Люди похилого віку становлять майже чверть населення України і часто залишаються тими, хто або не хоче, або не може евакуюватися, покладаючись на державні пенсії, гуманітарну допомогу та підтримку своїх спільнот

Це було пізнім вересневим вечором у вівторок у Слов’янську, приблизно за 20 хвилин від лінії фронту війни з Росією. Любов Лада лише лягла спати, як у квартиру, де вона прожила з чоловіком Віктором 63 роки, влучила російська артилерія. Зовнішня стіна будівлі впала у кімнату, покривши її попелом і пилом і розкидавши скрізь уламки. Вона пам’ятає, як гукнула Віктора, що сидів у вітальні. – Вітю! Вітю! — повторювала вона тремтячим голосом. Вона знайшла його живим, але пораненим. У нього була порізана рука, а кров розмазана по стіні. Про це йдеться у спеціальному репортажі NPR, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Я не можу згадувати про це без страху, – крізь сльози каже Любов.

«Я не знаю, як ми вижили. Все було зруйновано, але ми вижили, – додає Віктор.

Лади, яким за 90 років зараз живуть у сусідній квартирі, яку їм знайшов онук. Вони заповнили свою нову оселю речами, які могли врятувати: мереживними фіранками, порцеляновими ляльками та лампою з яскравими квітами.

Їм довелося кілька разів чистити кушетку після обстрілу, щоб знову зробити її білою, а у її спинці досі є дірка від осколка.

«Лади» входять до мільйонів літніх жителів, які залишилися в Україні після вторгнення Росії у лютому 2022 року. У країні найвища частка людей похилого віку, які постраждали від війни. За даними HelpAge, міжнародної некомерційної організації, орієнтованої на людей похилого віку, люди старше 60 років становлять майже чверть населення України.

Під час війни люди похилого віку часто залишаються тими, хто або не хоче, або не може евакуюватися, покладаючись на державні пенсії, гуманітарну допомогу та підтримку своїх спільнот, щоб вижити.

Павло Комодовський та його дружина Тамара Василенко останній рік провели у своєму багатоквартирному будинку у Києві. Комодовський — колишній військовий льотчик, який часто говорить на військовому жаргоні та метафорах.

Тамара взимку перенесла інсульт і сім днів провела у лікарні. Це вплинуло на її мову та ускладнило виконання повсякденних завдань. Іноді з нею все гаразд, а потім, буквально за мить, вона ні на що не реагує.

«Проте нам уже далеко за 80 років. Що ще можна очікувати?», – каже Павло.

Поки Тамара одужувала, Комодовський готував їсти самостійно. Коли ми приїхали, то він готував борщ – одну з улюблених страв його дружини. Він називає це своїм першим іспитом.

Київ, у якому вони живуть зараз, зараз набагато безпечніший, ніж рік тому. А їхні діти та онуки регулярно їх відвідують.

Далі коридором, через кілька квартир, живе Надія Єрхімович зі своїм сином Михайлом.

Коли Росія напала, Надія, якій зараз 90 років, була прикута до ліжка і потребувала ліків та підгузків. Але тепер вона може ходити за допомогою ходунків, а медична допомога стала набагато доступнішою.

Перебої з електрикою у Києві були важкими, каже вона, вказуючи на свічки, розкидані по її спальні. Вона також дуже сумує за прогулянками на вулиці; Ліфт у її будинку зламаний, і відчиненого вікна недостатньо.

«Іноді мені стає краще — іноді мені стає гірше. Я хочу жити. Як усі. Я уже пережила важкі часи. Це не перша моя війна. Коли я була дитиною під час Другої світової війни, то брала участь у хорах та співочих конкурсах, щоб не нудьгувати», – каже Надія.

Повернувшись до Слов’янська, Світлана Доморацька, соціальна працівниця, яка багато років працює з подружжям Лад, каже, що вони постійно надихають її.

«Їхнє виживання, їхня стійкість — це метафора цього міста», — каже вона.

Блискавичний осінній наступ українських військ відсунув російську лінію фронту ще далі від Слов’янська, тому російські обстріли трапляються набагато рідше. Міські служби відновили роботу, і доступ до води, електроенергії й тепла став більш стабільним. З літа населення міста подвоїлося. За даними мерії, станом на лютий 2023 року у місті проживає близько 50 000 осіб, і близько половини з них потребують допомоги соціальних працівників.

Коли Доморацька дізналася, що у вересні 2022 року квартиру Лади обстріляли, вона поспішила на допомогу. Вона залишалася з ними тимчасово, прибираючи квартиру і стежачи за тим, щоб їм надавали медичну допомогу.

У подружжя ще є невирішені проблеми.

«У мене досі якийсь дивний звук у вухах. Це схоже на звук жаби – «ква, ква», хоча сталося це ще п’ять місяців тому, – каже Любов Лада.

Але життя налагодилося. У їхньому будинку тепло, у супермаркетах є продукти і родина поруч.

«Наша історія не печальна. Ми вижили. Це щастя, а не горе!», – підсумовує Віктор.