Спроба приватизувати цей об’єкт є ключовим випробуванням того, чи зможе Київ подолати побоювання стосовно російських атак та корупції, аби залучити іноземні інвестиції

Економічний потенціал величезного хімічного заводу на узбережжі Чорного моря в Україні легко побачити. Склади, депо та димоходи простягаються на площі від Центрального парку, і все це з’єднане кілометрами конвеєрних стрічок та залізничних колій із портом, який обробляє гігантські вантажні судна. Це Одеський припортовий завод – один з найбільших виробників мінеральних добрив у Європі та перлина української промисловості, яка сягає радянських часів. В рамках приватизаційної кампанії, спрямованої на підтримку постраждалої економіки, український уряд виставив завод на аукціон восени 2025 року. Його ціна була визначена як вигідна для продажу, а торги починалися від 100 мільйонів доларів. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Тим не менш, ніхто не брав участі в аукціоні. Детальніший огляд об’єкта, отриманий під час рідкісного візиту, який включав спостереження за заводом з даху, пояснив, чому це трапилось — і висвітлив проблеми зусиль України щодо приватизації. У дахах кількох будівель можна було побачити діри, що стали наслідком російських авіаударів.

Завод – лише один із багатьох державних активів, від титанових до горілчаних, які Україна виставила на продаж під час війни з метою модернізації економіки, яка досі обтяжена погано керованими компаніями-боржниками радянської епохи. Уряд вважає, що позбавлення від цих підприємств підготує Україну до інтеграції із Заходом.

Хоча війна прискорила приватизаційний процес, вона також була однією із найбільших перешкод. Потенційні покупці, особливо іноземні інвестори, яких Україна прагне залучити, вагалися вкладати свої гроші в активи, які наступного дня можуть бути вражені російською зброєю. Крім того, інвесторів лякала нестримна корупція у державних компаніях. Одеський припортовий завод є уособленням обидвох проблем.

Російська атака влітку 2025 року завдала серйозної шкоди цьому підприємству. На початку війни завод припинив виробництво міндобрив, щоб уникнути ризику хімічного вибуху під час нападу. Натомість його перепрофілювали для зберігання та відвантаження зерна.

Завод також пов’язаний зі справами про розкрадання, і він обтяжений боргом у розмірі 250 мільйонів доларів перед українським олігархом. Неодноразові спроби продати його протягом останніх трьох десятиліть зазнали невдачі, навіть попри те, що ціни на аукціонах продовжували падати.

Дмитро Наталуха, голова Фонду державного майна України, поставив собі за мету знайти покупця. Він сказав, що уряд попередньо планує знову приймати тендери влітку 2026 року, і назвав ці зусилля лакмусовим папірцем для економічного розвитку України у воєнний час.

«Я думаю, якщо завод буде продано, то це буде історична подія. Це стане потужним сигналом як всередині країни – істеблішменту та уряду – так і за межами країни, іноземним інвесторам», – підкреслив Наталуха.

Осередок корупції

Саме такий іноземний інвестор допоміг створити завод. Арманд Хаммер – американський нафтовий магнат, тісні контакти якого із Кремлем принесли йому прізвисько «капіталістичний товариш Москви» – фінансував будівництво заводу на початку 1970-х років. Він постачав обладнання для виробництва аміаку та сечовини, сполук, які зазвичай використовуються у добривах.

Бізнес-модель була простою. Завод отримував дешевий російський газ, необхідний для виробництва сполук, і відправляв готові добрива по всьому Радянському Союзу. З часом він перетворився на гіганта. Він міг виробляти понад 2 мільйони метричних тонн аміаку та сечовини на рік. Добрива постачалися через його портовий термінал на Чорному морі і трубопровід, що з’єднував його з Росією.

Це був типовий радянський завод, де робота та соціальне життя поєднувалися. Тисячі працівників жили в однокімнатних квартирах неподалік і проводили відпустки на заводському курорті в Карпатах.

Навколо заводу було збудовано ціле місто — Південне, яке досі зберігає атмосферу радянських часів, з великими площами, вздовж яких розташовані громіздкі соціальні центри, які прикрашені бронзовими статуями робітників.

Після розпаду Радянського Союзу завод став мішенню для безкоштовних приватизацій, що охопили колишній комуністичний блок, коли олігархи скуповували активи за дрібниці.

Але конкуренція за завод була надто жорсткою, щоб знайти власника, прийнятного для всіх політичних та ділових брокерів. У 2009 році, після того, як Ігор Коломойський, нафтовий та банківський магнат, виграв аукціон на 625 мільйонів доларів — що у шість разів перевищує поточну ціну ОПЗ — уряд скасував продаж, заявивши, що завод був недооцінений. Коломойський, якого колись вважали покровителем президента України Володимира Зеленського, зараз сидить у в’язниці за звинуваченнями у відмиванні грошей.

Принаймні п’ять інших спроб приватизації також провалилися. Серед них одна восени 2025 року, коли газовий трейдер вирішив взяти участь у торгах, незважаючи на те, що був пов’язаний зі справою про розкрадання на заводі. Натомість об’єкт став майданчиком для фінансових маневрів.

Найбільш сумнозвісною була спроба Дмитра Фірташа, українського газового магната, який живе у Відні і купував дешевий російський газ та перепродавав його заводу з великою націнкою за державним контрактом. Різницю він привласнив собі, а завод залишив йому борг понад 250 мільйонів доларів.

Фірташа, який заробив статок як посередник в енергетичному секторі та зараз перебуває під українськими санкціями через свої контакти із Росією, не звинувачували у жодних кримінальних правопорушеннях, пов’язаних з його діями на заводі. Але Верховний Суд України постановив, що завод не має перед ним боргу, скасувавши рішення міжнародного арбітражного суду.

Окремі звинувачення у багатомільйонних розкраданнях на заводі залишаються предметом розслідування. У квітні 2026 року колишній законодавець та колишні керівники заводу пішли на угоду на 3 мільйони доларів, визнавши свою провину у схемі, в якій добрива продавалися за заниженими цінами фіктивним посередникам, які перепродували їх за ринковими цінами.

«Я називаю це сутенерством державних підприємств. Збитки для держави. Прибуток для сутенера. Ось так просто», – констатував Наталуха.

«Правильний прапор»

Відповіддю Києва на корупцію у державних компаніях є їхня приватизація.  У той час, як Україна готується до післявоєнної відбудови, приватизація також стала чимось на зразок мантри для стимулювання зростання. Це слово з’являється 15 разів у нещодавньому «Плані процвітання», розробленому Києвом та західними столицями за допомогою американського фондового менеджера BlackRock.

Наталуха, 38-річний юрист з освітою у Кембриджі, був призначений головою Фонду державного майна у січні 2026 року. Зі своїми костюмами-трійками та зачесаним назад волоссям він виглядає як чемпіон приватизації.

Він не очікував такого хаосу, який застав після прибуття до фонду. Більшість із 3000 компаній, якими він керував, були порожніми оболонками, що потребували ліквідації. Наталуха розповів про випадки, коли співробітники фонду з’являлися на державному заводі, але охоронець грюкав дверима перед їхнім носом.

А деякі чиновники закликали Наталуху позбутися заводу раз і назавжди, продавши його за одну українську гривню. Він відповів, що має інші плани і виклав кроки, які необхідні для підготовки його до чергової спроби приватизації, включаючи фінансовий аудит та зміни в управлінні.

Наталуха вказує на потенціал заводу, особливо з огляду на зростання світових цін на міндобрива на тлі потрясінь на Близькому Сході. Мета полягає в тому, щоб презентувати його інвесторам приблизно влітку 2026 року.

Чи знайдуться бажаючі подати заявку під час війни, ще належить з’ясувати. Наталуха підкреслив, що іноземний інвестор з «правильним прапором», тобто той, національність якого має достатню вагу, аби стримати російські удари, може бути рішенням. Але Росія не ухилялася від ударів по іноземних компаніях в Україні, включаючи американські Philip Morris та Mondelez.