.

Євген має за плечима незліченну кількість місій, і, як і пейзаж навколо нього, несе в собі уроки конфлікту. Війна загартовує серце, а смерть її супутник. Євген втратив багатьох близьких людей, тому я запитую, враховуючи високі втрати – Україна каже, що наразі під час війни загинуло 13 000 її солдатів – чи боїться він смерті?

«Смерть — одна з проблем [війни]. Смерть любить хоробрих. А мужністю треба користуватися з розумом. Не потрібно боятися смерті. Хто не боїться, той уже мертвий… Я не думаю про смерть, я думаю тільки про життя, про життя моїх товаришів і життя мого підрозділу», – зазначає Євген.
Євген Громадський/Фото: Quentin Sommerville

Ми їдемо всередині одного з його взводних бронетранспортерів (БТР). Шум оглушливий, ще до того, як його 30-мм гармата відкриває вогонь по деяких господарських будівлях, де, ймовірно, ховаються росіяни. З металевого даху капає конденсат, два тьмяні вогники випромінюють блідо-зелене світіння, а вісім міцних коліс транспортного засобу ковзають і ковзають крізь багнюку, гойдаючи нас з боку в бік. Почуваюся ніби у підводному човні.

У супроводі такого шуму Євген пояснює, чому вереснева операція була ключовою: «Для хлопців було дуже важливо, щоб ми змогли здійснити контрнаступ. Усі були дуже вмотивовані, вони повертали свою територію, повертали домівки своїх власних сімей. Це було справді потрібно».

Чорно-білий екран націлювання забезпечує єдиний огляд дороги попереду. Це трясовина – мало таких диявольських, чи різноманітних перешкод, як українська багнюка. Одного разу це глибокий, засмоктуючий суп, а наступного — густа шпаклівка, що забиває механізми, обтяжує чоботи та заклеює все. Ми проїжджаємо повз одного солдата, який молотком відбиває замерзлі шматки багнюки зі своєї застряглої вантажівки.

Тож не дивно, що в цих умовах жорсткого опору ворожих сил, контрнаступ загальмувався. І ми теж – БТР не може йти далі. Не варто залишатися тут, на відкритій місцевості, тому ми розвертаємося. Через кілька днів, на тому ж місці застряг інший український автомобіль. Російський гелікоптер атакував, завдавши значних втрат.

Всередині БТРа, незважаючи на галас, Євген занурюється у глибокий сон. Напередодні ввечері він відпочив лише дві години, і міцно спить, поки машина не повертається на базу, а важка сталева ручка біля його вуха не відкривається.

Підрозділ, який має власну сторінку в Instagram, тісниться в кількох кімнатах покинутого будинку. Величезний горщик, наповнений картоплею та свининою, стоїть на дров’яній печі. Женя їсть стоячи.

Контрнаступ завдав значних збитків українській техніці та людям на цьому фронті. Попереду сувора зима. Але Євген, як завжди, налаштований оптимістично.

«Думаю, буде дуже важко, але ми впораємося. Розростаються резерви наших військ, які проходили навчання за кордоном. Це будуть додаткові резерви, додаткові сили, які будуть допомагати нам у подальшому наступі. Поки що є труднощі, особливо з погодою. Але це нас не зупиняє тому що ми повертаємо нашу землю крок за кроком», – запевняє Євген.

Захист України на початку був імпровізованим і хитким. Країна була недостатньо підготовлена. Перед російським вторгненням, президент Володимир Зеленський відкидав розмови про війну, заявляючи, що країна має зберігати спокій, Великдень буде святкувати у квітні, а у травні буде смажити шашлики.

**Євген Громадський/Фото: Quentin Sommerville**

Тиждень війни у Харкові панувала неспокійна атмосфера. На збірний пункт на східній околиці міста прибули автобуси з підкріпленням, а потім знову швидко зникли, щоб зупинити росіян, які намагалися пробитися в місто. Було дуже холодно, повітря було насичене відчайдушною енергією. Але лейтенант був холоднокровним: «Називайте мене Юджином», — сказав він англійською з усмішкою на обличчі.

Я бачив дуже молодого чоловіка — певно, надто молодого, щоб бути командиром, — який, як і його країна, боровся проти всіх у війні з Росією. У нього не було зимової форми та армійських черевиків, натомість він був у кросівках. «Я можу швидко рухатися в них», — пожартував він.

Ми застрибнули в одну з небагатьох броньованих машин і попрямували до фронту, хутряна шапка російської армії від полоненого солдата розгойдувалася зі стелі, коли ми стукали по розбитих, засніжених дорогах.

Сніги розтанули, весна перейшла у літо, а Україна досі тримається. Ми з Євгеном підтримували зв’язок, і він надсилав відео з поля бою. На одному він широко посміхається, їдучи верхи на танку. Знову ми зустрілися наприкінці квітня одного теплого дня в Харкові. Для нього не було ані свят, ані шашликів.

Він досі воював, хоча тепер далеко за межею міста. Його уніформа була брудною, і він залишився лише ненадовго, перш ніж повернутись на фронт. Він був у гарному настрої, усміхався, як завжди. І незважаючи на труднощі, він був у своїй стихії. Він досі вірив, що Україна може перемогти. На той час уже була очевидною військова неспроможність Росії, і західна військова допомога мали значення, хоча широкомасштабного відпору російським військам не відбулося.

Євгену Громадському не потрібно нагадувати про те, чого коштувала йому російська агресія – він щоразу це бачить, коли дивиться у дзеркало. Зліва на його обличчі – темно-червоний шрам ще загоюється. У травні ми втратили зв’язок. Для солдатів незвично залишатися в режимі офлайн, але минуло 10 днів, а він досі був поза межами досяжності. Згодом він знову з’явився і надіслав селфі. Він лежав у лікарні, його обличчя було набряклим і важко було впізнати. Здається, він намагається посміхнутися, але не може, тому, натомість, показує зухвалий жест рукою.

«Ми з товаришем виконували бойове завдання. Ми потрапили під обстріл і снаряд розірвався біля мене, шрапнель потрапила мені в обличчя, біля губи і, очевидно, вийшла біля скроні. [У лікарні] зробили операцію і мене зібрали по частинах», – розповідає Євген.

Він виписався з лікарні лише через 10 днів і повернувся на фронт із зламаною щелепою.

Вранці 24 лютого у селі П’ятихатки, до Євгена приєднався його батько Олег. Олег спав у сімейній квартирі на околиці Харкова, коли його розбудила дружина Наталія, яка сказала, що чує поблизу російські «Гради». Колишній армійський офіцер навчив сотні молодих новобранців.

Обов’язок і служіння своїй Батьківщині проходить в історії родини – сім поколінь служило в українських і радянських військах. Україна була під ударом, і Олег, ветеран армії, який пішов у відставку у званні полковника, відреагував на цей виклик.

Він опублікував повідомлення у Facebook, згуртував друзів та колишніх військовослужбовців зібрати зброю й техніку для захисту міста, та пішов до сина.

Деякі російські війська вже дістались Харкова, але були відкинуті. Бій був напруженим – в руках Олега був кулемет, а в його сина – автоматичний гранатомет. Вони змушені були відступити. Батько із сином планували перегрупуватися. Але коли залишали свої позиції, то машина Олега потрапила під ракетний обстріл. Його вбили миттєво.

Наталія ховалася на станції міського метро, коли їй повідомили про смерть чоловіка. У свою чергу, Євген дізнався про смерть батька безпосередньо на полі бою. Згодом він повернеться додому й поховає батька. Але поки що він відкинув горе і очолив ще один бойовий підрозділ із 20 осіб. Відрізані від свого командування, вони знищили багато російської техніки, вбиваючи та беручи в полон ворожих солдатів.

«Мені донині пишуть друзі й товариші [мого батька], які служили з ним і кажуть: «Ми пишаємося тим, що служили з вашим батьком, тому що він був людиною честі і як сказав, так і зробив». Він завжди дотримувався свого офіцерського слова», – розповідає Євген.

24 вересня на церемонії у Києві президент Володимир Зеленський присвоїв Євгену – звання Героя України, нагородивши його найвищим військовим орденом країни «За мужність, виявлену під час оборони Харкова». Близький друг батька, Головнокомандувач Збройних сил України генерал Валерій Залужний спостерігав, як він отримував медалі.

Євген так нервував, що забув своє ім’я. У цій країні з населенням у 44 мільйони осіб, лише 652 військових отримали медаль з моменту заснування нагороди у 1998 році.

Зараз медалі Євгена лежать у валізі у сімейній квартирі. Невдовзі після смерті Олега, Наталія покинула Харків, оскільки російські обстріли посилилися. Вона повернулася на початку літа, але дорогоцінні речі залишаються запакованими, адже будь-якої хвилини вона може виїхати знову, якщо буде потрібно.

Вона розповідає, як сумує за Олегом.