Ірина Стеценко та Сергій Лобанов прожили у щасливому шлюбі уже 40 років

Було трохи пізніше півночі. Ірина Стеценко закінчила робити манікюр до свого весілля, відчинила балконні двері та намагалася заснути. У сусідній квартирі, переповненій гостями, її наречений Сергій Лобанов спав на матраці на кухні. Про це йдеться у спецрепортажі ВВС, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Тоді тишу порушив гуркіт. Ніби над головою пролітало багато літаків, все гуло, а скло у вікнах тремтіло», – згадує Ірина.

Сергій відчув тремтіння, ніби пройшла якась хвиля, і він подумав, чи це не легкий землетрус, і знову заснув.

19-річна вчителька-практикантка та 25-річний інженер Чорнобильської атомної електростанції (ЧАЕС) з нетерпінням чекали подружнього життя у новозбудованому місті Прип’ять. Вони й гадки не мали, що найгірша ядерна аварія в історії світу розгортається менш ніж за 4 км від них.

Реактор № 4 на Чорнобильській електростанції вибухнув, вивергнувши радіоактивний матеріал, який поширився по всій Європі.

40 років по тому високорадіоактивні залишки ЧАЕС опинилися в зоні бойових дій. Зараз подружжя живе у Берліні, вдруге змінивши своє життя – цього разу, щоб уникнути російсько-української війни, а не ядерної катастрофи.

Але вранці 26 квітня 1986 року Сергій згадує, як прокинувся близько 6-ї ранку, сповнений хвилювання, і виявив, що день його весілля розпочався сонячно.

Йому потрібно було виконати доручення – віднести постільну білизну до квартири друга, де вони з Іриною планували спати тієї ночі, та купити квіти.

Він бачив солдатів у протигазах надворі та чоловіків, які мили вулицю пінним розчином. Деякі чоловіки, яких він знав з роботи на атомній станції, сказали йому, що їх терміново викликали, бо «щось сталося», але вони не знали, що саме.

Виглянувши з багатоповерхової квартири друга, Сергій помітив дим, що піднімався з четвертого реактора.

Пізніше стало зрозуміло, що пожежники та працівники електростанції провели ніч, ризикуючи отримати смертельні дози радіації, аби боротися з величезною токсичною пожежею.

«Я трохи хвилювався. Спираючись на свою підготовку, взяв трохи тканини, намочив її та поклав перед входом до квартири як запобіжний захід, щоб уловити радіоактивний пил», – згадує Сергій.

Потім він поспішив на ринок. Незвично для суботнього ранку, там було безлюдно, тому він зібрав п’ять тюльпанів для букета.

Ірина, яка зупинилася із матір’ю у сімейній квартирі, каже, що телефон дзвонив всю ніч. Її мати «стривожилася», коли сусіди зателефонували і сказали, що сталося «щось жахливе». Але деталей було мало.

У Радянському Союзі інформація суворо контролювалася. Вони увімкнули радіо, але жодної згадки про якийсь інцидент не було.

Вранці її мати зателефонувала владі: «Їй сказали не панікувати, всі заплановані заходи в місті мають відбутися».

Офіційно все тривало як завжди. Дітей відправили до школи.

Пізніше того ж дня наречена, наречений та гості поїхали до Палацу культури, відомого проведенням як урочистих заходів, так і популярних дискотек.

Вони дали свої обітниці, стоячи на вишитому рушнику, а потім разом з гостями перейшли до найближчого кафе.

«Але весільний банкет видався сумним, а не святковим. Усі розуміли: щось сталося, але ніхто не знав деталей», – каже Сергій.

Для свого першого танцю вони репетирували традиційний вальс.

«Але з перших кроків ми вибилися з ритму. Ми просто рухалися в обіймах», – зазначає Ірина.

Потім – виснажені, але уже, як чоловік і дружина – вони повернулися до квартири друга.

Рано вранці у неділю інший друг постукав у їхні двері, наказавши поспішати до евакуаційного поїзда, який мав відправитися о 5-ій ранку.

Єдиним додатковим одягом, який Ірина мала зі собою, була тонка сукня на другий день святкування, тому вона знову одягла весільну сукню, аби повернутися до квартири матері та переодягнутися. Крім того, від взуття у неї з’явились мозолі.

«Я була у весільній сукні та бігла босоніж по калюжах», – каже Ірина.

Ще було темно, коли вони побачили сяйво зруйнованого реактора ЧАЕС з поїзда.

«Це було ніби дивишся в око вулкана», – каже Сергій.

В офіційному оголошенні, коли воно надійшло, евакуацію називали «тимчасовою».

«Ми поїхали на три дні, але зрештою на все життя», – констатує Сергій.

Радянський Союз жорстко розкритикували за повільність у розкритті масштабів Чорнобильської катастрофи. Лише через два дні після вибуху – після того, як у Швеції було виявлено радіацію – в СРСР офіційно визнали, що сталася аварія. Минуло більше двох тижнів, перш ніж радянський лідер Михайло Горбачов публічно заявив про це.

Випробування на безпеку пройшло невдало. За оцінками Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) та Всесвітньої організації охорони здоров’я, вибухи викинули у 400 разів більше радіоактивного матеріалу, ніж бомба у Хіросімі.

У той час Микола Соловйов працював провідним інженером у машинному залі ЧАЕС.

«Це було як землетрус під нами. Ми побачили, як руйнується дах… Порив повітря налетів на нас і приніс весь цей чорний пил… І завила сирена», – згадує Микола.

Він та його колеги помчали до місця події, думаючи, що вибухнув генератор – не в змозі уявити, що це може бути сам реактор.

Один перевірив свої монітори і сказав, що рівень радіації «за межами норми».

Вони знайшли ще одного колегу, який стояв на одній із турбін, зовні неушкоджений, але блював – ознака променевої хвороби.

«Він був одним із перших, хто помер», – каже Микола.

Офіційна кількість загиблих внаслідок інциденту становить 31 людину – двоє загинули внаслідок самого вибуху, 28 чоловіків померли від гострої променевої хвороби, а один – від зупинки серця протягом кількох тижнів після цього.

Глобальні наслідки Чорнобильської катастрофи є суперечливими та їх важко визначити. На той час не було проведено жодного комплексного довгострокового медичного дослідження.

У 2005 році дослідження, проведене кількома установами ООН, засвідчило, що внаслідок аварії на ЧАЕС могли загинути 4000 людей. Інші оцінки показують, що ця кількість може сягати десятків тисяч.

Було розпочато операцію з метою зупинити витік радіації з оголеного реактора.

Гелікоптери скидали на нього пісок та інші матеріали. Влада забрала сотні тисяч людей з усього Радянського Союзу, щоб стримати катастрофу.

Через надзвичайно високий рівень радіації виходили з ладу машини, тому деяку роботу доводилося виконувати вручну.

Яан Крінал та Рейн Клаар з Естонії, яка тоді входила до складу Радянського Союзу, і були частиною групи, відправленої для очищення даху третього реактора від уламків.

«Ми носили свинцеві пластини – одну спереду, одну на спині та одну між ногами. Вона була важкою, 20 кг або більше. На голові: стандартна радянська будівельна каска – захисні окуляри, рукавички та дозиметр [для вимірювання радіації] в кишені», – згадує Яан.

А Рейн згадує, як його відправляли на роботу періодично по одній хвилині, щоб обмежити вплив.

«Ніхто не міг зрозуміти, що до чого… Не було часу думати», – каже він.

Коли почалося очищення, Ірина та Сергій гостювали у її бабусі, приблизно за 300 км у Полтавській області, на схід від Києва.

Через кілька днів після їхнього прибуття лікарі, які спостерігали за евакуйованими на предмет радіації, повідомили їм несподівану новину – Ірина була на третьому місяці вагітності.

Вона пам’ятає, як плакала, коли лікарі повідомили їй, що радіація могла вплинути на ненароджених дітей, і радили зробити аборт.

«Я боялася народжувати дитину і боялася робити аборт», – зізнається Ірина.

Але співчутлива лікарка заохотила її продовжувати вагітність, і Ірина народила здорову дівчинку Катю. Десятиліття потому вона сама стала матір’ю, і Сергій та Ірина тепер мають 15-річну онуку.

Подружжя вважає, що аварія на ЧАЕС вплинула на їхнє здоров’я, хоча лікарі цього не підтвердили.

Ірині довелося замінити обидва коліна, і вона вважає, що радіація могла послабити її кістки. Також радіація могла бути фактором серцевого нападу, який Сергій переніс у 2016 році, через тиждень після відвідування свого рідного міста Прип’ять.

Яан, який очолює організацію колишніх естонських ліквідаторів повідомив, що в 1991 році помер 51 естонський ліквідатор, включаючи 17, які покінчили життя самогубством.

Микола, інженер-турбінист, був одружений і мав двох синів на момент аварії. Він повернувся до роботи на станції та нещодавно вийшов на пенсію. Його молодший син вступив до лав української армії після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році, але з вересня 2023 року вважається зниклим безвісти.

Будівлі Прип’яті, які колись вважалися маяком юнацького оптимізму та радянських технологій, зараз руйнуються та покинуті, включаючи Палац культури, де Сергій та Ірина склали свої обітниці.

Вони переїхали до Німеччини у 2022 році після того, як у квартиру їхньої доньки в Києві влучила ракета. Їхній шлюб, який розпочався серед невизначеності і трагедії, залишається єдиною втіхою.

«Я думаю, нам справді довелося пережити деякі труднощі у житті, аби зрозуміти, що ми… справді не можемо бути одне без одного. Після 40 років я можу з упевненістю сказати, що ми як нитка з голкою. Ми все робимо разом», – підсумувала Ірина.