Зважаючи на те, що Росія стає дедалі слабшою, для Туреччини настає момент «використай або програй», щоб продемонструвати регіональне лідерство та відновити контакти із Заходом

З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну, Туреччина обрала делікатне балансування, яке виявилося ризикованою, але загалом успішною стратегією. Маючи інтереси з обох сторін, Анкара послідовно підтримує Україну політично та військово, не відштовхуючи Росію економічно. Про це йдеться в авторській колонці Євгенії Габер, старшої наукової співробітниці Atlantic Council IN TURKEY та Центру сучасних турецьких досліджень Карлтонського університету на сторінках Atlantic Council, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Україна відіграла вирішальну роль у стримуванні нарощування військової сили Кремля у Чорному морі, яке також становить загрозу для Туреччини. Таким чином, підтримуючи Україну, Туреччина зміцнює власні позиції в регіоні. Водночас російська присутність у Сирії також може потенційно створити проблеми для Туреччини, дестабілізуючи прикордонні райони та викликаючи нові потоки біженців. Крім того, Росія залишається основним джерелом імпорту енергоресурсів, економічних вигод і фінансових ресурсів Туреччини. Ці міркування значною мірою сформували бажання Туреччини зберегти відкритими канали співпраці з Росією. Утім, через рік після того, як Москва розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, вигоди від такого балансування для Туреччини досягли межі. Зараз країні потрібна нова регіональна стратегія — смілива, амбітна та чітка.

Раннє лідерство

Незважаючи на те, що Сполучені Штати та Європа час від часу попереджали Туреччину про наслідки зростання торгівлі з Росією, вона отримала похвалу України та Заходу за свою рішучу відмову визнати незаконну анексію Криму.

Туреччина також була першою країною, яка надала Україні бойові безпілотники, коли інші партнери ще вагалися стосовно своєї військової допомоги. Рішення Анкари закрити протоки Босфор і Дарданелли для російських військових кораблів також допомогло запобігти ескалації у Чорному морі.

У той же час, підтримуючи тісні контакти з «дорогим другом» президентом Росії Володимиром Путіним, президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, вправний дипломат і досвідчений політик, зумів позиціонувати Туреччину як головного посередника у конфлікті, підкреслюючи успіхи свого балансування. Ці особисті стосунки дозволили йому посадити російського лідера за стіл переговорів, хоч і з невеликими практичними результатами для припинення війни.

Дипломатичні угоди, укладені за посередництва Туреччини, такі як ініціатива щодо зерна чи обмін полоненими, зокрема нещодавно у січні 2023 року, допомогли вирішити нагальні гуманітарні проблеми, хоча Анкара не змогла досягти припинення вогню чи всебічних мирних переговорів. Перш за все, мирні переговори та продовольча дипломатія Ердогана зміцнили позицію Туреччини в регіоні та далеко за його межами.

Ця стратегія мала свої очевидні переваги для Туреччини в перші місяці повномасштабного вторгнення, до того, як російські війська значно ослабли, почали з’являтися докази масових звірств росіян в Україні, і залишилася надія на мирне вирішення проблеми. Відтоді ситуація кардинально змінилася, але регіональна політика Туреччини – ні.

Необхідність корекції курсу

Турецькі безпілотники Bayraktar TB2 допомагали Україні в перші дні війни. У той час, як інші союзники посилили свою військову підтримку Україні та об’єдналися навколо Києва в коаліції, щоб відправити танки та агітувати за відправку літаків, роль Туреччини була затьмарена.

За даними Oryx, дослідницької групи розвідки з відкритими джерелами, Туреччина відправила в Україну військові засоби, окрім бойових і розвідувальних безпілотників, але бажання Анкари не приховувати своєї військової допомоги Україні через чутливі відносини з Росією створило викривлену картину позиції Туреччини у цій війні.

Незважаючи на статус Туреччини як другої за чисельністю армії НАТО та дипломатичні амбіції Анкари стати глобальною державою, не Туреччина, а менші країни, такі як Польща та країни Балтії, найбільш голосно засудили російські звірства в Україні та взяли на себе ініціативу у міжнародних коаліціях для стримування російської агресії в регіоні.

Економічна співпраця Туреччини з Росією дозволила їй знайти деякі короткострокові рішення, але залишила тривалий негативний вплив на суспільне сприйняття Туреччини в Україні та на Заході. Згідно з нещодавнім опитуванням Центру «Нова Європа», рівень недовіри до Ердогана серед українців підстрибнув з 19,5% у 2021 році до 46,6% у 2022 році. Відсутність високопоставлених візитів турецького керівництва до Києва чи на деокуповані території України під час війни додав цьому настрою.

Із суто прагматичної точки зору, деякі економісти попереджають, що поглиблення контактів із занепадаючою російською економікою може втягнути Туреччину в «економічну катастрофу». Незважаючи на те, що товарообіг між Росією та Туреччиною подвоївся з 2021 по 2022 рік, досягнувши 68,1 мільярда доларів, найбільшим ринком Туреччини залишається Європейський Союз (ЄС) із обсягом торгівлі у 196,4 мільярда доларів у 2022 році, що робить відносини Анкари з європейськими партнерами – ключовим пріоритетом.

Туманні перспективи досягнення миру шляхом переговорів

Перспективи миру з режимом Путіна, на якому Туреччина давно наполягає, зараз малоймовірні, ніж будь-коли. Крім того, Путін грубо порушив більшість своїх попередніх зобов’язань перед Ердоганом. Наприклад, Росія розбомбила Одеський морський порт, підірвавши зернову угоду, укладену напередодні у Стамбулі. Українські офіційні особи висловили стурбованість тим, що Росія використовує комерційні кораблі для перевезення зброї через протоку Босфор, що експерти визнають явним порушенням Конвенції Монтре.

Чиновники також звинуватили Росію в організації вибуху в Оленівській тюрмі після того, як вона відхилила пропозицію Туреччини евакуювати бійців, які здалися в полон на заводі «Азовсталь» у травні — деякі з бійців були серед десятків українських військовополонених, загиблих під час вибуху. Крім того, Росія блокує роботу зернових коридорів за посередництва Туреччини та перешкоджає судноплавству в Чорному морі – без реакції з боку Анкари.

Туреччина ніколи не ухилялася від жорсткої гри, коли на карту поставлені її інтереси або регіональні амбіції. Російська окупація Чорного моря підриває не лише зусилля Туреччини пом’якшити глобальну продовольчу кризу, але й підриває режим Монтре, який надає комерційним суднам необмежений доступ до турецьких проток.

Зернова угода, яка дозволяла експортувати частину сільськогосподарської продукції з українських морських портів, коли інших варіантів не було, безумовно, мала успіх у перші місяці вторгнення. Проте, зараз вона перебуває в напівнеіснуючому стані і надала Москві фактичне право вето на свободу судноплавства у Чорному морі, перетворивши його на «російське озеро» — про що Ердоган давно попереджав. Через рік війни настав час усунути першопричину проблеми, а саме російський контроль над морськими шляхами, замість того, щоб зосереджуватися на технічних аспектах того, як зберегти угоду.

«Якщо Росія не реагує на дипломатію, то для НАТО настав час розмістити значну оборонну військово-морську присутність у Чорному морі, щоб захистити торговельний трафік, що прямує до українських портів і з них. Це не тільки підкреслить роль Туреччини як ключового члена НАТО в Чорному морі, але й допоможе вирішити більшу проблему: збереження свободи судноплавства та послаблення продовольчої кризи на Глобальному Півдні», — каже Йорук Ішик з Bosphorus Observer.

Час для Туреччини продемонструвати регіональне лідерство

Туреччина вже виграла від великих провалів Росії в Україні. Вона почала витісняти Росію з Південного Кавказу і поступово замінювати її як партнера з безпеки тюркських республік у Центральній Азії.

Поразка Росії та поява сильної України з добре навченою сучасною армією допомогли б стримати російську присутність у Чорному морі без розширення постійної присутності НАТО. Ця стратегічна зміна також схилить військовий баланс на користь Анкари в Сирії та Середземномор’ї, де Росія також була стратегічним суперником Туреччини.

Загальне послаблення влади Москви над тюркським світом, «від Адріатики до Великої Китайської стіни», відкриває для Туреччини численні можливості, які значно перевищують вигоди від ситуативних — і дуже ризикованих — комерційних угод із занепадаючим російським режимом під санкціями Заходу. На відміну від початку 1990-х років, зараз Анкара перемістила фокус свого регіонального співробітництва з широких пантюркських ідей на прагматичні інфраструктурні та енергетичні проекти. Враховуючи мету ЄС обійти Росію у нафтових, газових і транспортних коридорах, регіональна активність Туреччини, ймовірно, буде вітатися ЄС і Сполученими Штатами.

Оскільки країна продовжує потребувати значних іноземних інвестицій і допомоги на відновлення після руйнівних землетрусів, для Туреччини настав час налагодити відносини із Заходом.

Здатність зберегти імпульс у позитивному двосторонньому порядку денному зі Сполученими Штатами, який було підкреслено під час нещодавнього візиту держсекретаря США Ентоні Блінкена до Туреччини, серед іншого залежатиме від готовності Туреччини визнати Росію головною загрозою безпеці та посилити спроби запобігти експорту продукції подвійного призначення, яка може бути використана російською оборонною промисловістю. Під час візиту Блінкена, головний дипломат Туреччини публічно підтвердив намір Анкари співпрацювати.

Рік тому Туреччина мала стратегічне бачення надати Україні летальну зброю, коли деякі інші країни обмежували свою підтримку гуманітарною допомогою та шоломами. Перше лідерство Туреччини, серед інших факторів, допомогло запобігти поразці Києва.

Тепер настав час для Туреччини розробити стратегічне бачення регіону після перемоги України — коли, в ідеалі, замість зустрічі з Путіним, світові лідери спостерігатимуть, як його судитимуть за військові злочини.