Університет Монаш створив свою віртуальну школу для підвищення справедливості у сфері освіти, найнявши кілька сотень вчителів-добровольців, щоб допомогти молодим людям у зонах військових конфліктів не відставати у навчанні

Дистанційне навчання не новина для Софії Якименко. 13-річна дівчина виросла під час пандемії Covid-19, коли дистанційне навчання стали нормою. Але українська школярка не звикла проводити вечори у Zoom із викладачами у далекій Австралії, поки за її вікном пролітають ракети. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Guardian, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Освіта стала першою великою жертвою російського вторгнення в Україну: 60% дітей залишили свої будинки та школи. У закритих класах батьки та вчителі шукали несподіваних партнерів на іншому кінці світу, включаючи місто Мельбурн в Австралії.

Університет Монаш створив свою віртуальну школу для підвищення справедливості у сфері освіти, найнявши кілька сотень вчителів-добровольців, щоб допомогти молодим людям у зонах військових конфліктів не відставати у навчанні.

У неспокійні місяці після російського вторгнення, близько 70 000 учнів початкових та старших класів, переміщених зі шкіл в Україні через війну, відвідували заняття цього австралійського закладу з бомбосховищ та спалень.

«Коли почалася війна, на одних зборах було близько 500 студентів. У нас не було школи [вдома] через… ну, шок. Зараз у нас 50 дітей чи більше. Але це ще дуже важливо. Люди, у яких вдома немає електрики, все одно приєднуються», — каже Софія про онлайн-класи.

Навчання під час вимкнення електроенергії

Коли було запроваджено воєнний стан, більшості українських шкіл не вистачило часу та ресурсів, щоб відновити екстрене дистанційне навчання, запроваджене під час пандемії коронавірусу.

Натомість, Всеукраїнська онлайн-школа створила платформу змішаного та дистанційного навчання, надаючи уроки для учнів 5-11 класів по телебаченню в регіонах, де немає доступу до Інтернету.

Низка європейських країн, включаючи Естонію, Фінляндію, Польщу та Румунію, також розмістили українські ресурси на своїх платформах цифрового навчання, зокрема і буклет, випущений Європейською комісією для полегшення спілкування між українськими біженцями та господарями житла.

Проте, саме українська неурядова організація «Смарт Освіта» натрапила на Університет Монаша, коли шукала платформу, орієнтовану на клас, щоб діти були залучені, зайняті та пов’язані один з одним, перебуваючи далеко від своїх однолітків.

Багато учнів входили до системи із зон бойових дій, тоді як інші втікали з країни та боролися з іноземною освітою та мовними бар’єрами.

Перші дев’ять місяців війни Софія провела у Києві.

«Моя мама дуже турбувалася про нашу родину. У перший день [війни] ми зайшли до бомбосховища, але там було так багато людей, що ми залишились на підземній стоянці. І було так холодно через зиму. Ми просто сиділи в коридорі цілими днями. Це було схоже на те, коли розпочався Covid-19, люди були у паніці, те саме було і з війною. Ми мали багато авіанальотів, ракетних ударів, але люди пристосовуються і тепер, під час відключень електроенергії, просто включають свої генератори і якось продовжують жити», – каже вона.

З того часу її сім’я із собакою дісталася Італії, де вона відвідує уроки італійської мови у школі, в якій учні не кажуть жодного слова українською мовою, не кажучи вже про англійську.

Спільнота дітей

Софія каже, що на тлі війни, онлайн-уроки стали засобом спілкування зі школярами, які «розуміли та підтримували вас» — ритуал нормальності у жахливій ситуації.

До війни все, що вона знала про Австралію, це двотижнева робоча поїздка її батька-фізика, в яку він вирушив кілька років тому.

«Тепер ми маємо спільноту дітей з України. Ми розмовляємо один з одним кожного божого дня, за кордоном та по всій країні. Вони приєднуються під час ракетних ударів, деякі з бомбосховищ. Один хлопчик приєднався із Херсона, коли він був окупований. Далі він перебрався до Криму, потім до Росії, потім до Німеччини. Але насправді він відвідував ці онлайн-уроки, доки був у Херсоні», — каже вона.

За її словами, під час одного із занять астронавт із Канади Кріс Хедфілд приєднався і розповів, як це — залишити Сонячну систему та побачити Землю з космосу.

Через різницю в часі вчителі підключаються в Австралії вечорами, що відповідає часовому поясу учнів у Європі.

«Ви залучені до професії з альтруїстичних міркувань. Це бізнес для людей, і ці діти приходять на кожне заняття мотивованими та бажаючими вчитися», – зазначає керівник віртуальної школи, професор Майкл Філліпс.

«Я займалась алгеброю під час ракетних ударів»

Марго виповнилося 15 років на день вторгнення росіян –24 лютого 2022 року. Вона пам’ятає, як прокинулася від звуку тремтячих вікон.

«Мій батько зайшов до моєї кімнати та привітав із днем народження. Потім зателефонував дядько та сказав, що Київ бомблять, — каже вона.

Тієї першої ночі її сім’я спала у вітальні, намагаючись триматися подалі від вікон на випадок, якщо вони розіб’ються.

«Ми почули сильний шум… побачили величезні червоні кулі, як у фільмі «Армагеддон». Мій батько сказав: «Йди у ванну», одне з безпечних місць, і я сиділа там, коли ця куля розділилася на дві частини в небі… і приземлилася приблизно за 2 км від мого будинку», – згадує Марго.

Перші кілька місяців її сім’я залишалася разом — 10 осіб, включаючи дядечків, тіток, бабусь та дідусів.

Її школа не була готова до онлайн-уроків через ракетні удари — їм давали лише сторінки книг для читання. Але Марго треба було вчитися, тож її мама знайшла віртуальну школу.

Уроки вона розпочала у березні 2022 року, коли деякі райони Києва ще були під окупацією.

«Спочатку було трохи тяжко… У мене, як і у всіх, був стрес. Я займалась алгеброю під час авіаударів, коли літаки бомбили села. Але мені це було потрібне. Війна війною, а мені треба вирости розумною людиною, — каже вона.

«Твій дім – твоя фортеця»

Марго пам’ятає, як розмовляла про літературу та ділилася улюбленими книгами через Zoom.

«Мені ні з ким не вдалося побачитися – мої однокласники навіть зараз перебувають за кордоном через війну. Ми могли [виїхати], але не зробили цього. Ваш будинок – ваша фортеця. Завдяки віртуальній школі, я знайшла нових людей, з якими можу поговорити, і вони мене розуміють», – зізнається Марго.

Наприкінці минулого року Марго врешті-решт повернулася до занять фізичним вихованням. Ракетні удари зривають уроки кілька разів на день, і учні чекають у бомбосховищі, перш ніж уроки відновляться.

До війни Софія мріяла стати біологом. Але після того, як вона навчилася розповідати історії в Інтернеті, то почала писати щодня — «короткі картинки зі своєї голови».

В одній з таких історій, Софія уявляє «найщасливіший день у своєму житті» — засніжений новорічний ранок, день закінчення війни.

«Я прокидалася рано… одягала капці, підходила до вікна, виглядала та бачила, як падають сніжинки. Я одягала пальто, відчиняла двері та виходила на холодну сонну вулицю. І тоді між сніжинками я бачила людей. Спочатку я їх не впізнала, бо ніколи не бачила їх у реальному житті. Але потім я біжу до них… ми падаємо у сніг і робимо снігових ангелів. І я просто почувала би себе щасливою», – пише вона.