Війна в Україні засвідчила, що сприятливі збіги важко створити, адже чужа агресія має тенденцію єднати країни в опозицію

НАТО було створено, щоб запобігти великим війнам у Європі, з чим воно успішно впоралося протягом багатьох десятиліть. Окрім короткої війни у Косово у 1999 році, члени організації ніколи не мали воювати між собою чи давати спільну відповідь агресії: так було до минулого року, коли Росія напала на Україну. Тому у відповідь НАТО показувало нові, реальні докази як на практиці працюють сучасні військові об’єднання. Про це йдеться в аналітичній публікації Стівена Уолта, професора міжнародних відносин у Гарвардській школі управління імені Джона Кеннеді на сторінках Foreign Affairs, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Зважаючи на нещодавню риторику Росії, Захід запевняє, що Штати збільшують військовий контингент не для переваги у силі, а для протидії загрозам. І той крок, що зробило НАТО, також показав багато чеснот таких альянсів і їх довготривалі недоліки. Війна може дати НАТО нове життя і показати ціну його добре вкорінених процедур, але вона також підкреслила небезпечний рівень залежності європейських країн від США.

Оскільки світ змінюється у бік багатополярності, більше будуть мати значення лише об’єднання. У час, коли жодна країна не залишається без суперників на вершині міжнародної системи, її успіх залежатиме від можливостей конкурентних держав створити злагоджене та спроможне угрупування та здійснення колективного керування. Перш за все, вторгнення в Україну і його наслідки вказують на можливу катастрофу для політичних лідерів, якщо вони не зрозуміють, як працюють альянси та як вони створюються.

Встановлення рівноваги

Концепція урівноваження сил – ідея, що має на увазі лише типове згрупування та зовнішню розвідку – вже існує протягом століть, але в реальності, країни частіше збирають війська у відповідь на загрозу. Більш сильні країни можуть залякувати менші, звичайно, але їхнє розташування та як їхні наміри сприймаються як рівносильно важливі. Сильніші країни завжди більш тривожні для їх ближніх сусідів, особливо, коли вони раптово використовують силу, щоб змінити «статус – кво».

Ця тенденція пояснює, чому Москва розглядала розширення НАТО як погрозу: могутній альянс заможних демократичних країн упритул підібрався до її кордонів.  Навіть більше, найсильніший член об’єднання, США, публічно заприсягся розширити ліберальні інституції і навіть силоміць зробив це у декількох нещодавніх випадках. Відчуваючи погрози, Москва у відповідь звернула свою увагу на Китай, намагаючись зупинити просування НАТО із сходу, але це не змогло переконати Україну облишити мету приєднання до Заходу, чи запевнити НАТО призупинити політику «відкритих дверей»,  внаслідок чого будь-яка європейська країна, що відповідає вимогам, може подати заявку на вступ.

На жаль для Росії, її реакція на розширення НАТО просто закріпила  відчуття погроз, що відчули США та Європа, схиляючи Захід ще більше до України. Коли Росія захопила Крим після Революції Гідності, що витіснила проросійського президента з України, США та їх союзники наклали нові санкції та почали озброювати й тренувати українську армію. Спроби Росії втрутитись у вибори США та ЄС і отруїти російських емігрантів та інших політичних опонентів тільки поглибили занепокоєння Заходу. Обмовки колишнього президента США Дональда Трампа про НАТО не зупинило США від розгортання додаткових військових сил у Європі, із приходом президента Джо Байдена підтримка України тільки зросла.

Вторгнення в Україну у лютому 2022 року відсунуло убік будь-які довготривалі сумніви про зміну планів Москви і викликало швидку масштабну реакцію. НАТО та члени ЄС наклали безпрецендентні економічні санкції на Росію, а Сполучене Королівство, США та інші країни почали постачати Києву сучасне озброєння, готували солдат, фінансово підтримували та надавали дані своєї розвідки. Німеччина переломила курс постачання взагалі, фінансуючи європейські спроби скоротити енергопостачання з Росії та взяла на себе відповідальність у великому нарощуванні військового потенціалу. Швеція та Фінляндія подали заявки в НАТО, щоб також не залишитись за бортом.

І така реакція не повинна нікого дивувати. Незважаючи на те, що російська армія билася погано протягом війни, Росія ще має величезну індустріальну силу із значним арсеналом ядерної зброї, великою армією та серйозним військовим потенціалом. Вона межує із декількома країнами-членами НАТО, включаючи вразливі країни Балтії. Можливо, найбільш важливо те, що вторгнення в Україну показало, що російський лідер Володимир Путін хоче використати силу, щоб змінити європейський статус – кво. І якби ця спроба була вдалою, то європейським країнам залишалося б тільки гадати, хто був би наступним.

З точки зору Кремля це, звичайно ж, була провина США та їх війська, що намагалися змінити статус-кво у Європі і робили це такими шляхами, що були ворожими для його інтересів. НАТО дійсно це зробило, проте без вдавання до військової сили. Через те, що Україна хотіла приєднатися до НАТО, і альянс ще підтримує принципово її мету, Росія може тільки сподіватися на призупинення членства України шляхом застосування силових погроз та в подальшому вторгненням, що у свою чергу закарбувало думку Заходу з приводу погроз з новою силою.

На чиєму ви боці?

Ще один доказ того, що держави залишають рівновагу під погрозами, а не силою, розглядає поведінку Швеції та Фінляндії після російського вторгнення в Україну. Кожна держава не тільки відмовилась від нейтралітету, який був добре впроваджений протягом десятків років, а у випадку зі Швецією навіть століть, вони зробили це після гальмування вторгнення Росії та розкриття її військових прорахунків. Росія у 2022 році була значно слабшою від тодішнього Радянського Союзу, проте Путін хотів здобути ту військову могутність, що мали радянські керманичі, що зробило б Росію більшою загрозою для фінів та шведів, змушуючи їх шукати підтримки у членів НАТО.

Тенденції держав до балансування під погрозами також пояснює, чому деякі держави залишаються осторонь. Російський напад на Україну не представляв жодної загрози Ізраїлю або деяким помітним членам Великого Сходу, включаючи Індію та Саудівську Аравію, і чітка позиція супроти Росії поставила б під загрозу інтереси цих держав. Лідери США і НАТО були збентежені такою самокерованою політикою, але вони не повинні дивуватися.

Неспроможність Путіна побачити те, що держави – союзники протистоять погрозам і порушення усіх існуючих норм супроти завоювання чужої території буде фактично сигналом для Заходу, була серйозною помилкою. Він допустив, що радше Київ впаде швидше, ніж НАТО встигне щось зробити, або члени альянсу якось обмежать свою реакцію на вербальні протести чи санкції. Але він прорахувався з обох боків, і зараз Росія шукає військової підтримки у країн з ВВП більше ніж 40 трильйонів доларів (порівняно з ВВП Росії у 1,8 трильйонів доларів), і чия оборонна індустрія зможе виготовити найбільшу кількість летальної зброї у світі. Диспропорція між усіма запасами не гарантує перемогу України, проте це змінило очікування Путіна на цілий дорогий квест у війні на виснаження.

Тримаючи важелі влади над однією країною, легше організувати швидку відповідь, проте провідна роль Сполучених Штатів має й іншу серйозну сторону. Внаслідок того, що Вашингтон тривалий час гарантував багатим членам альянсу безпеку, призвело до того, що війська стали слабкими та залежними від захисту США. Якщо б США не відповіли на російське вторгнення, що могло б статися за правління іншого президента, був би малий шанс, що європейські члени НАТО могли б щось зробити задля допомоги Україні. І тоді російські очікування на перемогу ставали б усе чіткішими.

Дехто розглядає цей епізод, як доказ того, що лідерство США все ще незамінне, проте реальним уроком цієї війни може бути новий розподіл праці між США та Європою, що є потрібним та довгоочікуваним. Росія може залякувати їх зараз, але не так сильно, як кажуть деякі експерти, і це зовсім послабне у майбутньому. Європейські члени НАТО мають утричі більше людей, ніж Росія, і у десять разів більший ВВП від російського, а ще вони витрачають утричі чи в чотири рази більше, ніж те, що Росія віддає на оборону в рік. При правильній організації та керівництві, Європа може захищатися від Росії самотужки.

Звідси випливає, що Європі варто реорганізувати свою армію, і поступово брати головну відповідальність за власний захист, доки США не перетвориться з європейської армії «першої необхідності» до армії «за необхідності». Розділюючи труднощі всередині НАТО, дозволить США сфокусуватися на балансі впливу Китаю у Азії, це завдання, яке Європа неохоче бажає втілювати. Поступове обмеження повноважень США також запевнить європейські країни не покидати їхніх обіцянок переозброєння та перекладе відповідальність на Вашингтон, коли війна в Україні закінчиться.

У новому багатополярному світі, країни, що можуть залучити та утримувати війська, будуть більш успішними, ніж ті, чиї дії, змушують інших об’єднати сили проти них. Це вже траплялося не раз: з наполеонівською Францією, кайзерівською та нацистською Німеччиною та імперіалістичною Японією. Всі вони пережили катастрофічні поразки від рук сильних балансуючих коаліцій. Агресія часом окупається, але тільки тоді, коли більш міцна держава могла зорганізуватися у битві з жертвою один-на-один. Війна в Україні засвідчила, що сприятливі збіги важко створити, адже чужа агресія має тенденцію єднати країни в опозицію. Якщо деякі глави держав розмірковують над початком війни заради зміни статусу – кво, беручи до уваги цей урок, то це вбереже їх від великої кіпи проблем та дасть квиток у мирне процвітаюче майбутнє.

Перекладачка: Дарина Гловацька