Очікування польських еліт на особливе ставлення з боку українських можновладців є невиправданими

Найважливішим контекстом як зернової суперечки зокрема, так і майбутнього польсько-українських відносин загалом, є не конкурентна структура польського та українського сільського господарства, а перспектива вступу України до Європейського Союзу. Тому спочатку варто нагадати: Україна хоче бути в Європейському Союзі, а не в союзі з Польщею. Польща не має достатніх фінансових ресурсів, щоб самотужки забезпечити Києву післявоєнні перспективи розвитку. Про це йдеться в авторській колонці польського політолога Адама Домбровського на сторінках Клубу Яґеллонського, з якою пропонує ознайомитись Foreign Ukraine.

У своєму тексті, під назвою «Відносини з Україною», тільки транзакційність врятує KJ, Павло Мусялек закликає, щоб польська політика щодо Києва відтепер керувалася «комерційною логікою». Президент Яґеллонського клубу аналізує процес поступового погіршення польсько-українських відносин. Проте він недостатньо враховує поточні настрої в Україні та сприйняття ситуації Києвом.

Асиметрія перспектив

Беручи участь у XVI Польсько-Українських Зустрічах у Яремчі – конференції, організованій Центром Східної Європи Варшавського університету та Прикарпатським національним університетом в Івано-Франківську, в той час, коли дипломатична суперечка щодо зерна була у самому розпалі – я мав можливість краще зрозуміти українську точку зору на відносини з Польщею.

Висновки, які можна було зробити з офіційних і кулуарних розмов, свідчать, насамперед, про значну асиметрію у сприйнятті явищ між польською та українською громадською думкою, а також експертами обох країн. Це правда, що ми бачимо в основному однакові проблеми, але значення, яке ми їм надаємо, різне.

Звичними є формули про дружбу, братерство, партнерство, подяку за допомогу та просту людську доброту до поляків в Україні, навіть незнайомих. Я сприймаю всі ці поведінки як загальні та щирі.

Однак ці настрої жодним чином не пов’язані з політичною дискусією про особливі інституційні, економічні та стратегічні відносини між Польщею та Україною. У дискурсі українських політичних еліт та української громадської думки, тема особливих відносин з Польщею, польсько-українського союзу чи іншого стратегічного партнерства у форматі, що виходить за межі співпраці в рамках НАТО та ЄС, серйозно не обговорюється взагалі.

Ця тема не була широкою в українській дискусії, ані відразу після початку війни, коли Польща першою у Європі надіслала важку техніку для роззброєння власних бронетанкових сил, ані зараз. Ця тема поглинала і поглинає переважно польських експертів, які між собою вели переговори про формат особливих польсько-українських відносин: від економічних питань до військової співпраці.

Ймовірно, частково це був симптом фантомного болю втраченої імперії Першої польської республіки, а частково, як згадує Павел Мусялек, було вираженням очікувань, що польсько-український союз уможливить реалізацію польських ідей щодо розбудови суб’єктності Центральної та Східної Європи, часто в опозиції до основної течії ЄС. Як би не оцінювали ці ідеї – можливо, час підтвердить їх позитивно – в Україні вони ніколи не обговорювалися серйозно.

Теми, які сьогодні хвилюють українців, це насамперед війна та втрати на фронті, труднощі у функціонуванні держави, корупція, допомога Заходу, майбутні президентські вибори за виборчим календарем, а також питання післявоєнного статусу чоловіків призовного віку, які під час війни виїхали за кордон. Тема експорту зерна та пов’язана з цим криза у польсько-українських відносинах не є однією з найважливіших тем, які цікавлять українську громадську думку.

ЄС – єдиний варіант

У контексті стратегічних цілей, навколо яких зосереджена громадська дискусія в Україні, окрім очевидної теми наступу на Запоріжжя та обіцянок військових здобутків громадянам та міжнародній громадській думці, другим домінуючим питанням є перспективи вступу України до Європейського Союзу.

Сьогодні українська держава функціонує значною мірою завдяки фінансовій підтримці ЄС. Із спільних фондів, ЄС зобов’язався виділити Україні 50 мільярдів євро у вигляді макрофінансової допомоги на 2024–2027 роки. Для порівняння, цього року Україна отримає від ЄС 18 млрд євро. У 2022 році Україна отримала від ЄС майже 8 млрд євро. Макроекономічне фінансування з боку ЄС можна порівняти з тим, яке надають Сполучені Штати.

Сьогодні Україна є країною, яка здатна виплачувати зарплати пожежникам, медсестрам і чиновникам, а також займатися матеріально-технічним забезпеченням війни лише завдяки тому, що отримує прямі валютні перекази з ЄС та США.

У свідомості українських політичних еліт немає стратегічної альтернативи вступу України до Європейського Союзу – цей факт сильно визначає нинішні та майбутні настрої українських еліт. Крім того, українське суспільство масово поділяє європейські прагнення: у березні 2023 року 92% українців виступали за вступ до ЄС.

Українські еліти, які хочуть забезпечити фінансову стабільність країни після війни, дати людям надію та відчуття відбудови країни та відповісти на очікування суспільства, будуть проводити чіткий наратив про необхідність вступу до Європейського Союзу.

Для українців Євросоюз є міфом західного процвітання. Членство в ЄС має забезпечити відбудову, розвиток, безпеку, приплив капіталу та можливість модернізації країни. Дивлячись на економічну та інституційну долю країн, які приєдналися до ЄС у 2004 році, ці очікування просто виправдані. Більше того, можна стверджувати, що тиск процесу вступу може мати довгостроковий позитивний вплив на боротьбу з патологіями української держави.

У цій головоломці Польща для України лише сусід, явно близький і корисний, з яким вона дуже добре торгує, але не скарбник і головний суб’єкт прийняття рішень. Можливо, Польща відіграла ключову роль у критичні моменти перших 6 місяців війни, але це не змінює того факту, що вона не має фінансових ресурсів, аби забезпечити Україні достатню підтримку та перспективу для самостійного розвитку.

Глава МЗС Німеччини Анналена Бербок під час нещодавнього візиту міністрів закордонних справ ЄС до Києва розповіла про майбутнє Євросоюзу «від Лісабона до Луганська». Цей наратив має величезний вплив на суспільство, втомлене війною, але також і на суспільство, яке має збуджені очікування. Українські еліти зможуть використати це бачення для виправдання, навіть найсуперечливіших кроків у внутрішній і зовнішній політиці.

Польщі потрібна стратегія

Павел Мусялек пише: «Зближення Берліна та Києва у поєднанні з критикою Польщі — це більше, ніж просто холодний душ. Це найгірший сценарій і величезне розчарування не лише для тих, хто приймає рішення, але й для суспільства, особливо для людей правих поглядів».

Нам варто готуватися до викликів, які набагато серйозніші, аніж розчарування наших власних високих очікувань. Сувора реальність боротьби України за виживання виражається у пошуку формули стабільних союзів і довгострокової підтримки, а масштаби потреб – гігантські.

У цій ситуації українські політичні еліти, бажаючи легітимізувати систему, в якій вони діють, орієнтуються і продовжуватимуть орієнтуватися на ті центри фінансової та військової влади, які здатні остаточно стабілізувати українську державу. Політика під час війни живиться бажанням вижити, вірою та надією, а не надійним розрахунком. Воля до виживання, віра і надія домінують у поточній політиці Києва.

Уряд у Варшаві повинен одразу після виборів почати будувати довгострокову стратегію на випадок, якщо уряди західноєвропейських країн вирішать поставити Польщу в ситуацію конфлікту інтересів. Цілком ймовірно, що умовою, яку вимагають Франція та Німеччина для вступу України до Євросоюзу, буде перегляд договорів і зміна голосування в багатьох важливих сферах інтеграції. У цій ситуації відповідь уряду у Варшаві не може бути лише гучною – «ми не погоджуємося на шантаж».

Було б катастрофою, якби і українські політики, і українське суспільство отримали спільний і однозначний меседж з Брюсселя, Берліна та Києва про те, що саме Польща перешкоджає вступу України до Євросоюзу, демонструючи свої антифедеративні вимоги.

Розуміючи, що це нелегка ситуація, ми повинні сподіватися, що уряд у Варшаві запобіжить такій катастрофі. Польській державі доведеться впоратися з таким конфліктом інтересів, і структурний тиск, з яким ми зіткнемося, буде потужним.

Жоден з польських політиків чи дипломатів не зможе переконати українських політиків, а тим паче українське суспільство, що умова зміни системи голосування в Раді ЄС є достатнім аргументом, щоб не погоджуватися на реформу ЄС, яка має дати можливість Україні потрапити в європейську землю обітовану.

Доведеться зважувати і домовлятися: яка реформа ЄС в обмін на членство України в Євросоюзі нам найвигідніша. У такій ситуації поради Павла Мусялека, який закликає до більш трансакційної політики у зовнішній сфері, матимуть дуже широке застосування.