У книзі Софі Оксанен «Двічі в одну річку: війна Путіна проти жінок» розповідається про використання російською армією сексуального насильства як навмисної військової стратегії в Україні

Софі Оксанен має схильність до складних тем. Фінсько-естонська письменниця здобула свою міжнародну репутацію завдяки роману 2008 року «Чистка», у якому досліджувалось сексуальне насильство щодо жінок та спадщина радянського режиму в Естонії. Пригноблення жінок як частина складної історії Східної Європи було центральною темою її шести романів. Її остання книга, «Двічі в одну річку: війна Путіна проти жінок», – це есе на цілу книгу, що розвинулося із промови, виголошеної перед Шведською академією у березні 2023 року. Її головною темою є погіршення прав жінок за режиму президента Росії Володимира Путіна. Про це йдеться в авторській колонці Іви Глішич, почесної наукової співробітниці Школи гуманітарних наук при Університеті Західної Австралії на сторінках The Conversation, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Оксанен переплітає три наративні нитки: історію власної родини, історичну траєкторію пострадянської Росії та війну в Україні.

У своїй промові вона досліджувала зв’язок між загальним руйнуванням прав жінок у Росії та сексуальним насильством, пов’язаним з війною. Есе значно довше, переривається відступами до паралельних тем. Ця трансформація не є безперешкодною. Значна частина додаткових тем, таких як статус жінок у Радянському Союзі чи історія державної пропаганди в Росії, розглядається лише поверхнево.

Але книга робить важливе твердження про використання насильства щодо жінок у Росії як зброї. Як політична та (можливо) військова стратегія, це насильство має далекосяжні наслідки.

Оксанен стверджує, що протягом останніх 20 років статус жінок у Росії був навмисно переорієнтований, щоб узгодити його із просуванням державою «традиційних цінностей» (хоч би як розпливчасто вони були визначені). У 2023 році російський політик Олег Матвейчев підготував законопроект для Державної Думи, нижньої палати парламенту Росії, в якому фемінізм називався «екстремістським», а феміністок почали вважати «агентками Заходу».

Оксанен зазначає, що у 2017 році певні форми домашнього насильства були декриміналізовані в Росії. Насильство щодо подружжя або дітей, яке призводить до синців або кровотечі, але не переломів кісток, карається 15 днями позбавлення волі або штрафом у розмірі 30 000 рублів (380 фунтів стерлінгів), якщо воно трапляється не частіше одного разу на рік. Раніше ці правопорушення передбачали максимальне покарання у вигляді двох років позбавлення волі.

За Путіна мало жінок обіймають впливові посади. Ті, хто обіймає провідні посади, пише Оксанен, зазвичай є активними прихильниками державних консервативних ініціатив, що стосуються жінок. Наприклад, колишня депутатка Державної Думи Олена Мізуліна активно боролася за обмеження права на аборти.

Системне жорстоке поводження із жінками у Росії безпосередньо сприяло та увічнювало насильство щодо жінок в Україні, стверджує Оксанен.

«Росія повертається до своїх старих трюків»

На перших сторінках книги Оксанен стверджує, що для багатьох естонців «війна в Україні схожа на переспів 1940-х років, ніби хтось наполягає на натисканні кнопки повтору, бо Росія повертається до своїх старих трюків».

Назва викликає це відчуття. Вона перевертає цитату давньогрецького філософа Геракліта: «Жодна людина не ступає в одну й ту саму річку двічі, бо це не та сама річка, і це не та сама людина».

Розмірковуючи про ситуацію в Україні, Оксанен згадує радянське минуле, свідком якого була її родина в Естонії, та його мовчазних жертв протягом поколінь. Хоча історики зазначатимуть, що історія не просто повторюється, війна в Україні пробудила тривожні спогади та поновила страхи збройного конфлікту у сусідніх з Росією країнах.

Здавалося б, звичайна фотографія — це вхідна точка Оксанен у історію її родини: портрет її двоюрідної бабусі, яка втратила здатність говорити після допитів (і, найімовірніше, нападів) радянськими чиновниками в Естонії на початку 1940-х років. Ця сімейна історія, одночасно відома і невідома Оксанен з дитинства, мала тривалий вплив. Вона служила компасом, непомітно орієнтуючи її творчу роботу.

Складність історії Балтії та Фінляндії ХХ століття – і довга тінь радянського режиму в цьому регіоні – відображена в історіях родичів Оксанен та їхніх переговорах щодо сімейних, національних та радянських зобов’язань. Це проявлялося у мовах, якими вони розмовляли (естонській чи російській), святах, які вони святкували, та сімейних пам’ятках, які вони зберігали.

Права жінок за правління Путіна

Перетинаючи зі сімейною розповіддю Оксанен, яка охоплює міжвоєнні роки до пізнього радянського періоду, розповідається про пострадянську трансформацію Росії за президентів Бориса Єльцина та Володимира Путіна.

1990-ті роки зображено як час, коли новознайдені політичні свободи поєднувалися із руйнівною економічною кризою.

«20 років свободи не перетворили жодного села чи міста Росії на Відень чи Париж, і нічиї калоші не перетворилися на кришталеві черевички», – зазначає Оксанен.

За словами експерта з міжнародного розвитку Адріана Кемпбелла, у 1990-х роках у Росії знизилася тривалість життя та впав рівень народжуваності. Були поширені злочинність і торгівля людьми. А в 1991-94 та 1998-99 роках, пише він, були періоди економічної кризи.

Це були роки, коли режим Путіна поступово консолідувався. Оксанен торкається знайомих тем: швидкого збагачення еліт, зубожіння населення, соціальної дезінтеграції.

На жаль, складність цих подій підривається неточною, а часом і неелегантною прозою. Розповідь Оксанен дуже фрагментарна: складні історичні явища зведені до поверхневих паралелей.

Наприклад, вона порівнює боязку реакцію російських імперських еліт на Французьку революцію зі зусиллями Путіна запобігти продемократичним протестам (або «кольоровим революціям»), що виникли у постсоціалістичних країнах у 2000-х і 2010-х роках.

Більш переконливими є роздуми Оксанен про руйнування прав жінок за часів Путіна. Вона зазначає, що мізогінія (ненависть до жінок) стала значним російським експортним товаром, який, представлений як відновлення традиційних цінностей, успішно вербуючи прихильників по всьому світу.

Вона пише, що дослідники, які проаналізували 7506 твітів з фабрики тролів, пов’язаної із лідером групи Вагнера Євгеном Пригожиним, виявили, що російська військова розвідка провокувала конфлікти у дискусіях, пов’язаних з фемінізмом та правами жінок.

Колишня співробітниця фабрики назвала фемінізм «очевидною мішенню для інтернет-тролів, оскільки його розглядали як ворога традиційних цінностей, що їх представляє Росія, та як західну змову».

Третя та центральна тема дослідження Оксанен — це війна в Україні, зокрема надзвичайне насильство, яке застосовується до цивільного населення. Спираючись на повідомлення ЗМІ про залякування (включаючи онлайн-цькування), тортури та викрадення людей, Оксанен зображує використання російською армією сексуального насильства як навмисної військової стратегії.

У період з 24 лютого 2022 року по 31 серпня 2024 року Місія ООН з моніторингу прав людини в Україні задокументувала 376 випадків сексуального насильства проти чоловіків, жінок та дітей.

Звичайно, випадки сексуального насильства, ймовірно, недостатньо повідомляються через глибоку стигму, що оточує такі злочини і це може відлякувати постраждалих від звернення за допомогою або повідомлення про свій досвід.

Жорстокість прикладів, які наводить Оксанен, вражає. Мужність жертв, які вирішили розповісти про свій досвід, — таких як режисерка Аліса Коваленко, перша українка, яка детально описала сексуальне насильство з боку російських солдатів на Донбасі у 2014 році, — просто вражає.

Ці розповіді підтверджують чіткий та незаперечний аргумент про те, що сексуальне насильство має переслідуватися як воєнний злочин, а не розглядатися як неминучий аспект конфлікту.

Як визнає Окансен, було досягнуто прогресу завдяки справам, що розглядаються у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі щодо сексуального насильства під час воєн у колишній Югославії та геноциду в Руанді. Прикметно, що перші вироки за зґвалтування як акт геноциду були винесені Міжнародним кримінальним трибуналом з Руанди у 1998 році – понад чверть століття тому.

Оксанен закликає посилювати увагу до сексуального насильства як воєнного злочину та визнання жертв, які, як вона зворушливо зазначає, часто залишаються невидимими та невизнаними. У наших суспільствах справді немає статуй і поштових марок для жертв сексуальних злочинів. Немає вулиць, названих на їхню честь, немає днів пам’яті. На їхню пам’ять не піднімається прапор.

Визнання минулих злочинів

У книзі «Двічі в одну річку» стверджується, що визнання історичного досвіду Східної Європи та колоніальної спадщини Радянського Союзу є критично важливим для розуміння та вирішення проблеми сучасних злочинів.

Оксанен перебільшує начебто дефіцит досліджень цієї історії. Серед помітних праць – твори Олександра Еткіна, Адіба Халіда, Валері А. Ківельсон, Рональда Григора Суні та Мадіни Тлостанової.

Але в її аргументі про міжнародну байдужість до Східної Європи як колонізованого простору, історично та у контексті нинішніх військових операцій Росії, безумовно, є щось доречне.

Оксанен частково пояснює байдужість Заходу економічними інтересами: готовністю ігнорувати злочинність на користь бізнес-вигод. Проти сил амнезії та економічного опортунізму її книга нагадує нам, що визнання минулих злочинів є вирішальним актом мужності – і необхідним для протистояння тому, що історик Марк Еделе нещодавно назвав сучасною «епохою стратегічного хаосу».