Руслана Данилкіна хоче мотивувати інших, хто також постраждав на війні, не втрачати віри

18-річна одеситка Руслана Данилкіна зголосилася воювати за рідну Україну. На полі бою дівчина втратила ногу. Тим не менш, за її словами, життя продовжується. Про це йдеться у спеціальному репортажі Deutsche Welle, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Спочатку я була незадоволена тим, що вижила, дуже важко було прийняти своє нове життя. Але я зрозуміла, що хоч у мене немає ноги, але я жива, можу вставати і ходити на милицях, – розповідає Руслана.

Вона сідає на лавку у парку, поклавши милиці поряд із собою.

Щодня Руслана гуляє вулицями рідної Одеси. За її словами, міське життя дає їй силу, якої вона зараз відчайдушно потребує.

Прагнення потрапити на фронт

Рік тому Руслана добровольцем вирушила на фронт захищати Батьківщину від Росії. На той час їй було лише 18 років, і рішення далося їй нелегко. У перші місяці війни вона не наважувалася йти до армії.

«Найбільше я боялася, що не знаю, у що вплутуюся і як довго буду далеко від дому. Але я хотіла поїхати, це моя країна, і я її дуже люблю. Я думала, що чим більше людей підуть на фронт, тим сильнішими ми будемо. Я знала, що не можу творити дива, але я хотіла щось зробити, допомогти моїй країні», — згадує вона.

Батьки були джерелом натхнення для неї. Мати та вітчим Руслани були відправлені на Донбас у 2015 році в рамках операції України проти так званих проросійських «народних республік» Донецької та Луганської областей. Вони також записалися як бійці-добровольці у лютому 2022 року, коли Росія розпочала великомасштабне вторгнення в Україну.

Руслана приєдналася до української армії у квітні 2022 року. Спочатку їй доручили обробляти файли у Запоріжжі. Але їй хотілося потрапити ближче до передової — прохання, яке кілька разів відхилялося через її юний вік. Зрештою, вона досягла свого і була скерована у підрозділ зв’язку.

День, який змінив усе

Це було 10 лютого 2023 року, коли Руслана та її товариші були на бойовому завданні у Херсонській області. Раптом пролунав удар російської артилерії і осколки потрапили в пасажирське сидіння, на якому сиділа Руслана.

«Я добре пам’ятаю момент вибуху: я пригнулась, але пам’ятаю лише, що потяглася до коліна, і одразу зрозуміла, що сталося, хоча не могла повірити, що втратила ногу. Я запитала своїх товаришів, що відбувається, але вони нічого не сказали», – розповідає Руслана.

Лише випадково вона залишилася живою. Парамедики пройшли повз її автомобіль і надали їй першу допомогу, щоб вона не спливла кров’ю. Її відвели до іншої машини, де вона побачила відірвану ногу. У шоці Руслана заплющила очі, тримаючи їх закритими, доки її везли до лікарні.

Руслану прооперували у місті Чорнобаївка. Лікарі намагалися врятувати ногу, але марно. Її ампутували вище за коліно. Того ж дня Руслану доставили до Миколаєва, де вона пробула три дні, після чого її перевели на лікування до рідного міста Одеси. У лікарні Руслана плакала кілька днів, але зрештою, за її словами, здобула волю до життя.

З того часу вона покладалася на підтримку своєї сім’ї. Брат Руслани Владислав та його дружина Ангеліна підтримали її у ці важкі часи. Вона також отримала підтримку людей у соціальних мережах. В Instagram у Руслани наразі понад 37 000 підписників.

«Я пам’ятаю першу операцію в Одесі, коли люди почули мою історію. Потім, коли мене забрали до палати, я не мала часу думати про ногу і біль — я постійно сиділа у смартфоні, оскільки до мене писали безліч людей», – зазначає Руслана.

Фантомний біль

Рішучість Руслани продовжувати своє життя, незважаючи на втрату ноги, зробила її символом мужності та сили в очах багатьох. Але для того, щоб прийняти її втрату, потрібен час.

«Я не знаю, якого саме дня я прийняла цю нову реальність. Спочатку я думала, що звикла. Але коли я вийшла надвір погуляти і повернулася у палату, то подумала, що цього не може бути! Я пам’ятаю, як була на вулиці за три чи чотири тижні після ампутації, і мій брат сфотографував мене. Я поглянула на нього і побачила себе з однією ногою. Думаю, я ще не до кінця зрозуміла, що трапилось», – зізнається дівчина.

Руслана каже, що зараз почувається набагато краще, як фізично, так і емоційно. Але через два місяці після трагічного випадку вона досі страждає від фантомного болю.

«Я давно перестала приймати внутрішньом’язові знеболювальні, це було моє власне бажання. Я хотіла відчути свою ногу такою, якою вона була, і, звичайно, біль повернувся, хоча згодом він зменшився. Мій психолог пояснив мені, як змусити мій мозок зрозуміти, що моєї ноги більше немає. Тому що мозок пам’ятає ногу до травми та продовжує посилати імпульси, тому людина відчуває біль», – пояснює Руслана.

Наразі Руслана приймає заспокійливі. Донедавна у неї були сильні панічні атаки. Проте, ліки та регулярна психотерапія допомагають їй одужати.

Мрію повернутися у фігурне катання

Руслана вже перенесла п’ять операцій. Наразі вона знаходиться у спеціальній лікарні та готується до протезування ноги. Щодня її ногу вимірюють, щоб визначити, чи зменшується її коло. Це важливо для подальшого підбору та встановлення протеза. Крім того, незабаром Руслана приступить до вправ з відновлення м’язів, які атрофувалися за останні два місяці.

Завдяки пожертвам, Руслана отримає сучасний протез німецького виробництва. Як тільки вона звикне до свого нового протезу, вона захоче здійснити свою мрію, наприклад знову зайнятися фігурним катанням.

«Я також мрію про велосипед. Хоча я не маю ноги, це не означає, що я не можу жити своєю мрією», – стверджує Руслана.

Вона хоче мотивувати інших, хто також постраждав на війні, не втрачати віри.

«Я хочу показати людям, що все можливо і не потрібно сидіти та ховатися. Страшно і боляче, коли стикаєшся із чимось серйозним, але життя продовжується», – вважає Руслана.